ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Той, хто бачив крізь час і простір

 Вольф Мессінг казав, що його підсвідомість спілкується з «чимось» або «кимось».

Дивно: всі знають Вангу й навіть Нострадамуса, а ось про того, хто був набагато ближче до нас і водночас наділений безпреце­дентним даром телепатії й передба­чення, чули хіба одиниці. Його біо­графією й унікальним обдарованням майже не цікавляться, молодь прак­тично нічого не знає про нього, а тим часом упродовж кількох десятиліть ім’я Мессінга буквально гриміло в Європі й Америці.

Вольф Григорович Мессінг, фак­тично наш сучасник, народився у ве­ресні 1899 року неподалік Варшави, помер у Москві в листопаді 1974-го.

Милий добрий старий, із скуйов­дженим довгим волоссям і прони­кливими темними очима, ввічли­вий і доброзичливий – такий собі Будда, котрий знає про цей світ геть усе, а тому все розуміє й заздалегідь усіх пробачив; водночас ніби дещо відсторонений, заглиблений у себе... Саме таким я, тоді молода журна­лістка, й запам’ятала Мессінга, коли він відвідав нашу київську ре­дакцію. Звісно, ми, газетярі, проси­ли його відгадувати думки – й звіс­но, він їх відгадував; просили зна­йти щось заховане – й він без оче­видних зусиль знаходив. Однак воно й справді було для Вольфа Мессінга дитячими забавками: цей чоловік прожив неймовірне, феноменальне життя, в якому в різні часи важливе місце посідали великі люди світу цього. Тепер же був зовсім немоло­дий і дуже втомлений...

Прелюдія чудес почалася, ма­буть, ще в дитинстві, у Варшаві, коли він страждав на лунатизм. Батько ставив таз із холодною водою біля ліжка, хлопчик мимохіть опус­кав ноги у воду й прокидався. Однак звуки, вібрації, шурхотіння ставали для нього звичним, промовистим фоном, шліфували інтуїцію, допо­магали багатогранно відчувати світ і захищатись. Підлітком він утік з духовного училища, де мав би ви­вчитися на рабина. На залізниці, не маючи ні копійки, скочив у перший-ліпший потяг (виявилося, до Берлі­на), й тут стався знаменитий епізод з «квитком». Читачі, мабуть, знають: до вагону зайшов контролер, і хлоп­чик, ховаючись від нього, заліз під сидіння. Контролер нахилився до нього: «Твій квиток!». Малий Мес­сінг узяв з підлоги якийсь брудний папірець і простягнув контролеру, подумки молячи того повірити, що це документ. Так і сталося: контро­лер закомпостував папірець і про­стягнув дитині: «Маєш квиток, а хо­ваєшся. Сідай – он скільки вільних місць!». У Берліні він брався за будь-яку посильну роботу, і саме там, згодом, зустрівся з Альбертом Ейнштейном та Зігмундом Фрей­дом, котрих вразили його телепатич­ні здібності й шокуюче вміння керу­вати функціями власного тіла, аж до зупинки серця. Кожен по-своєму, вони охоче працювали з незвичай­ним юнаком, допомагали йому роз­вивати талант, і саме завдяки цим контактам Вольф Мессінг поступово почав відчувати в собі спалахи оза­ріння, можливості яснобачення.

Він виступав перед публікою з так званими психологічними дослі­дами, об’їздив майже всю Європу та Північну Америку, щоразу вражаю­чи глядачів, які, так би мовити, не сходячи з місця, переконувалися, що перед ними справжній маг і ча­рівник. Виступаючи у Варшаві неза­довго до вторгнення німецьких оку­пантів у Польщу, Мессінг пророчо заявив: варто Гітлерові повернути на схід, він програє й загине. Тож і став ворогом номер один. На нього розпочали полювання, схопили й вкинули до карцера. Мессінгу випа­ла нагода випробувати свої додатко­ві можливості: він подумки наказав усім службовцям в’язниці зібратися в його камері. Прибули всі, включно з начальником. Тоді Мессінг спокій­но вийшов з камери, замкнув її, ли­шивши всередині фашистську бра­тію, – і зник.

З неабиякими труднощами він, урешті-решт, дістався Москви. Мови не знав абсолютно, але мислив обра­зами й телепатично розумів усіх ро­сійськомовних. Добре відомо, що ко­муністи (які й один одному не дові­ряли) не любили подібних «фокус­ників», однак тут був особливий ви­падок. Мессінга представили Сталі­ну, й той піддав телепата, пророка й гіпнотизера низці випробувань, з якими «піддослідний» блискуче впорався: зайшов до кабінету вождя повз охорону (заздалегідь поперед­жену), з такою ж легкістю вийшов із Кремля, ще й помахав рукою варто­вим; за чистим папірцем одержав у держбанку СРСР приблизно 100 тис. карбованців готівкою (гроші, звіс­но, повернули назад, але в касира стався інфаркт).

Він продовжував виступати, хоча й з перервами, що їх влаштовувала влада задля перевірок та «уточнень». Під час війни на кошти Мессінга було збудовано два винищувачі, які він подарував радянській армії. На одному з виступів запитали, коли ж закінчиться війна, й він відповів: «8 травня». Сталін, який ні на мить не полишав Мессінга без уваги, навіть надіслав артисту телеграму, де від­значив точність передбаченої дати.

•  Так і лишився загадкою

Мессінг не вважав свої здібності чи­мось унікальним – на його думку, їх за­кладено в кожній людині, хоч і різною мірою. Приміром, те­лепатію Вольф Григорович змальовував як щось подібне до інтуїції або інстинкту само­збереження. Просто якщо така можливість у пересічної людини працює відсотків на 15, то в нього, за його влас­ною оцінкою, вона працюва­ла на тисячу відсотків (lifeshen.biz/blogs).

...Що більше читаю й думаю про нього, тим більше шкода цієї людини. Феномен, уні­кум, котрий мусив у тоталі­тарній країні бути дуже обе­режним, зважувати кожне слово, кожен жест. Йому ні­коли до кінця не довіряли й навіть до сьогодні піддають сумніву давно зафіксовані й багатьом очевидцям відомі дива. Гадаю, Вольф Мессінг – гігант, затиснений небезпеч­но прицільним поглядом без­альтернативної влади, при­борканий нею, притишений...

 Народом покликаний, народові відданий

 25 жовтня виповнюється 75 років з дня народження видатного українського народознавця, етнографа, журналіста й письменника Василя Тимофійовича Скуратівського (1939–2005). Наприкін­ці життя він згадував: «Моє дитинство і підліткові роки припали на добу ще не до кінця втрачених традицій. З огляду на це, маю завдячувати власній долі, оскільки, вивчаючи й описуючи наро­дознавче розмаїття мого народу, мені легше оперувати матеріалом, адже я був не тільки свідком, а й брав участь у тих дійствах» (bibl.kharkiv).

У 60-ті роки Василь Скуратівський очо­лив академічний журнал «Народна творчість та етнографія», присвятив йому 20 плідних творчих років, упро­довж яких відкривав для читачів скарби багатогранної української культури й мови. Завдяки передусім його мораль­ному й інтелектуальному набутку – ши­рокій ерудиції, вмінню мислити цивілі­зовано та сучасно, сміливості, тріум­фальним творчим зусиллям журнал був і лишається одним з найкращих та за­требуваніших українських часописів.

За всієї широкої, не лише творчої, а й суспільної, наукової діяльності Скура­тівського справжнім народознавчим олімпом дослідника й письменника став народжений та виплеканий ним всеукраїнський часопис «Берегиня», де він був і головним редактором, і упорядником. Світ побачили понад 50 номерів цього унікального видання, і якби слово «Берегиня» можна було вжити в чоловічому роді, воно, мабуть, якнайкраще пасувало б Василеві Тимофійовичу. Адже присвятив своє життя збиранню, осмисленню, записуванню й доведенню до земляків мудрої сут­ності й краси української звичаєвості, духовності, народних традицій.

 Експозиція – документи із зони АТО

Організатори виставки – Національний воєнно-історичний музей України (керівник Владислав Тара­нець), Відділ соціального служіння УПЦКиївського патріархату й волонтерські групи, що повернулися із зони АТО, де брали участь в ексгумації тіл загиблих (повернули понад 150 тіл наших хлопців) та привез­ли їхні документи й особисті речі. Волонтери-пошуковики – члени ВГО«Союз «Народна пам’ять» – здійснили свою експедицію за підтримки Міністер­ства оборони, згаданого музею та представників Міжнародної асоціації дослідників «Цитадель».

Виступаючи на відритті виставки, голова правління «Союзу» Ярослав Жилкін, зокрема, сказав: «Наші по­шуковики провели 40 днів у зоні АТО. Ми бачили страшні картини. Тут – лише маленька частка того, що змогли сюди привезти. Ми розуміли, що все це буде затребуване, це мають побачити всі. Війна – то страшна річ, це трагедія. Ядуже пишаюся тим, що нам випала можливість взяти участь у цій місії. Ми її продовжимо й далі» (naidy.org.ua).

Священики – представники різних конфесій, які пе­ребували у військових з’єднаннях і працювали з українськими військовими, казали про те, що люди на фронті набагато краще розуміють ціну життя й смерті, минущого й вічного, їхні серця глибше сприй­мають слово Боже. Аяк пише risu.org.ua, один із співорганізаторів виставки, отець Сергій Дмитрієв знай­шов серед експонатів Євангеліє із закладкою на тій сторінці, де розповідалося про учнів Ісуса, що пере­бували в човні, коли почалася буря. Вони дуже зля­калися, але їм явився Спаситель і сказав: «Не бійтеся, це Я». Можливо, то були останні слова, які встиг про­читати український боєць...

Відвідувачі роздивлялися експонати з почуттям жаху й не стримуючи вигуків. Виставка триватиме місяць, додаватимуться особисті речі загиблих захисників Ві­тчизни, уламки зброї й техніки, фотографії з місць бо­йових дій. Акрім того, речі, котрі беззаперечно під­тверджують присутність і участь у цих подіях росій­ської армії.

27.10.2014

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини