ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Справді нова історія Копелії

Як дуже легко збитися з ліку, пригадуючи казки, лялько­ві вистави, фантастичні по­вісті й романи, де майстер керує «оживленими» слух­няними знеособленими істотами (дерев’яними, металевими тощо), так само легко збитися, пригадуючи без­ліч вистав балету «Копелія» по всьо­му світу. Середнє й старше поколін­ня театралів, звісно ж, пам’ятає, що «Копелія» неодмінно прикрашала репертуар практично всіх великих театрів країни. Попри удавану «лег­кість» казкового сюжету, навіть його своєрідний похмурий гумор, поста­новників у різних куточках плане­ти десятиліттями не полишали тяж­кі роздуми щодо моральності твор­ця слухняних механізмів, а також і щодо сенсу їхнього власного існуван­ня та призначення. А отже, редакцій згаданого балету існує дуже багато.

Незмінний автор музики – видат­ний французький композитор Лео Деліб, автори першого лібрето теж видатні французи – непересічний ба­летмейстер Артюр Сен-Ліон і літера­тор Шарль Нюїттер. Лібретистів за­хопила новела Е.-Т. Гофмана «Пісоч­на людина», створена за фольклор­ними мотивами (часто, відверто ка­жучи, страшнуватими) країн Захід­ної Європи. Власне, в цій новелі й іш­лося про механічну ляльку-красуню, в яку закохався живим-живий моло­дик. Однак, мабуть, завдяки власно­му душевному здоров’ю лібретисти дещо зсунули акценти й написали зовсім нестрашну історію про дива­куватого майстра-лялькаря й двох закоханих, їхню сварку та щасливе примирення. А Деліб негайно роз­почав створення музики. Так виник двохактний балет «Копелія, або Ді­вчина з емалевими очима».

Надзвичайно успішна прем’єра відбулася 25 травня 1870 року на сце­ні Паризької опери в присутності ім­ператора Наполеона ІІІ та його дру­жини імператриці Євгенії. А через кілька місяців Артюр Сен-Ліон рап­тово помер у віці 49 років.

На цьому, власне, скінчився фран­цузький романтичний балет, розпо­чатий славетною «Жизеллю» А. Ада­на. За словами видатного танцівни­ка й балетмейстера Дж. Баланчина, якщо «Жизель» визнано найбіль­шою трагедією в історії балету, то «Копелія» – найбільша з хореогра­фічних комедій. При всьому тому всередині цієї «комедії» вперто про­довжує напружене й очевидне існу­вання пружина непростої філософ­ської проблеми: роль «ляльководів» у долі створених ними маріонеток і остаточний вибір самих маріоне­ток (якщо їх хоч сяк-так олюднено, й можливість вибору постає). Не ви­падково, як уже сказано, існує чима­ло редакцій балету. Й він, поза сум­нівом, лишається привабливим для здатного мислити постановника.

Так, по-своєму побачив відомий сюжет і молодий київський балетмей­стер, лауреат міжнародних конкур­сів, провідний соліст «Київ Модерн-балет» Сергій Кон – хореограф-постановник балету «Лялька. Нова історія Копелії». Він же – автор лібрето. На­прикінці січня – початку лютого від­булася прем’єра вистави на сцені Ки­ївського муніципального театру опе­ри та балету для дітей і юнацтва. В спектаклі беруть участь артисти ба­лету й симфонічний оркестр театру. Отже, Сергій Кон сміливо поставив собі одразу два непростих завдання, ба, навіть три: наново осмислити ши­роко відомий сюжет, успішно донести власне бачення ідеї до малого й дорос­лого глядача, а також органічно поєд­нати балет класичний та сучасний як в естетичному плані, так і в практич­ній роботі з танцівниками. Це остан­нє було чи не найбільш складним, бо коли танцівник давно працює в сфе­рі класичної хореографії, «перепро­філювати» його на сучасний танець з відмінною пластикою досить важко. Крім того, Сергій Кон вимагав від ар­тистів і переконливої акторської гри: «Це вистава, й там має бути присутнє все» (life.pravda.com.ua).

Судячи з відгуків, що їх віднахо­димо у відкритих інтернет-джерелах, задум постановника справдився, ви­става сподобалася глядачам. Дуже схвально пишуть також про робо­ту молодої художниці театру Марії Грабченко, яка створила яскраві де­корації та оригінальні костюми.

• Не бути маріонеткою!

А сам Сергій Кон сказав про своє дітище так: «Щиро вірю, що у ви­ставі «Лялька. Нова іс­торія Копелії» і дорослий, і ди­тина знайдуть щось своє, щось близьке до власної щирості й безпосередності. Лише щирі почуття, безкорислива дружба, віра в себе та свої сили здатні навіть ляльку перетворити на людину» (itogi.ua/kiev).

Він переслухав усі версії «Ко­пелії» й, урешті-решт, створив власну. Балетмейстер розуміє, що дитина сприйме казку про­сто «як казку», а ось для до­рослих заклав у виставу пев­ний «меседж», що спонукає до роздумів і висновків. Як на мене, постановник і автор лі­брето вдався до певної інверсії сюжету: внутрішній рух персо­нажів іде не від живих людей до ляльки, яку вони викорис­товують, а навпаки – від ляль­ки до живих. Адже механічна красуня Копелія (її виконує Міе Нагасава) не бажає лишатися маріонеткою мізантропа Копе­ліуса, який мріє перетворити на слухняних ляльок усіх меш­канців міста. Вона прагне стати Людиною з незалежною во­лею, яка мислить і самостійно приймає рішення.

Процитую: «Ми, дорослі, ста­вимо собі запитання: «А чи не схожі ми інколи на ляльок? Хо­димо на роботу, нас звільня­ють, коли заманеться, зміню­ють на посаді на молодшого, в нас кидають образливе слово. По суті, всі ці дії робить дитина щодо ляльки – кидає, міняє, ламає... Як і в людей ламають силу волі», – ці запитання й ставив собі соліст «Київ Модерн-балет», хореограф-постановник Сергій Кон, коли створював балет «Лялька. Нова історія Копелії» (Ольга Герман, life.pravda.com.ua).

Ось вам і «меседж», що ж тут незрозумілого?

Співає Людмила Щербакова

Марина КАЛІТУХА

керівник камерного хору «Резонанс»

Олена ДЕГТЯРЬОВА

ведуча концертів, солістка хору

Завдяки профспілковій органі­зації державного підприємства «Антонов» тут іще 1978 року створений і по сьогодні живе та працює камерний хор «Резо­нанс». Колектив удостоєно ви­сокого звання народний. І бага­то років незмінною солісткою хору є Людмила Щербакова.

У Людмили дивовижної краси го­лос – сопрано, із сріблястим чистим звуком. Співачка не лише гарна зо­вні, вона, поза сумнівом, має красу й духовну; в ній природою закладе­ні почуття стилю, бездоганний смак у виборі музичних творів.

Такий дар – водночас і велика від­повідальність. Людмила Щербако­ва разом з камерним хором багато виступає у виробничих підрозділах і концертних залах, перед ветера­нами війни та в дитячому оздоров­чому таборі, в Храмі Божому і Бу­динку вчителя, у сільській школі та Будинку культури, на Співочому полі і просто для друзів. Адже наша Люда має чудові душевні якості – доброту, щирість, відкритість. Вона незмінно всміхнена, й ця її усмішка всіх зігріває.

Людмила легко несе свій талант у народ і сама дістає радість та задо­волення, даруючи його вдячним слухачам. А слухати її хочеться зно­ву й знову.

Приходьте до нас на концерт – і самі в цьому переконаєтесь!

І кадр, і музика, й поезія, й історія...

Тетяна Моргун

спеціально для «ПВ»

30 січня відбулося засідання Секретаріату правління Національної спілки кінематогра­фістів України, повідомляє ukrkino.com.ua, де серед інших було розглянуто питання ор­ганізації в Києві кінотеатру українського фільму, в чому активну участь бере НСКУ. Найбільш прийнятним для здійснення такої мети виявився, за багатьма параметра­ми, один з найстаріших київських кінотеатрів – ім. Чапа­єва, що на вулиці Великій Житомирській. Цей кінотеатр, збудований ще 1913 року, кияни довгий час жартома називали «домашнім»: розташований у зручному місці, затишний, якийсь теплий і навіть приязний, немов лю­блячий старий дідусь.

Передусім, представники Національної спілки кінемато­графістів і КП «Київкінофільм» (керівник відділу кіно­прокату Лариса Зубенко) звернулися до столичної мерії з пропозицією повернути кінотеатру його первісну назву – «Ліра». (Перейменовано на «ім. Чапаєва» 1937 року з ідеологічно-виховних міркувань, оскільки старовинний музичний інструмент, що водночас є символом поезії, здається, не мав би дратувати комуністичну владу).

І ось нарешті цьогоріч у лютому «Ліру» презентували громадськості. Тут демонструватимуться виключно українські кінострічки – художні, документальні, дитячі, анімаційні, кіноальманахи, вітчизняна кінокласика, про­фесійні та студентські короткометражки.

Як повідомив korrespondent.net/kyiv, у репертуарі «Ліри» буде близько 50 стрічок, створених останніми роками. Щодня відбуватимуться чотири сеанси. Причо­му програму побудують у такий спосіб, аби кожен фільм дістав і денний, і вечірній час – задля найбільшої зруч­ності глядачів. Щочетверга демонструватиметься україн­ська кінокласика, на вечірньому сеансі по п’ятницях – спеціальні події, причому свою працю щоразу представ­лятимуть автори. Крім того, пишуть джерела, «Ліра» ста­не єдиним (крім Будинку кіно) кінотеатром, де можна буде регулярно дивитися вітчизняну документалістику.

Кінотеатр працюватиме безпосередньо з виробниками фільмів, без посередництва компаній-дистриб’юторів, а оскільки заклад – комунальний, то матиме помірковану цінову політику, запевняє Лариса Зубенко.

На згаданому засіданні НСКУ кінорежисер, сценарист і продюсер Дмитро Томашпольський висловив переко­нання, що поява кінотеатру українського фільму врешті-решт припинить розмови про те, що сучасного україн­ського кіно буцімто не існує (ukrkino.com.ua). Надалі, вважають фахівці, спираючись на приклад цього київ­ського кінотеатру українського фільму, можна буде від­кривати аналогічні кінотеатри в інших містах (напри­клад, у Львові), і це створить мережу для прокату укра­їнського кіно. Члени НСКУ ухвалили всіляко сприяти ді­яльності нового кінотеатру.

08.03.2015

Тетяна Моргун спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини