ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

«Не втрачаючи своєї величі...»

Гір на світі багато, проте ця осо­блива. Навіть її родову назву пишуть з великої літери: Гора. Безлюдна колись скеля, заввишки 80 м, з крутими схила­ми, на північному заході Франції, що об неї розбиваються води Атланти­ки, звалася в давні часи Могильною Горою. Це утворення з граніту, й він такий міцний, що впродовж тисячо­літь не піддається ерозії. Вважалося, що кельти використовували ці місця для поховань, а їхні друїди вклоня­лися тут сонцю, що заходить. За одні­єю з легенд, саме на Могильній Горі поховано Юлія Цезаря – в золотій до­мовині, в золотих сандаліях... Будучи попервах частиною материка, Гора (й земля довкіл) давно перетворила­ся на острів, і лише двічі на добу, під час відпливу, море оголює мулисте дно, створюючи доволі небезпечний шестикілометровий «коридор».

Пам’ятаєте казку О. Пушкіна: «В свете ж вот какое чудо/Остров на море лежит/Град на острове стоит/С златоглавыми церквами...»... Так, ідеться про неперевершений за кра­сою французький острів-фортецю Мон-Сен-Мішель (Гора Архангела Михаїла). Відомий він передусім за­вдяки абатству бенедиктинців, що будувалося впродовж XI–XVI сто­літь як типовий середньовічний французький укріплений монастир. Власна історія Мон-Сен-Мішель, оповідає othereal.net, починаєть­ся 708 року, коли якомусь єпископу на ім’я Обер уві сні явився архан­гел Михаїл і наказав збудувати на Могильній Горі каплицю. Обер зво­лікав, і навіть друга поява арханге­ла його не переконала. Тоді Михаїл явився втретє, повторив наказ і вда­рив непослуха по лобу променистим перстом. Прокинувшись, Обер (піз­ніше зарахований до лику святих) намацав на черепі вм’ятину й, уже не роздумуючи, вирушив до Гори. Будівництво каплиці супроводжува­ли дива, кожне з яких у той чи інший спосіб сприяло роботі та притяган­ню цього місця. Справді, прочани потяглися тисячами – заслужити по­кровительство архангела Михаїла, охоронця від усякого зла. Багато хто з них гинув у зибучих пісках, не роз­рахувавши власних сил та «сюрпри­зів» природи, чимало людей знову ж таки дивом рятувалися. Річ у тім, що відплив у бухті починається завжди несподівано, на очах проступає пі­сок, але він дуже підступний: щіль­ний, схожий на мул, а змішуючись з водою, перетворюється на глинопо­дібну масу, що швидко затягує вся­кого необачного в свої надра. Про цю властивість зибучих пісків пи­сали мало не всі французькі класи­ки – від Гюго до Мопассана. Зибуни, звісно, дали добру поживу для без­лічі легенд – про тих, хто безслідно зникає разом з возами та кіньми, про припливи, що швидко наздоганяють самотнього вершника, тощо.

На початку ХІІІ століття поже­жа повністю винищила абатство, й французький король Філіпп ІІ роз­почав нове будівництво – славет­ний нині Ла-Мервей (французькою «диво»). Архітектурний шедевр було споруджено за 17 років, неймовірно короткий для того часу термін. Тре­тій поверх у західному крилі мав ви­гляд критої галереї – «притулок спо­кою», призначений для читання, роз­думів, прогулянок ченців. Галерея ніби висить між небом і землею, й недаремно один з літописців монас­тиря зауважив, що вона «дозволяла Господу спуститися до людини, не втративши своєї величі».

Здавалося б, Сен-Мішель був до­бре захищений. Під час Століт­ньої війни між Францією та Англі­єю (1337–1453) він лишався єдиним французьким містом, котре англійці не змогли захопити, й через корот­кий час слава про місто-острів розі­йшлася по світу. В цей період стало­ся ще одне непояснюване диво: масо­ве паломництво дітей віком від 7 до 15 років. Тисячі хлопчиків і дівча­ток з Польщі, Фландрії, Німеччини, Швейцарії – мало не з усієї Європи – полишали свої домівки, збирали­ся у Франції, шикувалися в колони та йшли, скандуючи: «В ім’я Господ­нє ми крокуємо, до Сен-Мішеля іде­мо!». Дорослі не наважувалися пере­шкоджати їм... (othereal.net).

З часом монастирське життя по­гіршувалося, фортеця перетворила­ся на в’язницю, куди королі, включ­но з Наполеоном, засилали непокір­них аристократів, священиків, по­літичних діячів, вигадуючи для не­щасних дедалі жахливіші тортури. Лише 1863 року в’язницю закрили, а Мон-Сен-Мішель було оголошено національним набутком.

З того часу починається історія нових прочан – туристів. У 1897 році башню собору було увінчано неого­тичним шпилем і 500-кілограмовою позолоченою фігурою архангела Ми­хаїла. Збудовано дамбу, що умож­ливила безпечний шлях до Сен-Мішеля. У 1965–1966 роках монас­тир відсвяткував своє тисячоліття, а 1979-го його визнано всесвітньою спадщиною ЮНЕСКО.

• «Три сходинки» до небес

Як і будь-яке старовинне французьке місто, Сен-Мішель має власний герб – герб абатства. На ньому зображено розсип чере­пашок чорного кольору, пере­плетених геральдичними лілія­ми Франції. Черепашки нагаду­ють про паломництво, оскіль­ки були специфічною ознакою прочан, а лілії промовляють про те, що французька корона опікується монастирем та фор­тецею.

Кількість людей, котрі щороку відвідують Мон-Сен-Мішель, перевищує 2,5 мільйона. Багато хто приїжджає не лише огляну­ти пам’ятки, дізнатися про істо­рію монастиря, помилуватися чарівним видом на океан і кон­тинент з абатських стін. Адже не менш захопливе видовище – приплив, його амплітуда най­сильніша на всьому європей­ському узбережжі Атлантики, за кілька годин морські хвилі до­лають кілька кілометрів, бо їхня швидкість неймовірна (там же).

Крім того, як переказують, вве­чері й уночі Сен-Мішель осо­бливо вражає уяву своєю ве­личчю, казковістю й таємничіс­тю, створюючи враження, що іще «дві-три сходинки» – й сяг­неш горніх висот...

І ТАК БУВАЄ...

У селищі з назвою Монові (Monowi) в американському штаті Небраска лиши­лася одна-єдина мешканка – 77-річна Елсі Ейлер. Живе вона в трейлері, по­ряд – харчевня з пишною назвою «Та­верна Монові», в якій Елсі працює й де, власне, годується. А ще підробляє в бібліотеці – невеличкому будиночку з фондом у 5 тис. книжок, що дісталися жінці у спадок від покійного чоловіка. Хто в книгозбірні головний відвідувач? Звісно, вона ж! А заодно Елсі Ейлер взяла на себе й клопіт щодо місцевого самоврядування: стала мером Монові. Між іншим, має непогану зарплатню, котра й дозволяє їй без проблем прак­тикуватися одразу в двох названих професіях – кухар і бібліотекар. Та жити із смаком та задоволенням.

Монові ніколи не було селищем веле­людним, тут мешкали максимум 150 людей, та й то за переписом 1930 року. За тих часів селища росли мов гриби, а згодом приблизно з такою ж швидкіс­тю втрачали населення: техніка замі­нювала десятки й сотні сільськогоспо­дарських працівників, тож люди у по­шуках роботи вирушали до великих міст. Колись наповнені життям села по­ступово вмирали.

Щодо Монові, то воно існує до сьогодні лише завдяки зусиллям та оптимізму Елсі Ейлер, бо з 2000-го тут лишалися тільки вона з чоловіком Руді. Через кіль­ка років він помер, заповівши жінці до­глядати селище. Саме це вона з успіхом і робить, при цьому запевняє, що само­тність теж має свої привабливі сторони. До її «Таверни» подеколи навідуються «транзитники» або старенькі люди з ближчих сіл, діляться новинами й запи­тують, чи все спокійно в Монові. А втім, кожен причетний знає, що Елсі впора­ється з будь-якими труднощами, бо має сили й характер. Сама ж вона впевнена: люди неодмінно повернуться сюди, й у селищі знову вируватиме життя!

КОЗАЦЬКИЙ ПОБУТ І ЗВИЧАЇ

Неподалік всесвітньо відомої завдяки школі живо­пису Петриківки на Дніпропетровщині, в селі Гре­чане, розташовано етнографічний центр «Козаць­кий хутір Галушківка». Засновники його – запорозькі козаки, котрі оселялися на території Дикого Поля ще з кінця XVII століття. Сьогодні це фактично заповідне міс­це, власне – скансен, музей під відкритим небом. Тут екс­понуються передусім три селянські садиби – щоправда, зразка вже XIX століття, але збережені, справжні, дерев’яні. Перша – обличчя й голос Історії: етнографічний музей з двома основними експозиціями: Музей сільсько­го побуту й Музей Хреста. Останній є унікальним для України музеєм, його створено на базі колекції наукового співробітника Інституту соціальних досліджень Віктора Векленка, історика, археолога, автора книги «Натільні хрести Самар-Богородицької фортеці», який багато років вивчає історію Дніпропетровщини за натільними хреста­ми наших предків (mir-pravoslaviya.org.ua).

Експонати музею – це православні хрести, й тут близько 2 тис. не лише натільних, а й наперсних, ручних право­славних, католицьких і греко-католицьких хрестів з мета­лу, дерева та кераміки, що створювалися в різні часи й епохи, починаючи від Київської Русі й до ХХ століття. А згадана книга дослідника стала першим в Україні посіб­ником із ставрографії – науки, що вивчає історію та іконо­графію Хреста. Експонати зібрано у 17 областях України.

Музей сільського побуту якнайкраще передає атмосферу життя та звичаїв наших предків. Збережено тогочасні ме­блі, ужиткові речі, а найцікавіше – то колекція козацької зброї. Бойових раритетів таки чимало: пістолі, шаблі, бомбарди, фальконети тощо. У козацькому хуторі є й так звана садиба художника. За описом 100travels.com.ua, це своєрідний готель, де на гостей хутора в будь-який час че­кають затишок та добрий відпочинок. Звісно, є й шинок, і найсмачніші українські страви, що гарно допомагають відвідувачам поновлювати сили після екскурсії. До речі, городина вирощується тут-таки, на території садиби, отже, все стовідсотково натуральне, без найменших додатків-домішок. Ще одне приміщення – майстерні, де регулярно проводяться майстер-класи з петриківського розпису та гончарства. Згодом планується відкрити й куз­ню, де також можна буде дістати принаймні початкові знання з цього виду майстерності (там же).

06.02.2015

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини