ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Михайло Вербицький, далекий і близький

Це тільки здається, що віхо­ві, історичної значущості події минулого й сьогоден­ня значно віддалені одна від одної у часі й просторі. Принаймні «момент» створення на­ціонального гімну України – й ухва­лення цієї музики саме в такій якості в незалежній Україні 2003 року наче ущільнюють час, відчутно наближа­ючи до наших сердець і очей постать яскравого, талановитого, темпера­ментного, окриленого романтично-героїчним закликом до звільнення рідного народу священика й компо­зитора Михайла Вербицького.

4 березня виповнилося 200 років з дня його народження. Певно ж, музи­кознавці, культурна громадськість не оминули увагою цю знаменну дату. І до слова, відкриті інтернет-джерела здебільшого посилають­ся на працю 2006 року (видавництво «Музична Україна») відомого укра­їнського музикознавця Марії Загай­кевич «Державний гімн України», а мені пощастило бути редактором цієї книжки, тож зусібіч тема, як-то кажуть, не чужа.

Життя Михайла Вербицького (1815–1870) саме по собі, попри дій­сні страждання, що йому випало пе­режити, нагадує захопливий роман, де антагоністи неухильно змінюють одне одного: злети й падіння, надії та гіркі розчарування, прикрощі й перемоги. Й усе це щоразу забарв­лене особливо тонким сприйняттям його непересічної творчої натури, й усе це в неймовірно яскравих тонах, мало не до обпіку...

Історія створення безсмертної му­зики, що в майбутньому стала гім­ном незалежної України, бере свій початок від осені 1862 року: вечір­ка у хаті відомого українського по­ета, фольклориста, етнографа Пав­ла Чубинського. На цій вечірці, як пишуть, були сербські студенти, ко­трі навчалися в Київському універ­ситеті. Вони заспівали свою патріо­тичну пісню, в якій згадувався цар сербів і греків (ХIV ст.) Стефан Ду­шан Сильний, а в приспіві були такі слова: «срце бије и крв лије за своју слободу» або «срб се бије и крв лије за своју слободу…» (uk.wikipedia.org). Павло Чубинський дуже пере­йнявся текстом, стрімко вийшов до іншої кімнати, а згодом з’явився з власним віршем «Ще не вмерла Україна...», який тут-таки й проспі­вали на той самий мотив... Цікаво й, слід гадати, закономірно, що такий творчий сплеск стався в контексті боротьби багатьох народів за свою незалежність, зокрема поляків. На Чубинського вочевидь вплинула по­пулярна композиція «Марш Домб­ровського» (генерал-поручика кня­зя Яна Генріка Домбровського, який командував Польськими легіонами, що мали, за його задумом, поновити незалежність країни, розірваної між Росією, Прусією й Австрією), що спі­валася в ритмі мазурки й мала зна­менитий початок: «Jeszcze Polska nie zgineła…». Міжнародних версій цієї пісні виявилося безліч, з огляду на напруженість європейського полі­тичного контексту. Чубинського не­вдовзі було заслано до Архангель­ської губернії «за шкідливий вплив на розум простолюду».

В свою чергу, публікація вірша «Ще не вмерла Україна...» у Західній Україні потрапила на очі священику отцю Михайлові Вербицькому. А він на той час уже був визнаним компо­зитором. Вірш захопив – і Вербиць­кий створив музику до нього. З но­тами твір було вперше надруковано 1865 року, й він набув життя та поши­реності. Як незатверджений держав­ний гімн України виконувався впро­довж 1917–1920 років, а з 1939-го – як офіційно затверджений гімн Кар­патської України (там само).

• Сонячний митець

У Михайла Вербицького, що народився в мальов­ничому селі Улючі біля Перемишля, була водно­час і гірка, й щаслива доля. Бать­ко рано помер, мати покинула двох дітей (був ще молодший брат Володислав), і хлопчиками почав опікуватися далекий ро­дич, перемишльський єпископ Іван Снігурський. Це й стало до­леносним для музичного вихо­вання Вербицького. Завдяки єпископу хлопці співали в цер­ковному хорі, далі, вже у Пере­мишлі, Михайло дістав перші ві­домості з теорії та композиції, й засвоював усе так легко й успіш­но, що будучи ще гімназистом, дуже вдало гармонізував різні мелодії. Творчий, життєрадіс­ний, темпераментний, він, про­те, мусив 1933 року вступити до Львівської духовної семінарії, але бунтував там проти всілякої несправедливості, чим гнівив наставників. Слід сказати, що Вербицький тричі (!) йшов із се­мінарії й тричі повертався. Од­нак не можна було й порівняти його інтерес до богослів’я із за­хопленням музикою! Музика посідала чільне місце в його душі й у його вчинках.

Сучасники згадують, що за сприяння свого товариша, Іва­на Сінкевича, Вербицький із запалом навчався гри на гітарі та блискуче опанував це мис­тецтво – інструмент був над­звичайно поширений, заміню­вав фортепіано й став для Ми­хайла Вербицького улюбленим на все життя. В тяжкі роки злиднів він давав уроки гри на гітарі й так рятувався.

...Настав 1848 рік, революція в Угорщині зруйнувала підвалини Австро-Угорської імперії й тим самим активно вплинула на про­будження національної самосві­домості в Західній Україні, по­жвавила місцеве культурне жит­тя. Йурешті-решт, Михайло Вер­бицький таки відійшов від бого­словської схоластики та сповна віддався творчості, мистецтву. Він виявив себе і як співак, а як композитор написав музику до кількох п’єс, що були в репертуа­рі перемишльського театру. Ком­понування не було для нього чи­мось новим, адже церковні пісні й невеликі світські хори писав ще в семінарських стінах. Він на­тхненно створював національну симфонічну музику, а вона вві­брала в себе неперевершене ба­гатство народних мелодій. Його твори, пише ebk.net.ua, трива­лий час – приблизно до Другої світової війни – становили осно­ву репертуару західноукраїн­ських художніх колективів.

Цікава річ. Знаючи, скільки та яких проблем довелося впро­довж життя здолати цій люди­ні, мимоволі думаєш, як диво­вижно може повестися часом муза. Адже твори Вербицького – нібито проти очікувань – над усе пройняті теплою лірикою, життєрадісністю, сонячним, світлим життєбаченням.

Відкопали... проблему?

Хто б сумнівався, що «підземний» Київ сповнений сюрпризів? Надто Поділ! Ще недавно під Контрактовою площею ар­хеологи виявили фрагмент старовинно­го міста, й влада пообіцяла влаштувати тут інтерактивний музей. І ось нова сен­сація: знахідки на Поштовій площі. Тут збиралися побудувати торговельний центр, а будівництву за законом мають передувати археологічні роботи. Тож у процесі таких робіт на глибині сім з по­ловиною метрів археологи побачили фрагменти будівель, дерев’яні паркани й зруби – практично вулицю. Науковці переконані, що це рештки часів давньо­го Києва, не виключають можливості знайти й інші будівлі та датують знахід­ку ХІ–ХІІ століттями.

Попутно знайдено давні монети, жіно­чий гребінь, православний хрест з мід­ного сплаву пізнішого часу – його відно­сять до другої половини ХVII століття. У цьому ж місці на Поштовій площі фахів­ці розкопали багатоярусні дерев’яні конструкції, котрі, очевидно, є частиною давньої київської пристані. За іншою версією, то частина дороги з Подолу до Хрещатицьких воріт. Так чи інакше, але неоціненні артефакти належить музеє­фікувати, подбавши про цілу низку не­обхідних дій. УНІАН повідомляє, що мер Києва Віталій Кличко призупинив будівельні роботи з огляду на сенсацій­ну знахідку, доля якої ще не вирішена. З іншого боку, за інформацією news.meta.ua, науковці побоюються, що забудов­ник не відмовиться від свого проекту торговельного центру. Отже, в КМДА намагаються знайти оптимальне рішен­ня. А віце-прем’єр – міністр культури В’ячеслав Кириленко, як інформує Lb.ua, запевняє, що археологічні знахід­ки на Поштовій площі будуть захищені на найвищому державному рівні.

Прожиття, яке належить вибороти

Валерія Новодворська колись пророчо писала, що сво­бода ніколи не приходить вдягнена, тобто вона прихо­дить гола, тому, набувши її, належить ще добре подума­ти, як правильно поводитися далі. І ось подивіться, як суголосно Мандела зауважує: «Ми ще не вільні. Ми лише вибороли свободу бути вільними». Загалом у ньо­го абсолютно вражаючі афоризми, які промовляють про безмежну мудрість цієї людини. Йсеред них іще такий, що свідчить про підсумки досвіду та спостережень, про результат величезної внутрішньої роботи, що сформува­ла унікальну світоглядну парадигму видатного політика: «Бути вільним означає не просто скинути з себе кайда­ни, але жити, поважаючи та примножуючи свободу ін­ших». Усе життя, попри тяжкі випробування лишаючися внутрішньо вільним, Мандела поступово дійшов пере­конання, що в демократичній країні вільними, неприни­женими мають почуватися геть усі громадяни, хоча, може, й стояли недавно по різні боки барикад. «Я бо­ровся не тільки проти панування «білих», я боровся та­кож проти панування «чорношкірих».

Ця книга, казав на згаданій презентації Олексій Гонча­рук, чудова ілюстрація того, як, провівши десятки років у в’язниці, протягом десятків років борючись з ворогами, які нищили, вбивали, катували просто за те, що ти та­кий, який є, можна зберегти людяність. «Фактично всім своїм життям... Мандела доводив, що право бути віль­ним є цінністю, яка втрачається в той момент, коли пе­реможці забувають про ті ідеали, що надихали їх на бо­ротьбу» (там же).

Видавці книги переконані, що автор змальовує ту реаль­ність, яка пасує українській ситуації «без примірюван­ня». Книга пророча. Вона не обіцяє легкого й короткого шляху до свободи, але дає путівник і надихає того, хто йде, правильними орієнтирами, силою й упевненістю.

15.03.2015

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини