ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Олімпієць національної музичної культури

Виповнилося 120 років з дня народження видатного укра­їнського композитора Бори­са Миколайовича Лятошин­ського. Його ім’я по праву стоїть поряд з такими славетними постатями, як Дмитро Шостакович, Ігор Стравінський, Кароль Шима­новський, Бела Барток та ін. Саме Борис Лятошинський завдяки своє­му вільному, глибокому творчому мисленню збагатив вітчизняну му­зичну культуру значним доробком, гарним, багато в чому елітним, євро­пейського рівня, складеним з різно­жанрових творів, починаючи з обро­бок народних пісень та авторських романсів і закінчуючи симфонічни­ми творами й оперними виставами, музикою для театру та кіно.

Борис Лятошинський вважається одним із засновників модерного на­прямку в українській музиці. Для його симфонізму характерна під­вищена насиченість фактури, дра­матичність, гострохарактерність. Радянська критика звинувачувала його у «формалізмі» й впливі, з од­ного боку, Малера, Вагнера, з іншо­го – французького імпресіонізму та слов’янського мелодизму. На творче мислення митця й справді вплину­ла музика Ліста, Вагнера, Скрябіна, Стравінського, Прокоф’єва, Дебюс­сі, Берга, Бартока, Лисенка, Леон­товича та багатьох інших видатних митців ХІХ–ХХ століть. Але це ціл­ком природне явище, до того ж його авторський стиль упродовж жит­тя пройшов кілька етапів: від захо­плення модернізмом до поступового спрощення, «демократизації» музич­ної мови за тодішніх умов ідеологіч­ного тиску на митця за надмірну смі­ливість стилю. Адже за радянських часів мистецтво підлягало беззапе­речним ідеологічним настановам (відомий усім соцреалізм), зокрема музика мала бути «оптимістичною, доступною для мас». А оскільки осо­бливості музичного мислення Лято­шинського найяскравіше виявились у симфонічній музиці, то саме його симфонії раз у раз викликали крити­ку. Так, Другу симфонію (1936) було заборонено, й усі спроби реабілітува­ти твір виявилися марними. «Діста­лося маестро й за Третю симфонію... А загалом українські радянські енци­клопедичні видання дуже не любили торкатися питання про симфонії Ля­тошинського: то було немовби неглас­не табу... Й лише 1994 року, напередод­ні 100-річного ювілею митця, з ініціа­тиви американського диригента укра­їнсього походження Теодора Кучара Національний симфонічний оркестр України здійснив запис музики ви­датного композитора (п’ять симфоній і симфонічна поема «Гражина») на три компакт-диски, які фірма «Марко Поло» нині поширює у багатьох краї­нах світу» (umka.com/ukr).

Композиторська техніка Бориса Лятошинського була незрівнянна, крім того, він неперевершено володів усіма можливостями й нюансами ор­кестровки. Так, скажімо, оркестрував опери Лисенка «Тарас Бульба» (з Лев­ком Ревуцьким) і «Енеїда», а також оперу Глієра «Шах Сенем» та його ба­лети (на прохання самого Глієра).

Музикознавець Валентина Ку­зик у статті «Тарас Бульба». Мико­ла Лисенко – Левко Ревуцький – Бо­рис Лятошинський» зазначає, що над оформленням клавіру «Тараса Бульби» Лисенко працював понад десятиліття, а оркестрова партиту­ра загалові не була відома. За життя композитора твір не побачив сцени, а по його смерті в Україні здійсне­но кілька постановок з оркестровка­ми відомих тоді митців. Проте в пе­реддень 130-ліття з дня народження Миколи Гоголя ухвалили створити нову редакцію опери, наблизити до першоджерела, зберігши дух гого­лівського твору. Така робота була по силах лише визначним митцям. У січні 1936-го замовлення на ство­рення нової редакції дістали Мак­сим Рильський (лібрето), Левко Ре­вуцький (музичний матеріал) і Бо­рис Лятошинський (оркестровка). Оперу було доповнено низкою суттє­вих фрагментів. «Неймовірною уда­чею стала новонаписана увертюра – епіко-героїчне симфонічне полотно на рівні світових шедеврів. Заклич­на лисенкова інтонація з оперної ін­тродукції стала могутнім імпульсом для написання всього симфонічного твору. Увертюра як окремий концерт­ний номер і нині є «музичним титу­лом» України в світі», – пише Вален­тина Кузик (dspace.nbuv.gov.ua).

Левко Ревуцький зазначав, що дав згоду редагувати оперу Лисенка лише за умови участі Бориса Лято­шинського.

• Заради величезного простору...

З 1935 року й до кінця життя (з невеликими пе­рервами) Борис Лято­шинський був професо­ром Київської консерваторії. Він пішов з життя у 1968 році. Сказати, що митця не було від­значено нагородами, аж ніяк не можна – три Державні пре­мії (одна з них посмертна). Але й не скажеш, що його ім’я гри­міло на батьківщині, як імена рівних йому за масшабністю композиторів у їхніх країнах. Про Лятошинського знають, його твори слухають хіба ті, хто спромігся самостійно поціну­вати велич цієї творчої «жар-птиці», якій Бог подарував можливість ступити за обрії національної ментальності. Тому завершимо коментарем анонімного українського мело­мана на згаданому тут сайті umka.com/ukr: «Борис Лято­шинський – не просто відомий український композитор ХХ століття... Єдине, з чим я можу це порівняти, – холодний віль­ний джаз у самому широкому смислі, але й таке порівняння не буде достатньо точним. Це відверто неймовірна музика, і людині, яку виховала естрада, таку музику слухати буде важ­кувато. Втім, гадаю, її варто по­слухати заради незнаного ве­личезного простору, який від­кривається в ній, за ній, нею...».

Володимир Висоцький і Київ

Існує цікаве дослідження Михайла Кальницького (starodub.org.ua) щодо київського коріння незабутнього Воло­димира Висоцького по батьківській лі­нії. Володимир Семенович Висоцький – повний тезка свого діда, а той 1911 року приїхав з Бреста до Києва й всту­пив на економічне відділення Комер­ційного інституту (на розі бульвару Шевченка й Пирогова). Завершив на­вчання 1917 року, діставши диплом та звання кандидата економічних наук другого розряду. Згодом закінчив ще юрфак Київського університету й київ­ський Інститут народного господарства. Помер дід Висоцького 1962 року в Москві, залишивши двох синів – Семе­на й Олексія, й улюбленого онука-тезку. Бабуся артиста, Дарина Олексіївна, піс­ля розлучення з чоловіком залишилася в Києві, мешкала на вулиці Івана Фран­ка, 20. Обожнювала онука й театр, не пропускала жодної прем’єри. Тож коли Володя Висоцький залишив інженерно-будівельний інститут, аби стати артис­том, вона чи не єдина з рідні зрозуміла й підтримала юнака.

Саме в Києві народилися батько співа­ка, Семен Володимирович, і його мо­лодший брат Олексій. Семен Висоцький згодом став військовим, пройшов усю війну, мав численні бойові нагороди... Деякий час служив у штабі Київського військового округу, й у ті роки, на по­чатку 50-х, Володимир Висоцький упер­ше приїхав до Києва. Адалі щоразу на­відував бабусю й улюбленого дядька – Олексія Володимировича, колишнього офіцера-артилериста, котрий героїчно воював на фронті, командував дивізіо­ном. Олексій Висоцький виявив пись­менницький талант, вважався май­стром військового нарису, працював у документальному кіно. Дослідники творчості Володимира Висоцького ви­знають, що в його славетних військових піснях є сюжетні колізії, підказані свого часу братами-офіцерами Семеном та Олексієм Висоцькими (там же).

Як живий з живими...

8 січня цього року йому виповнилося б 80. Але він по­мер у 28 років мученицькою смертю, практично на по­чатку творчого шляху, який справді обіцяв бути вели­ким. У 1963 році Василя Симоненка жорстоко побили кагебісти в м. Сміла на Черкащині, після того в поета від­мовили нирки, й невдовзі він помер в обласній лікарні.

На вшанування 80-річного ювілею Василя Симоненка в Черкаському обласному українському муздрамтеатрі відбувся вечір його пам’яті, що зібрав численну аудито­рію. Серед тих, хто виступав, був, зокрема, однокашник Симоненка, відомий поет Петро Засенко – вони разом навчалися в Київському університеті, мешкали в гурто­житку. Згадуючи трагічні моменти прощання з поетом, Засенко розповів, що такого велелюддя на похованні він ніколи ще не бачив. «На цвинтар домовину везли авто­бусом. Яподивився… а біля голови Василя лежить його перша книжка «Тиша й грім», поряд друга – «Цар Плак­сій і Лоскотон». Раптом голос Мико­ли Сома: «Шановні, ми ховаємо тіло Василя Симоненка, а не його твори» – і забрав книжки з домови­ни» (gazeta.ua). Письменниця Ва­лентина Козак розповіла, що як їде до зони АТО, неодмінно бере із со­бою збірки Симоненка, бо наші бій­ці дуже цікавляться його віршами (там же). Аце й не дивно: поезія Василя Симоненка цілковито суго­лосна сьогоденню, енергетично сильна, зміцнює дух і душу, почуття патріотизму й людської гідності.

Того ж дня у Черкаському муздрам­театрі відбулася прем’єра «Серед тиші й грому» – вистави-біографії поета. Головну роль зіграв непрофе­сійний актор Ярослав Литвин, зовні схожий на Симоненка. Режисер (він же й драматург) Сергій Проскурня вважає, що «вдалося досягти від­чуття епохи у виставі завдяки тому, що це документальна історія. Тут працюють документи, хронологія, життя й творчість перемішані... У постановці звучать лише тексти Си­моненка та спогади про поета» (day.kiev.ua).

На сцені театру також було вручено літературні премії ім. Василя Симо­ненка: Ользі Прохорчук – «За кращу поетичну збірку» та Сергієві Пантю­ку – «За кращий художній твір».

30.01.2015

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини