ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Прекрасна й сумна зірка української літератури

Як же то прикметно: назва найвідомішого твору видат­ної української письменни­ці й поетеси Зінаїди Тулуб – «Людолови» – цілком про­ектується на її власну, драматичну й сповнену страждань долю.

Вона народилась 28 листопада 1890 року в Києві у надзвичайно ін­телігентній та освіченій україн­ській родині. Батько, Павло Олек­сандрович Тулуб, був відомим пое­том, перекладачем, юристом, жур­налістом та громадським діячем. Певний час сім’я переїжджала, про­те з 1904 року Зінаїда Тулуб знову в Києві, закінчила історико-філологічний факультет Вищих жіночих курсів, захистила дисертацію. У 20-ті роки працювала лектором у вій­ськових частинах, навіть очолюва­ла лекторську секцію в одній із них, завідувала літчастиною Київського кінофотокомітету... При цьому її тонка й творча душа жила своїм життям – надпобутовим, натхнен­ним, трохи сентиментальним. З-під пера Зінаїди лягали на папір чарів­ні поетичні рядки – талановиті й са­мостійні «діти» улюблених нею ге­ніальних російських поетів. Склала­ся збірка «Стихи моей молодости». Зворушливо відверті й дуже сильні за почуттям, ці вірші – свідчення ве­ликого таланту й глибокої та склад­ної натури, котра освоює цілу низку непростих філософій, що супрово­джують людське життя. При цьому відчувається, що Зінаїда Тулуб, як і її великі попередники, розуміє, що до геніальності наближає витонче­на простота, «впізнаванність», до­ступність вірша, його здатність од­разу й легко перелитися в серце чи­тача. Як писала свого часу Наталія Пахаренко, «Зінаїда Тулуб за життя не була знаменитим поетом, однак це не означає, що вона не мала пев­ного кола своїх читачів та шану­вальників. У драмі Євгенії Гінзбург «Крутий маршрут» є згадка про Зі­наїду Тулуб. Події відбуваються у вагоні потягу, коли політв’язнів ета­пують до постійного місця заслан­ня: «Гуманитарии, которые действи­тельно составляют большую часть населения седьмого вагона, уже сгрудились вокруг Зинаиды Тулуб, читающей свои стихи...» І далі: «Ма­буть, якби не понівечена доля цієї талановитої жінки, вона могла б стати в один ряд із кращими літера­торами ХХ століття, які продовжу­вали класичні традиції, майстром поетичного слова». Не лише поетич­ного. У 1916 році в журналі «Вестник Европы» вийшла друком повість Зі­наїди Тулуб «На перепутье».

Так, попервах Зінаїда Тулуб писа­ла російською, проте у перші ж ра­дянські роки перейшла на україн­ську мову. Приблизно з кінця 20-х ро­ків письменниця почала працю над романом «Людолови». Відтворено епоху гетьмана Сагайдачного, похо­ди запорожців у Крим, їхні битви з москалями й турками, звитягу, ко­хання й розлуку... Деталі – вражаючі, ідеально точне змалювання міст, по­селень, моря, степу, природи, побу­ту. Персонажі, їхні характери, осо­бливості національні й психологіч­ні, так само як і перебіг подій, відпо­відають історичній правді. Автор опрацювала величезний масив істо­ричного матеріалу, вдалася до не­ймовірної дослідницької праці в ар­хівах, музеях різних міст. У листі до Максима Горького вона писала: «Для свого «Сагайдачного» я перерила всі архіви і судові акти».

Мудра жінка звернулася до істо­ричної теми не випадково: минали перші радянські роки й дедалі оче­виднішою ставала нещадна політи­ка більшовиків стосовно україн­ського народу, якого, як і в ХVII сто­літті, намагалися роз’єднати, осла­бити, підкорити, асимілювати... В Зінаїди Тулуб було справді золоте перо: роман написано блискуче, в тій же «демократичній» естетиці ви­тонченої простоти, читається легко – відірватися не можна. Фактично він був першим у ряду українських історичних романів радянського пе­ріоду, одразу ж поставивши висо­ченну планку майстерності...

•  Жорстоке покарання

 «Людолови» ви­йшли друком 1937 року, як ви­сокий літератур­ний зразок роман було пред­ставлено в Парижі на Всесвіт­ній виставці. Ітого-таки 1937 року письменницю арештува­ли. Недобрим словом згадува­ний у всіх джерелах офіцер Держбезпеки на прізвище Хват склав обвинувачення, де говорилося, що Зінаїда Тулуб є «активной участницей контр­революционной организации «Избирательный центр», кото­рая осуществляет подрывную работу...». Вона мужньо витри­мала цілодобові допити, бруд­ну лайку, нелюдське пово­дження людоловів. Увересні того ж року Зінаїду Тулуб було засуджено до десятирічного ув’язнення з конфіскацією майна. Спочатку вона перебу­вала в ярославльській в’язниці, з 1939 року – на Колимі. Влипні 1947-го її було звільнено, але в травні 1950 року – новий ви­рок Особливої наради при мі­ністрі Держбезпеки СРСР: «…за принадлежность к антисовет­ской эсеро-меньшевистской организации сослать на посе­ление в Кокчетавскую область Казахской ССР». Отже, знову спливло старе обвинувачення. «Не можна без сердечного тре­пету читати листи-звернення Зі­наїди Тулуб до вищих інстанцій з проханням про перегляд її справи. Кожен рядок просякну­тий душевним болем та гірки­ми сльозами несправедливо засудженої», – писала Любов Галицька (elib.nklibrary.kz). Зо­крема, її лист до голови Прези­дії ВРСРСРКлимента Вороши­лова, що завершувався слова­ми «Ви – моя остання надія!», той проігнорував.

Небагато українських пись­менників наважилися стати на захист Зінаїди Тулуб: Мак­сим Рильський, Микола Ру­денко, Леонід Смолянський, Іван Кологойда...

У1956 році звинувачення на­решті було скасовано й пись­менницю реабілітували «за відсутністю складу злочину». Вона повернулася до Києва, одержала конфісковане 1937 року майно, головне – доро­гоцінні книги. Попри тяжку хворобу, Зінаїда Тулуб продо­вжувала творчу діяльність. Її останнім твором стала казка-повість «Чарівний клубочок». Померла письменниця 26 ве­ресня 1964 року й похована на Байковому цвинтарі.

 Ці привабливі «чорні п’ятниці»

 Спочатку трохи лякаєшся неприємно­го словосполучення – мабуть, за ана­логією з «п’ятниця тринадцяте». По­тім розумієш, що йдеться всього-на-всього про великий і вельми здешев­лений розпродаж промислових това­рів: наші просто «позичили» заокеан­ську назву. Ось і УНН(unn.com.ua) на­гадали, що опівночі 28 листопада у США розпочалася така «чорна п’ятниця». Триває вона лише один день – першої п’ятниці після Дня По­дяки, й традиційно з неї розпочина­ється період різдвяного розпродажу. Впродовж доби можна придбати різ­номанітні товари широкого вжитку із фантастичними знижками. Зазвичай люди стають у черги задовго до від­криття магазинів, і, як з’ясувалося, в Америці найбільше запитують одяг та побутову й електронну техніку.

Отже, «чорна п’ятниця» – суто аме­риканське явище, причому з майже п’ятдесятирічною історією. «Чор­ною», нагадує джерело, її вперше назвали поліцейські Філадельфії 1966 року, коли вражено констатува­ли: шалені «пробки», місто «стоїть», буквально всі головні вулиці заполо­нили машини й пішоходи. Щодо США, то це був блискучий маркетин­говий хід, котрий автоматично пере­ріс мало не в національне свято.

Не дивно, що багатьом країнам, у тому числі й нашій, подібна ідея зда­лася з багатьох міркувань привабли­вою. Подібний захід зручно прово­дити напередодні свят – приміром, Нового року. До речі, після п’ятниці настає теж повсюдно визнаний так званий Кіберпонеділок – день роз­дрібної торгівлі в Інтернеті, коли чи­мало ІТ-компаній пропонують това­ри із значними знижками.

 Що приховувала кісточка оливи

Мініатюра, котра заввишки всього 16 міліметрів, а завдовжки – 34 міліметри, зберегла первісну форму кісточки, з якої зроблена, пише kulturologia.ru, а вод­ночас майстер перетворив її на крихітний човен з ві­сьмома фігурами всередині. Якщо уважно придиви­тися, то бачиш, що кожен із восьми персонажів одяг­нутий по-своєму й у кожного – своя унікальна по­стать. При цьому фігурки людей розташовані не лише по «бортах» човника, а й усередині. Вражають і мініатюрні дверцята, що їх можна прочинити й зачи­нити. Акрім усього переліченого, цей мікровиріб де­монструє й непередаванно охайно та переконливо виконані «зовсім дрібні» деталі інтер’єру.

Як пояснюють мистецтвознавці Музею Імператор­ського Палацу в Китаї, на таку унікальну працю Чен Цучана надихнув славетний вірш «Ода Червоній Ске­лі» поета Сі Ші: цей твір визнано зразковим текстом китайської літератури (там само). Зміст вірша такий: поет і його друзі насолоджуються прогулянкою на човні в місячну ніч. Адля того, аби вшанувати джере­ло свого натхнення, художник-мініатюрист вигравіру­вав цей вірш – повністю, тобто всі триста ієрогліфів! – на днищі човника.

Багато років тому українці захоплювалися роботами нашого земляка, мініатюриста Миколи Сядристого, які здебільшого можна було добре роздивитися хіба в мікроскоп. Апро аналогічні вироби ще з ХVIII сто­ліття, мабуть, ніхто й не знав! Нині мистецтво мікро­мініатюри, виявляється, має широку географію. Так, до прикладу, наша сучасниця, 50-річна британська художниця Седі Кемпбел створює чарівливі й до най­тонших нюансів правдоподібні фігурки тварин, пта­шок і комах, при цьому таких крихітних, що їх у дета­лях можна роздивитися лише через сильну лупу.

12.12.2014

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини