ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

«Червоний млин» його життя

Він народився 24 листопада 1864 року в маленькому міс­течку Альбі неподалік Тулу­зи, на південному заході Франції, у родовому замку Боск. Лише за одним фактом наро­дження в цій родині дитина належа­ла до вищого світу, до найпривіле­йованіших, найбагатших верств. Узагалі Тулуз-Лотреки – найдавні­ший рід у Франції, то були поколін­ня людей добре освічених, не чужих політиці й культурі, а здебільшого – мистецтву. Одне слово, на хлопчи­ка, якого було названо «за всіма пра­вилами» давнього аристократично­го роду Анрі-Марі-Раймон де Тулуз-Лотрек де Монфа, чекало забезпече­не й спокійне майбутнє.

Та не так склалося, як бажалося. Його батьки – граф Альфонс де Тулуз-Лотрек і Адель де Монфа – були двоюрідними братом і сестрою, тож не виключено, що саме це й ста­ло запорукою біди, що спіткала їхню дитину. В Анрі було (й лишилося) дуже гарне обличчя, великі темні проникливі очі, серйозний, навіть мудрий погляд. Він зростав веселим, допитливим, розумним. Однак сла­беньким і хворобливим. А батько тим часом мріяв зробити з нього спортсмена, брав із собою на перего­ни, навчав професійно оцінювати ко­ней. Водночас вони обидва – дорос­лий і малий Тулуз-Лотреки – відвідували майстерню батькового друга, визнаного художника Рене Пренсто, брали уроки в майстра... Й те, що для батька фактично було розвагою, ста­ло для Анрі базою його майбутнього високого професіоналізму.

Дві драматичні події круто зміни­ли його життя. Коли Анрі було 14 ро­ків, він упав і зламав стегно; ламкі кістки погано зросталися. Підліток почав багато малювати, зображував коней, кораблі, екіпажі. Його май­стерність вдосконалювалась, настрій підносився, перелам поволі загоював­ся. Проте через півтора року сталася нова біда: хлопець послизнувся, впав у невеличкий яр і зламав другу ногу. То було фатальне падіння, воно зро­било Анрі Тулуз-Лотрека калікою, його ноги, на відміну від тулуба, біль­ше не росли. У дорослому віці зріст художника становив 152 см.

Чи міг він лишатися у світському товаристві й почуватися невимуше­но, коли постійно перехоплював косі погляди, прекрасно чув навіть неголосне кепкування? Можливо, й міг би, маючи іншу, не таку тонку нервову організацію, не будучи ціл­ком і повністю творчою натурою, а отже, чутливим і вразливим.

Тож Тулуз-Лотрек, з його талан­том любити й розуміти цілий світ, огорнути душевною прихильністю й прославити блискучим художнім відтворенням усіх і кожного, хто ви­явив стосовно нього хоч краплю ува­ги й доброти, пішов... І не просто, сказати б, у внутрішню еміграцію – він назавжди залишив той осередок, де народився й зростав, аби з голо­вою зануритися в зовсім інше жит­тя, вільне й невибагливе, позбавле­не забобонів і лицемірства. Він злив­ся з «некерованим» паризьким Мон­мартром, був його невід’ємною яскравою частиною. А також прак­тично став утіленням наших уяв­лень про монмартрський Мулен Руж, в перекладі Червоний Млин. Кабаре, неповторне за своїм розма­хом, буйною відвертістю мистець­кого самовияву та популярністю. Загалом, цей «млин», де митець, врешті-решт, оселився, остаточно й «перемолов» життя Тулуз-Лотрека.

У Мулен Руж вражало все: й нока­утуюча розкіш еклектичного інтер’єру, де антикваріат комбіну­вався з модерном, і мистецтво «на межі» сміливих танцівниць, серед яких були справжні зірки, і непо­вторний та обов’язковий канкан. Тут, як розповідає masterok.livejournal.com, не було кордонів між низьким і високим, мистецтвом і шоу, індивідуальним і колективним; вульгарне видовище могло стати предметом захоплення й символом витонченого смаку. Тут кожен почу­вався й планетою, і частиною сузір’я. І тут писав свої чудові постімпресіо­ністичні картини вчорашній граф Анрі де Тулуз-Лотрек. Тут йому було спокійно й затишно, ніщо не обмежувало політ його пензля, тут його ро­зуміли, цінували й не обговорювали. Тут до нього прийшла душевна рів­новага, а заразом і можливість вчи­няти не як треба, а як хочеться...

•  ...І особливий слід у мистецтві

 Відомо, що Тулуз-Лотрек одним з перших серед художників почав ма­лювати афіші (літогра­фії) для кабаре, щоразу знахо­дячи дуже виразні й оригі­нальні прийоми, за допомо­гою яких не лише подавав упізнаваний і безумовно на­строєвий фон, а й психологіч­ну характеристику зірок каба­ре, які ставали героями цих лі­тографій. Загалом митець створив близько 30 таких афіш, і кожна позначена смі­ливим композиційним рішен­ням, спрощенням форми, де­коративністю й разом з тим експресією образів, зазначає printdigital.ru. Він малював різноманітних, кумедних і ди­вакуватих, недбало й пістряво вдягнених завсідників Мон­мартру, зірок-танцівників, ко­трих обожнювали в Мулен Руж, портрети мешканок бор­делів, сцени в кав’ярнях, пор­трети, здебільшого жіночі.

Ось галерея його картин... Вони неймовірно людяні, психологічно точні, дуже від­верті, але не нещадні, прав­диві, проте не дошкульні. Своїх героїв художник не ро­мантизує, однак і не викри­ває. Зроками, правда, з’являються елементи гротес­ку, полотна втрачають чарів­ливий ліризм. Наприкінці життя, хворий і виснажений, митець знайшов у собі сили створити альбом «Цирк»: його підкоряло високе мисте­цтво артистів. Кращою вважа­ється робота «Цирк Фернан­до», що стала першою з мис­тецьких полотен на цю тему.

Анрі де Тулуз-Лотрек помер на руках у своєї матері в сімейно­му замку Мальроме, трохи не доживши до 37 років.

  Революції гідності присвячується

 Незабаром у Київському муніципаль­ному академічному театрі опери та балету для дітей і юнацтва прем’єра вистави «Повертайся живим», жанр якої автори охарактеризували як міс­терію сучасності. Це історія українця, справжнього героя нашого часу, захис­ника Вітчизни. Батька, сина, друга. Зодного боку, він звичайна людина, просто наш сучасник. Зіншого – носій кращих якостей громадянина й патрі­ота. Йому притаманні мужність, рішу­чість, відповідальність за свою родину, свою державу. Одне слово, все те, чим наповнене поняття «соціальний ге­рой». Це поняття довгий час існувало в художньо-мистецькому просторі, а потім зникло. І здебільшого через фак­тичну відсутність такого героя. Війна на сході України показала всьому світу, що справжніх чоловіків-українців дуже багато, настав їхній час виявити себе.

Ідея постановки належить в. о. ху­дожнього керівника театру Віталію Калітовському, якого надихнула творчість сестер Галини та Лесі Тельнюк, зокрема пісня «Повертай­ся живим». Звучатимуть пісні Лесі Тельнюк на вірші Тараса Шевченка, Лесі Українки, Станіслава Тельнюка, Оксани Забужко. Об’єднав ці твори, створивши завершене симфонічно-театральне дійство, режисер театру Дмитро Тодорюк. «Створити виста­ву на основі самодостатніх пісень з глибокими текстами й унікальним композиторським баченням – до­сить непроста справа, але своєчас­ність ідеї надихнула мене на ство­рення образу Героя сучасності, Ге­роя, про якого ми зобов’язані пам’ятати і якого повинні славити в мистецтві», – сказав режисер i-pro.kiev.ua.

 Українські кобзарі, лірники, малі поводирі...

 Вони були розстріляні «енкаведистами» непода­лік Харкова в 30-ті роки минулого століття. Уві­домій книзі американського науковця Роберта Конквеста «Жнива скорботи» йдеться й про цю трагічну сторінку нашої історії: «Популярна в народі національна культура впродовж століть підтримува­лася в українському селі бардами, оспіваними Шев­ченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народ­них пісень і переказом народних балад... Це «неба­жане явище» тепер було придушене. Кобзарів скли­кали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарешту­вали. За наявними відомостями, багатьох з них роз­стріляли...» (дж. drohobych.com.ua). Амузичні інстру­менти спалили поряд, оскільки ще в грудні 1933-го комуністичні вожді назвали українські народні му­зичні інструменти «класово ворожими».

Свого часу «ПВ» писали, що український режисер Олесь Санін знімає художній фільм про трагедію роз­стрілу незрячих співців біля ст. Козача Лопань під Харковом – «Поводир, або Квіти мають очі». Режи­сер задумав цей фільм ще десятиліття тому, проте лише 2011 року було нарешті виділено кошти на ви­робництво картини.

Нарешті зйомки успішно завершено, й із середини листопада в кінотеатрах України розпочато демон­страцію стрічки «Поводир». Головну роль – незламно­го сліпого українського кобзаря Івана Кочерги зіграв талановитий Станіслав Боклан. Йому було нелегко, бо, як розповідає kulturologia.ru, актору довелося навча­тися гри на бандурі (в нью-йоркського бандуриста) та самообороні сліпих (у паралімпійського призера Ігоря Засядковича). Американського підприємця Майкла Шемрока, який брав участь у будівництві ХТЗі з ма­лим сином приїхав до Харкова, грають справжні аме­риканці – Джеф Барелл (батько) й Антон-Святослав Грін (хлопчик із родини з українським корінням). Зйомки відбувалися в нелегких умовах, артисти муси­ли пережити різні, часом дуже нелегкі, випробування, проте всі як один – від малого до старого – майстерно й блискуче впоралися із своїм творчим завданням. Цьогоріч фільм висунуто на престижну премію «Оскар» Американської кіноакадемії, й кінокритики вва­жають, що в нього є всі шанси стати переможцем у но­мінації «Кращий фільм іноземною мовою» (там же).

Прикметно, що «Поводир» – перший український фільм, адаптований для перегляду незрячими й людь­ми з поганим зором. Для цього використано метод тифлокоментарів, тобто додаткової звукової доріжки із записом пояснень усього, що відбувається на екрані: змалювання мізансцени, того, як вдягнуті герої, тощо.

Нині творці фільму працюють над створенням чоти­ригодинної версії для телебачення. Й насамкінець: чи не прикметно, що співробітника НКВС у фільмі зі­грав актор на прізвище Кобзар?

21.11.2014

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини