ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Григорій Косинка. Один із «розстріляного відродження»

«Не приймав ти підлос­ті нітрохи / Прогри­мів, немов весняний грім / І стоїть засму­чена епоха / Над без­смертним іменем твоїм». Так писав Андрій Малишко 1956 року у вірші, присвяченому Григорію Косинці.

Один із найблискучіших україн­ських новелістів Григорій Михайло­вич Косинка (справжнє прізвище Стрілець) народився 29 листопада 1899 року в селі Щербаківка Обухів­ського району на Київщині. Родина бідувала, батьки майбутнього пись­менника поїхали шукати талану аж за Урал та невдовзі, розчарувавшися, повернулися назад. Григорію, котрий ще не мав і десяти років, довелося працювати – то там, то тут – усюди, де брали на роботу. При цьому хлоп­чик іще з чотирьох років умів читати й писати – дід навчив. Умів спостері­гати й думати. Підлітком вирушив до Києва, сподіваючися на кращі за­робітки й можливість підтримати матір-удову. До слова, саме мати, На­талка, як натура творча й романтич­на згодом підказала синові літера­турний псевдонім Косинка: так нази­вається ніжна й гарна польова квіт­ка, червоні косинці...

На початку трудової ниви Григо­рію Косинці доводилося полоти бу­ряки – тож його нива літературна саме й починається з оповідання «На буряки», надрукованому 1919 року. У київській періодиці далі виходили його нариси, статті, памфлети, фей­летони, публіцистика; в альманасі «Гроно» – оповідання «Під брамою собору», «Мент», «За земельку» та ін. А 1922-го вийшла перша книжка опо­відань – «На золотих богів».

Початок і середина 20-х років ми­нулого століття стали часом активної творчої праці молодого письменника і, як згадував Олександр Ковінька, популярність його зростала невпин­но й бурхливо: «У двадцяті роки опо­відання Григорія Косинки – їй-бо, не перебільшую – з рук виривали» (livelib.ru). Кожен свій твір Григорій Косинка знав напам'ять, часто й за­любки виступав перед публікою – чи­тав, декламував, і його слухали зата­мувавши подих, навіть якщо читання тривало впродовж години й більше. Він був справжнім майстром живого слова, згодом мав виступи на респу­бліканському радіо. Його, як ми те­пер сказали б, авторські програми були такими популярними й притя­гальними, що люди масово збирали­ся поблизу вуличних гучномовців та слухали, аж поки не завершиться пе­редача. Й передусім, мабуть, тому, що його твори позбавлені політико-ідеологічної заангажованості, вони динамічні, пронизливо правдиві, уважні до кожної деталі, кожної мо­тивації поведінки персонажів. У твор­чій душі митця жила якась синергія репортера й геніального майстра сло­ва, а слово він відчував мов живе, кожне було прицільно точне, проза позначалася гіпнотизмом, заворожу­вала багатющою образністю.

Григорій Косинка був безмежно відданий своїм творчим принципам і, як художник «від Бога», виступав за святу правду життя, тобто вихо­дить, що то «за всіх», то «проти всіх». Але для нього найдорожчим у творчості був об’єктивний, загаль­нолюдський, народний погляд на дійсність – у такий спосіб він цю дійсність і відтворював, подавши загалом широку й переконливу епо­пею лиха, що спіткало українське селянство з часів громадянської ві­йни до більшовицького «раю».

Другу книгу письменника, «Нове­ли дезертира» 1924 р., уже не хотіли друкувати. Щоправда, згодом, 1926-го, з’явилася книга новел «В житах». За­галом упродовж 1920–1930 років ви­йшла ціла низка збірок Григорія Ко­синки. Проте запобігливість україн­ських компартійців та відданих ним «солов’їв-одописців» (за влучним ви­словом М. Головащенка) переверши­ла навіть пильність північних «бра­тів». Тобто, приміром, що можна було Михайлові Шолохову у «Тихому Доні», не можна було Григорію Ко­синці в ідеально правдивому відтво­ренні сільського побуту з його вну­трішніми драмами та діями людей за ситуації небезпеки чи зовнішньої агресії. Деякі запроданці-літературні критики бездумно й безпідставно зви­нувачували Григорія Косинку в тому, що він, мовляв, «куркульський пись­менник». Сучасна ж літературна кри­тика (котра знає творчість Григорія Косинки набагато краще, ніж, на жаль, читачі) формулює беззапере­чне: «Створюючи свої новели, Косин­ка не з політичних, а з художніх мір­кувань не ставив себе в жодні цензур­ні умови й не допускав шаржу в ре­пліках з тієї чи іншої сторони. Правда життя, правда конкретної життєвої ситуації – а це найвища правда й сила мистецтва – були для нього непохит­ними. Він ризикував як людина, од­нак перемагав як художник».

•  Нескорений

У червні 1934 року в Хар­кові, на письменниць­кій конференції, де об­говорювалися успіхи колективізації, Косинка, взяв­ши слово після трафаретних промов, сказав таке: «Ми ста­ємо не інженерами, а міліціо­нерами людських душ». Він казав, що за умов «соціально­го замовлення», коли митця тримають за горло, він не може творити. Комуністи свистіли й обурювалися, мис­ляча частина братів по перу, ховаючись і тихо, вітала Григо­рія Косинку оплесками.

4 листопада його заарештува­ли, звинувативши у підготов­ці терактів проти керівників партії та радянського уряду. Він проходив у справі разом з письменниками А. та І. Кру­шельницькими, О. Влизьком, К. Буревієм, Д. Фальківським. Спираючися на постанову ЦВКСРСР, поспіхом і невід­кладно, виїзна сесія Військо­вої колегії присудила Григорія Косинку-Стрільця до страти. Письменника було розстріля­но 15 грудня 1934 року. Реа­білітовано посмертно.

«З усіх українських письменни­ків, знищених більшовицьким режимом... фігура Григорія Михайловича Косинки чи не найтрагічніша. Бо в його особі ми мали людину феноменаль­ну, талант на рівні генія, люди­ну, шалено залюблену в життя, розстріл якої у 35-річному віці мав вигляд чогось неймовірно­го, бузувірського» (livelib.ru).

  Києве мій!

 Рідний Київ, давній, прекрасний попри всі знегоди, має як і раніше магнетизм доцентрової сили. Тут, як і в Римі, – схрещення «всіх до­ріг», і це дороге серцю корінного киянина, хоч таких дедалі мен­ше... Тож вельми промовистою видається назва фотовиставки, що працювала в Музеї історії сто­лиці – «Київ – місто, де все почи­нається». Йдеться про двадцять п’ять робіт семи фотохудожників – переможців різних конкурсів на туристичну тематику. Ця виставка – спільний проект Асоціації жур­налістів «Туристичний прес-клуб України» та управління туризму КМДАу рамках громадської ініці­ативи «Нове обличчя Києва», на­гадує ridna. ua. На меті створити, сказати б, нове обличчя старого міста, аби з ним ізнову «познайо­милась» Україна, щоби його красу й правду пізнав цілий світ.

Згадана виставка репрезентува­ла, зокрема, фотографії, що ілю­струють революційні події в Киє­ві у листопаді-лютому 2013–2014 рр.; організатори експози­ції акцентували, що її назва сим­волізує початок змін у країні.

Захід приблизно збігся в часі з на­данням пісні Ігоря Шамо й Дми­тра Луценка «Як тебе не любити, Києве мій!» статусу офіційного гімну територіальної громади сто­лиці. Про це подбали депутати Київради нового складу (проголо­сували «за» 87 депутатів, повідо­мляє УНІАН).

 Віртуоз Мікелсен

Мікелсен лише рік навчався у коледжі, а потім звідти пішов – на радість собі й адміністрації навчального за­кладу, бо не відчував потягу до наук. Зате років у двадцять неабияк зацікавився склодувним ремеслом, не на жарт захопився ним, по­чав самостійно вивчати осно­ви й закони майстерності. Це й вирішило справу: загальну освіту йому замінили творче мислення, золоті руки й не­ймовірна працездатність. Іви­ходили з його рук зовсім непо­гані вироби. Він успішно брав участь у виставках і успішно продавав свої роботи.

Так тривало десять років. На щастя, за цей час Мікелсен не перетворився на ремісника (хоча ремесло склодува не­просте!), навпаки, в ньому сформувався учень, котрий щиро чекав наставника, був готовий навчатися хоч і «з нуля». Ось що означає істинно творча натура! Нарешті, маю­чи вже тридцять шість років, 1987-го, він бере майстер-клас у визнаного генія «скломагії» Пола Стенкарда, й відтак мис­тецтво Мікелсена спирається на надійну базу: знання глибо­ких секретів майстерності. Він починає творити розкрилено, натхненно, винахідливо й вра­жаюче. Створює один шедевр – і переходить до обдумування та створення наступного.

З 1989 року роботи Роберта Мікелсена прикрашають най­більші арт-галереї Америки й світу, а також чимало приват­них колекцій. Авін сам якнай­природніше долучається до активного громадського жит­тя: викладає у спеціалізова­них школах, пише статті, при­свячені склодувній майстер­ності, знімає відеоуроки, створює монографію.

Сьогодні Роберт Мікелсен – віце-президент Міжнародного Товариства Художнього Скла (13doors.ru). Айого статус у се­редовищі колег навіть не обго­ворюється, бо він одностайно визнаний найкращим. «Скля­не мереживо, створене Мікел­сеном... здається вирізьбленим із криги, що мерех­тить... Інемає нічого в світі предметів та живої приро­ди, чого Роберт не міг би відтворити у склі. Геній і маг, що створює своє скляне диво» (там само).

28.11.2014

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини