ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Планета любові й ненависті

 Тетяна Моргун

спеціально для «ПВ»

У 1953 році вийшла перша по­етична збірка Дмитра Пав­личка «Любов і нена­висть»...

Пам’ятаю 1988 рік. Дми­тро Васильович – ми були знайомі – як учасник запросив мене на зу­стріч студентів Київського педін­ституту з видатним казахським по­етом Олжасом Сулейменовим. Оби­два стояли вони на сцені, давні й до­брі друзі-однодумці, – височенний Олжас, уособлення степу («піднести степ і не принизить гори»), серед­нього зросту Дмитро Павличко, уособлення найвищої гори, син Івано-Франківщини. Богатирі твор­чого духу, велети думки, генії віршованого рядка. Патріоти й інтер­націоналісти. Люди світу.

Дмитро Васильович зауважив тоді: «Приїхав сюди лише заради мого дорогого друга Олжаса. Я тепер частіше відмовляюся від участі в та­кого роду заходах, бо треба працюва­ти, а часу лишається небагато...» Важко було второпати, що малося на увазі, адже Павличкові тоді було лише 59... Хіба згодом зрозуміла, що Дмитро Павличко, один із організа­торів Народного Руху України, вже всім єством відчував «вітер змін», дихання нової епохи, повалення то­талітаризму з його «кривавими торк­вемадами», настання волі й незалеж­ності, піднесення української ідеї, українського духу. І готувався стати дієвим учасником давно омріяного – поетично, політично. Таким він і став. Кавалер орденів, Герой Украї­ни, перший голова Товариства укра­їнської мови ім. Т. Шевченка, один з авторів Акта про проголошення не­залежності України, народний депу­тат, посол України в Словакії й Поль­щі (на його клопотання в центрі Вар­шави споруджено пам’ятник Тарасо­ві Шевченку), голова Української Всесвітньої Координаційної Ради. Автор немислимо відвертих і непе­редавано сильних поезій!

Особистість і творчість Дмитра Павличка вирізняє, як мені здається, особлива внутрішня «пружина», що ось-ось розпрямиться, й, може, дещо навіть небезпечна для слабкого чи непідготовленого співрозмовника. Неймовірний, водночас приборкува­ний самим господарем темперамент, що природно й гарно переплавляєть­ся у вірш і там, у рядку, забезпечує унікальний енергетичний викид, ко­трий безпомилково досягає серця й інтелекту читача, тим більше що вкладено його в бездоганну естетич­ну форму. Тобто мудра простота й неймовірна витонченість авторсько­го поетичного стилю ідеально пом’якшують дійсні грім та блиска­вицю, пропонуючи читачеві здриг­нутися, але не загинути, відчути мало не пароксизм захоплення – але цнотливого, пристойного: тут пере­дусім маю на увазі його інтимну лі­рику, котра не піддається порівнян­ням, справді вражаючу.

Дмитро Павличко безмежно лю­бить своюУкраїну. Вона, фігурально кажучи, разом із кров’ю струмує в його жилах, живить серцебиття, на­снажує думки й сили. Багато його творів присвячено рідній мові – най­ціннішому скарбу, що дитя приймає у спадок від матері: «О, рідне слово / Хто без тебе я?», «Якби я втратив очі, Україно, / То зміг би жить, не бачачи ланів, / Поліських плес, по­дільських ясенів, / Дніпра, що сте­лить хвилі, наче сіно... / Та материн­ської не чути мови / Ото була б загибель-смерть моя».

Ігор Равлів наводить слова Івана Дзюби: «Один з головних рушіїв Павличкового поетичного руху – це почуття національної справедли­вості. Саме воно, бувши, в свою чер­гу, складником щирого почуття правди, надає особливого, павлич­ківського, характеру мотивам патрі­отизму, національної гідності. Це патріотизм самооборони й само­ствердження, а не експансивної гор­дині чи екзальтованого месіанізму. Поет не хоче для своєї нації більшо­го, ніж для інших, але він обстоює її право на буття серед інших. Отже, національна справа робиться і спра­вою моральності людства, справою гуманізму, справою перспектив роду людського» (lib.if.ua).

•  В моєму серці – схрещення доріг...

 Великий патріот, якщо хочете, – націоналіст Дмитро Павличко бук­вально з дитинства (коли 1941 року мешкав не­подалік єврейського гетто) несе в собі ідею братерства людей і культур, духовного взаємозбагачення різних на­родів. Дехто, причому зде­більшого не євреї, пише бага­торічний перекладач творів Дмитра Павличка на росій­ську Олександр Ратнер, вва­жає його антисемітом – «і це після того, як він 1988 року написав прекрасний цикл «Єврейські мелодії»... а через десять років створив реквієм «Бабин Яр». Останній був по­кладений на музику компо­зитором Дашкевичем та ви­конаний в Ізраїлі під сльози та оплески тисяч людей».

Дмитро Павличко – один із найвизначніших українських перекладачів: з англійської, португальської, іспанської, іта­лійської, французької, ідиш, багатьох слов’янських мов. А захоплення його сонетною формою (якою написано чи­мало власних віршів) забезпе­чило створення антології «Сві­товий сонет» (1983), яку свого часу готував, та не встиг реалі­зувати Микола Зеров. Сам Дмитро Павличко переклав на українську мову весь соне­тарій Шекспіра, а його пере­клад широко відомого 66-го сонету («Якличу смерть – Ди­витися набридло...») за силою викриття неправедного світу, де панує підміна понять, за силою емоційності та енергій­ності фраз, здається, перевер­шує всю решту перекладів, у тому числі на російську.

На особливому місці – уні­кальний цикл «Покаянні псал­ми» (1994), що складається з десяти розділів, п’ятдесяти віршів, кожен із яких – відвер­та розмова з Богом. Це висота Тараса Шевченка, а ще Івана Франка, продовження їхньої безстрашної духовної місії. Знову звернуся до спостереж­ливого й сердечно відданого Поетові Олександра Ратнера: «Так само, як Земля має два полюси – Північний та Півден­ний, так і в поезії Дмитра Пав­личка, котра також є свого роду планетою, вирізняються два полюси – Любов і Нена­висть. Яназвав би їх вічними полюсами-темами. Звертаєть­ся до них автор постійно, змі­нюються лише форми їх по­дання читачеві».

 Вшановано талановитого художника

 Сергій Баранчиков

завідувач відділу організаційно- гуманітарної роботи

Закарпатської обласної ради профспілок

Членськими організаціями Закарпатського обкому Профспілки працівників культури (голова Наталія Товтин) є, серед інших, і творчі спілки. Галузева профспілка тради­ційно бере участь у вшануванні творчих особистостей, на які неабияк багате Закар­паття. Недавно культурно-мистецька гро­мадськість нашого краю відзначила 70-річчя Ласло Гайду – самобутнього художника, викладача Хустської школи мистецтв, ке­рівника авторської художньої школи, чле­на Національної спілки художників Украї­ни. До цієї дати в обласному художньому музеї ім. Й. Бокшая відкрилася ювілейна виставка картин художника, де було пред­ставлено й роботи його учнів.

До численних привітань на адресу ювіля­ра долучилася й обласна профспілка. За особистий внесок у розвиток культури та мистецтва Закарпаття начальник управ­ління культури ОДАЮрій Глеба вручив Ласло Гайду Пам’ятну відзнаку управлін­ня культури облдержадміністрації та об­кому Профспілки працівників культури. За багаторічний зв’язок з профспілкою та з нагоди ювілейної дати талановитий ху­дожник також отримав Подяку обласної галузевої профспілки й матеріальну ви­нагороду.

  Така мила гуманізація

 Тетяна Моргун

спеціально для «ПВ»

Молода талановита київська художниця Євге­нія Лиса насправді малює лише два з поло­виною роки, але, звісно, важливо не те, в якому віці в людини з’являється певна схильність (чи талант), а – як воно себе виявляє. Єв­генія малювала героїв коміксів та фільмів, аж поки не побачила в Інтернеті роботи московського худож­ника Олексія Соболевського, котрий прикрасив гілки міського метрополітену малюнками дівчат, які виги­наються, майже точно повторюючи лінії відповідної гілки метро. Євгенія Лиса одразу вирішила, що київ­ське метро нічим не гірше й так само гідне аналогіч­ної художньої прикраси. Вона зобразила три гілки київського метрополітену у вигляді трьох гарних мо­лодих жінок – червоної, синьої і зеленої.

Такого роду творчість співвідноситься з поняттям «ху­манізація», тобто «олюднення», інакше кажучи, зо­браження тварин або неживих предметів у вигляді людей (або людиноподібних). Іслід сказати, що на­загал ідея – і практика – хуманізації є нині доволі по­пулярною. Як пише kiev.segodnya.ua, художниця за­уважила: «Ці жінки – просто образи в моїй голові. За­сіб передання настрою й образу. Для мене ця серія робіт – персоніфікація абстрактного поняття та спосіб висловити особисте бачення певних речей. Атому не думаю, що це хоч якось зацікавить метрополітен». Серія із трьох зображень, вирішила Євгенія Лиса, «поки що перебуватиме у межах цифрового просто­ру». Однак щойно Євгенія виклала свої малюнки в ін­тернет, як про них дізналася вся столиця, й здебіль­шого кияни поставилися до такої ідеї дуже схвально. До слова, хоч би як не надихав дівчину Олексій Собо­левський, а її малюнки видаються набагато витонче­нішими, одухотворенішими.

Водночас Євгенія Лиса не помили­лася щодо став­лення працівни­ків столичної під­земки до такої окраси схеми ки­ївського метропо­літену. «Станції шукати доволі складно, проте настрій підно­сять», – сказали тамтешні служ­бовці. Й уточни­ли, що розміщен­ня карт проїзду «з трьома дівчатами» не планується.

06.10.2014

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини