ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Він дихав Україною

 Тетяна Моргун

спеціально для «ПВ»

Невідомо, чи добре знають-пам’ятають нешколярі й не­філологи цього видатного українського поета, мисли­теля, публіциста, переклада­ча. Але якщо будь-кому, незалежно від віку й професії, почати читати оці рядки: «Рученьки терпнуть, злипа­ються віченьки, Боже, чи довго тяг­ти?..» – в людини миттєво виблиску­ють очі, вона ствердно хитає головою й каже: так-так, ну звісно ж, це... це...

Це – Павло Арсенович Грабов­ський. Свого часу влучно й тонко за­уважив щодо його творчості україн­ський фольклорист і літературозна­вець Олексій Дей: «Без особливого перебільшення можна сказати, що немає поета в українській літерату­рі, який би на своєму творчому шля­ху не натрапляв на безкраї запашні луки народної творчості. Та не ко­жен з них ходив у ці луки за поезією. Павло Грабовський належав до пле­яди тих митців, які глибоко відчули й понесли в літературу не насмикану на цих луках жменьку барвистих кві­точок – художніх тропів, а внутріш­ній сік і аромат народної поезії, її життєвий соціальний дух» (1975 р.).

Павло Грабовський народився 11 вересня 1864 року в селі Пушкарне Охтирського повіту Харківської гу­бернії (нині Сумська область). Ви­різнявся міцним характером і не­змінною, неосяжною любов’ю до рідного народу, української культу­ри. Навчався в Харківській семіна­рії, тоді ж близько зійшовся з народ­никами антиурядової організації «Чорний переділ», поширював забо­ронену літературу. Загалом же Гра­бовському судився довгий і страш­ний шлях політичного в’язня – за бунтарську поетичну творчість, протиурядові статті, діяльність у лавах учасників підпілля. Одна одну змінювали в’язниці: Охтир­ська, Харківська, Ізюмська, зре­штою, на початку 1888 року він був засуджений на п’ятирічне заслання до Східного Сибіру – до найвіддале­ніших, найглухіших місць. Довело­ся жити також у Вілюйську, Якут­ську, Іркутську, Тобольську.

До Тобольська поет прибув навес­ні 1899 року, й цьому місту судилося стати останнім у його житті. Павло Грабовський мав лише 38 років, але він був змучений, зовсім хворий че­рез неймовірні випробування, що випали на його долю. Тож помер 12 грудня 1902 року й, згідно із запо­вітом, похований на місцевому цвинтарі поряд з декабристами.

...Портрет Грабовського, що є в нашому розпорядженні, практично завжди один і той самий: гарний і начебто немолодий уже чоловік з довгою густою бородою, високим чистим чолом і глибокими сумними очима. Рідкісно одухотворене об­личчя, що ніби випромінює якусь особливу теплоту, відчувається при­сутність непересічного розуму, вну­трішньої сили і... ніжності. В певно­му сенсі можна б це назвати «пара­доксом Грабовського», хоча на­справді в цій багатющій натурі все було органічно й закономірно.

Так уже склалося життя, що він був відірваний від рідного україн­ського середовища, від землі, людей, яких безмежно любив і чиєю неоці­ненною творчістю захоплювався з юних літ. З іншого боку, поет довгі роки мусив жити в різних містах і містечках Сибіру – й спостерігав, ви­вчав типажі, порівнював менталь­ність, думав, робив висновки. З Ві­люйська Грабовський надсилав до Галичини свої твори – в різних га­лицьких виданнях друкувалися його статті, нариси, нотатки, що переваж­но торкалися різномантіних сторін і проблем громадського й культур­ного життя в Україні, Сибіру, Гали­чині. Деякі з цих речей справедливо назвати програмними, як-от, примі­ром, «Лист до молоді української»: «...в ім’я насущних потреб сучаснос­ті та ліпшого будучого повертаюсь до вас: працюймо! Націоналізм чи космополітство? Залишімо слова, що досі паморочили нам голови! Єв­ропейство на ґpyнтi українському – то нехай буде написано на нашому стягові. Кожна народність має до­рости до загальнопросвітнього рівня або загинути безслідно. ...Перейміть­ся вищими ідеалами часу i несіть їх до люду, ocвiтiть його розум, підні­міть його добробут, прямуйте до ви­роблення волі! Яко українці ви пови­нні працювати коло народу україн­ського – то перша умова поступу; але пам'ятайте: зміст вашої пpaцi мусе бути загальнолюдським, бо iнaк – смерть вам, яко нації. ...Хай питома народність осягне ступня інших на­родностей, остаючись тим часом на­родністю українською. ...поділяючи програму вимогів радикалізму євро­пейського, я закликаю i буду закли­кать земляків у тому напрямку до пpaцi на ґрунтi українському, коло народу українського, в мoвi yкраїнській. Від нашої власної рух­ливості або байдужості залежить ycпix рідної справи, тож працюймо, поменше скидаючи вину на обстави­ни побічні! Гіркі вони, та ще гірш наша громадська безжурність, тож до боротьби згідніше, розумніше!» (лютий, 1894 р.).

•  Живий звук любої мови

 Грабовський багато й успішно перекладав зару­біжну класику; його ваби­ли різні поетичні жанри в контексті динаміки політичної та революційної ситуації – усе це зміцнювало його власний революційний гарт, імпонува­ло інтелекту й рішучому харак­теру... Але душа, симпатії, най­гарніші ідеї, сердечна схиль­ність завжди належали суто українському творчому само­вияву, передусім – народним пісням. «Живий звук любої мови» був найдорожчим для поета. Пісенність свого народу він розцінював як дзеркало життя, оспівував у листах і стат­тях її ідейно-естетичну силу. Адо речі, щодо естетики самого Грабовського, то знову-таки краще О. Дея не скажеш: «Найголовніше, що... проймає всю його поетичну спадщину, – це емоційна теплота, ніж­ність, щирість та ласкавість, по­роджені глибокою любов’ю до людини і рідного краю. Вобразно-словесній передачі це по­чуття найчастіше виявляється у типовій для народної поетики пестливо-зменшувальній лек­сиці, якою Павло Грабовський, за зразком народної пісеннос­ті, пересипає свої твори».

 Фестиваль ветеранської пісні за участю профспілок

 Валерій Марценюк

Хмельницька обл.

Знагоди Дня незалежності України в Хмель­ницькій обласній філармонії відбувся фести­валь самодіяльних артистів – учасників хо­рів, що створені й активно працюють при міських і районних ветеранських організаці­ях регіону. У заході взяли участь 19 самоді­яльних колективів. Серед них – ветерани ві­йни та праці, люди, яким доля вготувала не­легке життя. Вони боронили Вітчизну від німецько-фашистських супостатів, кували Велику Перемогу в тилу, пережили холодні й голодні окупаційні дні та ночі. У післявоєн­ний період відбудовували зруйновані фа­шистами колгоспи, радгоспи, підприємства, були профспілковими активістами. Нині, хоч і на заслуженому відпочинку, попри поваж­ний вік співають у ветеранських хорах.

На фестивалі сивочолі виконували патріо­тичні пісні й українські народні. Вони звуча­ли, як живий голос України, на сході якої йде війна. Гинуть люди, ллється кров. Незважаю­чи на труднощі, ризикуючи життям, україн­ські вояки роблять усе, аби визволити Дон­бас від сепаратистів. Ветерани впевнені: наша держава буде сильною, єдиною, неза­лежною, європейською. Фестиваль став ніби закликом до людей бути милосердними, здатними співчувати ближньому, цінувати й відстоювати мир та злагоду. «Захід пройшов дуже добре. Скажу без перебільшення, на високому рівні. Глядачі із задоволенням слу­хали сповнені глибокого духовного змісту пісні у виконанні самодіяльних ветеранських колективів», – сказав учасник фестивалю, ві­домий не лише на Хмельниччині, а й далеко за її межами композитор, керівник ансамб­лю «Ретро» Хмельницької міської організації ветеранів Михайло Люшня.

Щиро дякували ветеранам-аматорам за змістовну концертну програму заступник го­лови Хмельницької ОДА, керівник апарату Леся Стебло, голови обласної організації ве­теранів України Володимир Купратий і об­ласної організації Профспілки працівників соціальної сфери України Олександр Цюзік, та й загалом усі учасники заходу.

 Блискучий «вихід» Анатолія Хостікоєва

 Тетяна Моргун

спеціально для «ПВ»

Канал «Інтер» демонструє російський телесері­ал «Пока станица спит», знятий за правилами, стандартами й канонами звичного для бабусь-домогосподарок «мила». Кількість серій щора­зу збільшується. «Проект розраховано на 270 серій, проте, можливо, буде продовження», – пише gazeta.zn.ua. Звичайно, й це нормально, серіал має відпо­відну вдячну українську телеаудиторію.

«Російську» козацьку станицю було збудовано непо­далік Києва – 80 дерев’яних будинків зразка ХІХ сто­ліття, магазини, церкви, все як годиться! Добре відо­мо, що то стара й звична практика російських кінема­тографістів, які обирають для натурних зйомок зде­більшого Україну, а ще – Білорусь, «вбиваючи двох зайців» одразу: вражаюче мальовничі місця й наба­гато менші витрати. Режисери згаданого серіалу – Бата Недич, Олена Циплакова, Олександр Мохов, Олег Масленников, його продюсери запросили до участі в проекті й українських артистів. Серед них такі досвідчені професіонали, як Станіслав Боклан, Олеся Журахівська, Володимир Горянський. Атакож родина Хостікоєвих: Анатолій Георгійович, його дружина На­талія Сумська та їхній син Георгій. Анатолію Хостікоє­ву дісталася роль завзятого отамана Гаврили Петро­вича. Іось джерела повідомляють, що актор позбув­ся цієї ролі, що його знято з участі в серіалі. Чому так сталося? Дізналися передусім «Дзеркало тижня» і «Сегодня»: виявляється, з політичних міркувань (!).

Як розповів Хостікоєв, це сталося під час зйомок епі­зоду, коли російські козаки демонструють свою за­взятість. Аоскільки місце події – село під Києвом, то в масовці наші українці – дідусі, бабусі. Абраві хлопці-козаки – справжні українські козаки з кінного театру (з традиційними козацькими оселедцями). Тож аби прикрити їхню українську приналежність, творці фільму вирішили вдягти на них шапки. «Відпо­відно до сценарію, – веде далі актор, – мій герой каже: «Ось яка зміна в нас виросла! Матері, ви маєте пишатися своїми синами, це наше майбутнє, пере­мога буде завжди за нами!». Апросто перед цими зйомками сталися трагічні події в зоні АТО, коли заги­нули 22 наших бійців... Промовляєш текст сценарис­та, а до горла клубок підступає» (gazeta.zn.ua). Під час репетиції, завершуючи цю фразу, Анатолій Хості­коєв вигукнув на повен голос: «Слава Україні!» – й уся масовка миттю відгукнулася: «Героям слава!». Наші козаки з кінного театру тут-таки познімали свої шапки. Арежисер мало не знепритомнів... Хостікоє­ву зауважили: так робити не можна! Він відповів: «Ачого не можна? Адже я на своїй землі!».

То була лише репетиція. Але актора з ролі зняли, його громадянські почуття не знайшли відгуку в сер­цях творців серіалу. Проте народний артист України, повний кавалер ордену «За заслуги», метр україн­ської сцени, улюбленець мільйонів глядачів, блиску­чий актор і талановитий режисер Анатолій Хостікоєв упевнений, що навіть і в такі знімальні моменти зда­вати позиції не можна!

14.09.2014

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини