ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Написано кров’ю серця. Спроба intermezzo

Тетяна МОРГУН

спеціально для «ПВ»

17 вересня виповнилося 150 років з дня народження видатного україн­ського письменника Михайла Коцю­бинського, чиє ім’я не просто знайо­ме, а й безмежно дороге серцю кожно­го цивілізованого українця. І так само дороге цивілізованому культурному світу, котрий десятками різних мов читає й зачитується його творами. Магнетизм, притягальна сила прози майстра незмірні, і в певному сенсі сутність цього не достоту зрозумілого магнетизму дещо прояснив літера­турний учень і земляк Коцюбинсько­го письменник Михайло Стельмах: «Усе, дорогий Михайле Михайловичу, що написане кров’ю Вашого серця, зо­сталося в пам’яті всього нашого наро­ду... увійшло в безсмертя». Це не ви­падковий набір слів: таке визначення промовляє передусім про неперебор­ну альтруїстичність, сказати б, – об­раність конкретної людської натури, тобто Коцюбинського, про його над­звичайно тонку нервову організацію, душевну, до болю, любов письменни­ка до землі, людей. Любов, забарвле­ну точнісінько так, як і синовня, бать­ківська, братерська.

Він міг зняти капелюха перед кві­тами й привітатися з ними – в цьому не було екзальтації, лише спосіб ви­словити щире замилування; його очі могли зволожити при розмові з про­стим селянином – і в цьому не було «інтелігентської розчуленості», лише здорова участь, справжня, непоказна повага. Його називали Сонцепоклон­ником, Соняхом, бо він над усе любив сонце, квіти, дітей, а ще тому, що й сам умів випромінювати тепло, зігрі­вати, розуміти, співчувати, співпере­живати. Йому було дано однаково за­цікавлено, спокійно й привітно, на рівних, розмовляти з будь-якою люди­ною – від зовсім простої до найбільш високопоставленої, причому всі діс­тавали задоволення від розмови. Це й є достеменна ознака справжньої інте­лігентності, й саме такий модус ві­венді – дар природи: або він є, або його немає. Як немає, то й десять ди­пломів про вищу освіту не допомо­жуть. І, до речі, в Михайла Коцюбин­ського такого диплому не було – не склалося. Він закінчив лише Шарго­родську духовну семінарію. При тому був високоосвіченою людиною, не­ймовірно багато читав, добре знався на природничих науках, вільно воло­дів дев’ятьма мовами. Проте не лише широка ерудиція визначала небачене лексичне багатство, так щедро пода­роване нам письменником. До могут­нього інтелекту незмінно «підключа­лися» його почуття, захват і захоплен­ня неозорим простором-ареалом жи­вої, смачної, яскравої народної мови; думається, до слів, з якими працював, він ставився приблизно з таким же відчуттям пошанування й втіхи, як-от до квітів. Про цей бік його творчос­ті щонайкраще сказав Панас Мирний – у некролозі з приводу смерті ще мо­лодого, 48-річного Михайла Коцюбин­ського: «Поліг великий майстер рід­ного слова, що в огненному горні сво­го творчого духу переливав його в са­моцвітні кришталі і, як великий бу­дівничий, виводив їх, свої мистецькі твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей...»

•   ПРИНАДИ НОВОЇ БЕЛЕТРИСТИКИ

  Втім, слово – це лише ін­струмент, котрий так ча­рівно зазвучав під рукою віртуозного майстра. Воно «просто» служить думці, жанру, концепції. Михайло Коцюбинський схиляється до жанру со­ціально-психологічної новели, котра стала для нього визначальним творчим напрямом. Це дозволило йому виріши­ти низку важливих за­вдань: виявити свою ак­тивну громадянську по­зицію істинно народного письменника, незмінно­го противника морально­го й фізичного утиску лю­дини праці, правдиво ві­добразити картини побу­ту, суспільно-політичну атмосферу та її вплив на громаду, сім’ю, окрему людину, відтак психоло­гічно точно дослідити ха­рактери, логіку думок і вчинків своїх героїв, при­роду їхніх міжособистіс­них взаємовідносин. На думку Івана Франка, Ми­хайло Коцюбинський на­лежав до чільних пред­ставників нової беле­тристики (Ольга Коби­лянська, Василь Стефа­ник та ін.), до перспек­тивного молодого поко­ління, що відзначається художнім новаторством, новими підходами до зо­браження дійсності. Франко писав: «Коли старші письменники (Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Олек­сандр Кониський і він сам) виходять від малю­вання зверхнього світу — природи, економічних та громадських обставин – і тільки при помочі їх сил­куються зробити зрозумі­лими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім про­тивною дорогою: вони, так сказати, відразу засі­дають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лам­пою, освічують усе окру­ження» (school.xvatit.com).

Чому творчість Михайла Коцюбинського так імпо­нує почуттям та естетич­ним поглядам інтелекту­ального, розвиненого чи­тача, чому вона особли­ва, незабутня, більше того – планетарно значу­ща? Він – письменник-психолог, що працює в кращих традиціях світо­вої, так званої «святої» літератури, й ще тонше, ще талановитіше за ко­лег по перу досліджує душу – не ментальність! А душа людська багата на дожиттєвий досвід і завжди «більша» за до­вкілля й обставини, за­вжди змістовніша, загад­ковіша, завжди належить Землі й прагне Неба.

 ДУША В ОГНІ

 Тетяна МОРГУН

спеціально для «ПВ»

«Фільм» про приреченого ідеаліста» – так образно Олег Вергеліс (zn,ua, № 31) підсумував враження від щойно виданої книги «До­вженко без гриму», приуро­ченої до 120-ліття з дня на­родження видатного україн­ського режисера Олексан­дра Довженка, котре випо­внилося у вересні. Один із співупорядників – відомий кінознавець Сергій Тримбач, автор доволі широкої влас­ної Довженкіани і, за слова­ми Олега Вергеліса, «вірний лицар Довженка та його до­стойний зброєносець».

До слова, вже не один кіно­знавець, досліджуючи твор­чий і життєвий шлях цього українського режисера «но­мер один», доходив висно­вку, що його власне життя в комплексі – зовнішній ма­люнок поведінки й душевні, сердечні, розумові, інтелек­туальні порухи – не менш драматичне й поліфонічне, ніж його ж творчий доробок за всієї щирості й пасіонар­ності останнього. Зі сказано­го, отже, стає зрозумілим, що й справді не один, а чи­мало дослідників більш чи менш вдало вдавалися до спроб такого собі «змиван­ня гриму» з неординарної особистості Олександра До­вженка, керуючись, поза сумнівом, величезною пова­гою до цієї людини. Навіть поклонінням. Тож згаданий солідний фоліант у 470 сто­рінок, виданий «Коморою» (видавничий дім), – листи, спогади, архіви – не є аж та­ким відкриттям чи одкро­венням. Це просто, як заува­жує той же Олег Вергеліс, «дайджест-колаж». А інак­ше кажучи, скрупульозно, любовно, фахово впорядко­вані унікальні документаль­ні матеріали – з такою кон­цепцією й логікою послідов­ності, в такому співвідно­шенні. Що ж, нині час лю­страції, час правди. І з огля­ду на дату, «вірні зброєнос­ці» знову спробували пока­зати землякам Довженка справжнього, повідати про одухотворену особистість, котрій дано було відчувати й страждати яскравіше й бо­лісніше, ніж будь-кому. Усе-таки, мабуть, образ Довжен­ка був за радянських часів надто вже плакатним, через що знавці, котрі вміли дума­ти, власне, не раз і намага­лися змити з нього «грим». А під гримом – «душа в огні», шалена віра і розчару­вання, відчуття безвиході, біль, спалахи нових надій... Ось чому його доля – ніби сповнений драматизму фільм про надто щиру люди­ну, для котрої став практич­но нестерпним очевидний антагонізм між декларова­ним, нав’язуваним – і реаль­ністю. І ось чому його назва­но «приреченим ідеаліс­том».

  ЛАУРЕАТ ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ – В САНАТОРІЇ «КАРПАТИ»

 Сергій БАРАНЧИКОВ

завідувач відділу організаційно-гуманітарної роботи Закарпатської облпрофради

Адміністрація закарпатського ДП «Клінічний санато­рій «Карпати» ПрАТ «Укрпрофоздоровниця» (голо­вний лікар – заслужений лікар України Іван Кошеля) переконана, що організація цікавого культурного до­звілля для тих, хто тут лікується й відпочиває, є дуже важливою. Завдяки зусиллям заступника головного лікаря оздоровниці з культурно-масової роботи Йо­сипа Галецького у лікувальному закладі щодня орга­нізовуються різноманітні дозвіллєві заходи. Надзви­чайно цікавою, зокрема, була зустріч з відомим українським письменником, членом Національної спілки письменників України, лауреатом Національ­ної премії України імені Тараса Шевченка нашим земляком Мирославом Дочинцем. До слова, Шев­ченківським лауреатом у галузі літератури Мирослав Дочинець, талановитий прозаїк і взагалі яскрава творча особистість, став цього року: так відзначено його романи «Криничар» та «Горянин».

Відкриваючи зустріч, Йосип Галецький нагадав про творчі досягнення письменника, а далі вже сам Ми­рослав Дочинець спілкувався з тими, хто приїхав у Карпати з різних областей України підлікуватися й відпочити. Обстановка була тепла, невимушена. Як з’ясувалося, багато хто був добре обізнаний з його творами, знали й про те, що книга Мирослава До­чинця «Многії літа. Благії літа» буквально побиває всі рекорди продажів.

Основна тема творів цього автора – велич україн­ського духу, а вона набуває особливої актуальності сьогодні, у наш непростий час. Відпочивальники і па­цієнти санаторію «Карпати», серед яких знайшлося чимало книголюбів, після закінчення зустрічі довго ще не хотіли відпускати популярного українського письменника. Чимало людей охоче придбали книги Мирослава Дочинця з його автографом, фотографу­валися разом із ним на згадку про цікаву зустріч. Усі щиро дякували адміністрації ДП «Клінічний санато­рій «Карпати» за надану можливість бути учасника­ми такого прикметного й цікавого заходу.

22.09.2014

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини