ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Батько сінематографа

 Знаєте, чому відомий фільм Алли Сурикової про піонера кінопрокату в Північній Аме­риці називається «Людина з бульвару Капуцинів»? (Хоча правильно – бульвар Капуцинок: саме там, у Другому окрузі Парижа, колись був жіночий монастир капу­цинок). Бо історія світового кіно роз­починається з 28 грудня 1895 року, коли у паризькому «Гран-кафе» на бульварі Капуцинок брати Люм’єри влаштували перший платний пу­блічний кіносеанс, тріумфально ре­презентувавши власний винахід. До кінопрограми було включено 10 фільмів, кожен із хронометражем хвилина-півтори. Однак те, що саме Луї Люм’єр (1864–1948) є винахідни­ком кіно нині вважають одним з мі­фів, пов’язаних з його життям і ді­яльністю. Хоча б із тієї простої при­чини, що ніщо не народжується на порожньому місці й поштовхом до кожного наступного кроку в будь-якій сфері є дещо, вже винайдене ра­ніше. Тож до Люм’єра, ще з середини ХІХ століття, за eternaltown.com.ua, а також паралельно з ним було зроблено чимало відкриттів у царині зйомки та проекції рухливих об’єктів. Загалом різним людям у різних країнах видано понад 200 патентів близької природи, отже, справедли­во сказати, що ідея «примусити ру­хатися» фотографії чи об’єкти бук­вально ширяла в повітрі.

Що ж стосується згаданого кіносе­ансу на бульварі Капуцинок, то від­лік саме з нього починається тому, що він зробив велику касу, а кіно, як відомо, це бізнес. Бізнесменом (у на­шому розумінні) був батько братів Люм’єрів, Огюста й Луї, – Антуан Люм’єр. Свого часу він купив у м. Лі­оні чималу земельну ділянку й збу­дував найбільший у Європі завод фо­топластин. При цьому мало не збан­крутував; врятував син Луї, котрий винайшов новий склад для покриття пластин, що дозволяв робити швид­ку фотографію. Завдяки саме Луї Люм’єру любительське фотографу­вання набуло небаченого поширення й популярності. Далі енергійний батько 1884 року купив у Парижі кі­нетоскоп Томаса Едісона та 12 роли­ків, що до нього додавалися. Щоправ­да, прилад був завеликим і незруч­ним, дивитися «кіно» можна було лише по черзі, припавши оком до спе­ціального віконця-окуляра. Бізнесо­ва голова Антуана міркувала швид­ко, й він запропонував синам змай­струвати аналогічний, але зручні­ший прилад, а головне такий, аби фільми можна було проектувати на екран. І знову-таки молодшому з бра­тів, Луї (в одних джерелах – безсонної ночі, в інших – під час хвороби), спа­ла на думку проста й геніальна ідея: додати до винаходу Едісона кулачко­вий передавальний механізм, за ана­логією із швейною машинкою: спеці­альні зубці входили в отвори перфо­рації й тягли за собою плівку, кадр за кадром. Люм’єр назвав удосконале­ний ним прилад «сінематограф». Фактично він являв собою портатив­ну кіностудію. Кінокамера стала лег­кою, зручною, швидкість зйомки – цілком прийнятною, на апараті мож­на було друкувати позитиви, сінема­тограф добре показав себе і як кіно­проектор. Для цього належало про­чинити задні дверцята, встановити джерело потужного світла – й окремі кадри, непомітно для ока змінюючи один одного, створювали на екрані зображення, що рухається. «Мій брат упродовж однієї ночі винайшов кіне­матограф», – казав Огюст Люм’єр, який ніколи не претендував на пер­шість у цьому дуеті.

Все ж недаремно Луї Люм’єр, чиє промовисте прізвище в перекладі з французької означає «світло», вва­жається винахідником номер один! На початок 1896 року він налагодив серійний випуск свого апарату. Впродовж року навчені кіномехані­ки з двома сотнями сінематографів завойовували світ: Бельгія, Брита­нія, Австрія, Норвегія, Росія, Іспа­нія, Максика, Швеція, США, Руму­нія, Японія, Австралія, Індія, Єги­пет, Палестина, Данія, Португалія... Люм’єр продавав сеанси. Вони вла­штовувалися здебільшого в мюзик-холах як головна принада програми (eternaltown.com.ua). У різних кут­ках земної кулі слова «сінемато­граф», «сінема», «кіно» хвилювали й приваблювали публіку. То був рево­люційний прорив у царині мисте­цтва, видовище нового типу. Багато­обіцяюче, перспективне.

Але на початку ХХ століття Люм’єр залишив кіновиробництво. Висувалися різні версії, зокрема «винахід згубив винахідника»(!). Насправді річ у затребуваних нових технологіях, що справді швидко зростали, в активних наступальних конкурентах і зрослих запитах кіно­манів, які зажадали фільмів з вели­ким хронометражем, сюжетних, трюкових. Тобто знову щось прин­ципово нове, й це нове створив Жорж Мельєс. А Луї Люм’єр не був митцем, «лише» винахідником і вва­жав свій апарат хіба пристосуван­ням для фіксації руху. Змагатися ж не бажав. Тож, урешті-решт, Люм’єр відійшов від кіно й із задоволенням поринув в улюблену справу – фото­графію. Він давно мріяв про ство­рення кольорового фото. І винайшов спосіб! У 1907 році брати Люм’єр діс­тали патент на так званий «авто­хром» – технологію одержання ко­льорового зображення.

•  Прадід кіноефектів

 Неперевершеним з погляду технічних досягнень вважаєть­ся фільм братів Люм’єр «Прибуття поїзда». Тут на екрані спочатку за­гальний план порожнього вокзалу, потім робітник, що з візком іде по перону. Далі на обрії з’являлася чорна «цятка», що швидко збіль­шувалась, і невдовзі паро­воз, мало не закриваючи со­бою весь екран, стрімко на­сувався на глядачів (вони в цьому місці лякалися, підхо­плювалися з місць і бігли до виходу).

 ЇЇ КРИЛА

Знімається фільм про Надію Савченко

Як відомо, терористи захопили Надію Савченко в полон на Донбасі, невдовзі вона опинилася у слідчому ізоляторі ро­сійського міста Воронежа. А 22 вересня українку вивезли з воронезького СІЗО, і попервах не було відомо, куди саме. Лише згодом з’явилося офіційне підтвер­дження, що Савченко планують піддати в Москві психіатричній експертизі.

Робота над фільмом про Надію Савченко, зауважив режисер, вельми ускладнилася через її етапування до Москви. Тож Воло­димир Тихий, розповідає «Дзеркало тиж­ня.Україна», повідомив, що теж має на­мір виїхати до столиці РФ, аби мати мож­ливість стежити за долею відважної ді­вчини. Про свою героїню митець каже так: «Надія – справжній патріот. Я вва­жаю, що права людини мають бути захи­щені, а правду – доведено». За його сло­вами, робота над стрічкою добігає кінця, й глядач незабаром її побачить.

Поза сумнівом, льотчиця Надія Савчен­ко має ще одну пару крил – власних, су­перміцних. Це любов до Батьківщини й сила волі. Ці крила незламні й обов’язково допоможуть дівчині вистояти у тяжких випробуваннях.

 Міцна нитка часу

Відомо, що до середини ХХ століття промисловий дизайн не був категорією іміджу: головне, аби на ви­робництві все було раціонально, зрозуміло. Як до­тепно зазначає yvision.kz, «дорослий» промдизайн являв собою функціональну «квадратіш-практіш-гут» лінію. А ось «молодий» надихався поняттями hi tech і art, свободою, новою свідомістю, ширяв думками в космосі, надавав перевагу новітнім матеріалам і ліні­ям, відкидав простоту, був менш раціональний, зате цілком авангардний. І в такий спосіб чимдалі відхо­див від людяності, нехтував тим, що ніколи й нікуди не зникає, а саме душею й серцем людини, трепет­ною срібною ниттю, що зв’язує її з минулим і майбут­нім. Безліч знеособлених речей мало не поглинули інтуїтивні знання й генетичні звички.

Проте, на щастя, так не буває! Дуже повільно, дуже поступово, але справжнє неодмінно повертається – звісно, збагачене новими знаннями. Взяти хоча б ті душевні речі, котрі вигадує й майструє Сирена Еліз. Що являє собою її годинник, або інакше концепт «365»? Всередині встановлено кругов’язальну маши­ну із 48 спицями, котушку ниток, тримач для нитки. Машина рухається за годинниковою стрілкою, ро­бить упродовж півгодини одну петлю, за день в’яже одне повне коло шарфа. Годинник трудиться цілодо­бово й за рік вив’язує готовий шарф довжиною 2 ме­три. Колір ниток – на вибір і смак. Стрілок немає, на­томість є доторканне, фізичне уявлення про час, що збігає. Отже, він ніби тчеться на ваших очах і вплітає сюди дні погожі й похмурі, успіхи та поразки, поба­чення й розлуки – коротше кажучи, саме життя. За словами Сирени Еліз, розповідає digital.salon.com.ua, їй хотілося передати метаморфози часу через матері­альну форму, її приваблював феномен часу як суб­станції умовної, ефемерної – й водночас матеріаль­ної, фізичної, логічної, що легко розділяється на ми­нуле, теперішнє й майбутнє.

Час... Такий невблаганний! Але принаймні відте­пер його можна «потримати в руках» і, стежачи за збільшенням полотна

13.10.2014

Тетяна МОРГУН, «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини