ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

На ньому «грати» не можна...

У заголовку, як ви зрозуміли, фраза з монологу Гамлета – «На мне играть нельзя!», що вияв­ляє внутрішню силу, мужність та гідність героя. Те саме ціл­ком стосується й беззаперечного улю­бленця мільйонів глядачів у всьому сві­ті, видатного французького актора теа­тру і кіно, письменника, сценариста, режисера, музиканта й бізнесмена П’єра Рішара. Недавно митець відзна­чив своє 80-річчя. Скромно – у тісному колі рідних і близьких друзів. І у цьому також навіч його характер: усе без пози й хизування, все по-справжньому.

Поза сумнівом, Рішар визначив об­личчя французької комедії кінця ми­нулого століття: «Високий блондин у чорному черевику», «Я нічого не знаю, але все скажу», «Він починає гнівати­ся», «Укол парасолькою», «Ліворуч від ліфта» тощо. Комедії передусім дина­мічної (на відміну від переважаючої тенденції французького інтелектуаль­ного кінематографу до «уповільнення й розтягування»), розумної й дотеп­ної, часто до щему забарвленої непід­робним драматизмом, котрий органіч­но вписується в естетику й інтонацію стрічки. В цьому, звісно, заслуга тала­новитих режисерів – Франсіса Вебера чи Клода Зіді, чи Жерара Урі... Проте на тому ж п’єдесталі й «високий блон­дин» (не має значення, в якому череви­ку), тобто сам мсьє П’єр Рішар, котро­му властивий талант із ювелірною майстерністю існувати в кадрі «на межі» жанрів, уникати комікування й блискуче привносити в кожний ство­рюваний комедійний образ сум, чарів­ливість і багатогранність справжньо­го, некіношного, життя.

Усім любителям кіно, зокрема французького, звичайно ж, пам’ятний яскравий дует Рішар – Депардьє («Не­везучі», «Втікачі», «Татусі»), в якому герої Жерара Депардьє – «правильні», раціональні, прагматичні, впевнені, а герої Рішара по-дитячому наївні, до­вірливі й беззахисні. Але в житті якраз навпаки! Ну, майже. Принаймні П’єр Рішар, за всього величезного й багатоманітного творчого потенціа­лу, людина передусім мисляча, прин­ципова, сильна, цілеспрямована, впер­та. Абсолютно самодостатня.

Народився він 16 серпня 1934 року в родині Дефей і був названий П’єр Рі­шар Моріс Шарль Леопольд. Згодом митець зробив друге своє ім’я прізви­щем (як-от видатний американський музикант Рей Чарльз Робінсон, якого ми знаємо як Рея Чарльза). Його дід по батьківській лініїі, Леопольд Де­фей, надзвичайно заможна людина, пишався своїм аристократичним по­ходженням. У книзі мемуарів «Ма­ленький блондин у великому парку» П’єр згадує цього свого діда, невисоку на зріст владну людину з чималими вусами. Для онука старий Дефей нічо­го не шкодував, надто через те, що його син, батько П’єра, кинув свою ро­дину. Другий дід, колись бідний італі­єць Агріміро, згодом перебрався до Франції й теж сколотив статок. Усі ро­дичі дуже любили «маленького блон­дина», жаліли його й щиро прагнули забезпечити П’єрові щасливе дитин­ство. Пізніше актор згадував, що зрос­тав приблизно в таких умовах, як юний Ерік у фільмі «Іграшка».

Та яке солідне майбутнє не передба­чала б для П’єра Рішара його багата буржуазна родина (приміром, він міг би наслідувати сімейний бізнес), вона виявилася безсилою проти волелюбної й бунтарської натури юнака і його не­стримного потягу до мистецтва! В стар­ших класах П’єр захопився музикою, потай купив собі трубу й репетирував удома, заглушуючи звук ганчіркою. Ра­зом із оркестром таких самих молодих музикантів залюбки грав джаз, котрий на той час вважався мало не непристой­ним музикуванням. Урешті-решт він вразив свою родину заявою, що хоче стати актором: сцена вабила його невід­воротно. З усіх родичів молодого Дефея підтримала лише бабуся, котра заяви­ла, що він має характер і свого неодмін­но доб’ється. Так і сталося.

Маючи трохи більше двадцяти ро­ків, П’єр Рішар (щойно обравши цей псевдонім) вперше вийшов на сцену Національного народного театру в Па­рижі. То була уславлена сцена, де гра­ли Жерар Філіп, Марія Казарес, Філіп Нуаре й багато інших блискучих акто­рів (rutracker.org). Згодом Рішар грав у деяких інших театрах, їздив на га­стролі, не відмовлявся від другоряд­них ролей (котрі йому часто вдавало­ся зробити яскравішими за головні) й нарешті звернув на себе пильну увагу сценаристів і кінорежисерів. На по­чатку 70-х років молодий сценарист Франсіс Вебер створив кумедну істо­рію про «шпигунські війни» під на­звою «Високий блондин у чорному че­ревику». Фільм з Рішаром у головній ролі зробив нечувану, колосальну касу! Публіка просто штурмувала кі­нотеатри, і артист здобув нарешті ши­року, стійку, давно заслужену славу. Затим відбувся сиквел блондина, й так само вдалий. Але талановитий ро­зумний актор не бажав штампів, на­віть багатообіцяючих. Треба було щось змінювати, шукати нове. Таким прикметним новим у його творчій біо­графії став фільм «Іграшка», де Вебер дебютував у ролі режисера. Цікаво, що цю комедію з елементами суму й навіть трагізму за участі Рішара, фільм психологічно точний і склад­ний, практично не сприйняв веселий французький кіноглядач. Рішар ви­ступав тут і як продюсер, і його витра­ти окупился лише після того, як стріч­ку придбали телеканали.

•  Озброєний гумором і працездатністю

 Ще низка веселих, у тому числі й згадува­них тут кінокомедій, – і екранні герої П’єра Рішара змінюються вбік «усерйознення», зміцнення характеру, заявляють про свою здатність «тримати удар», тоб­то стають більш схожими на самого актора. Пізніше Рішар з його величезним досвідом успішно працює як режисер, паралельно не вичерпується його акторська фільмографія, хоча, за порадою Жерара Де­пардьє, він встигає також стати й успішним бізнесменом-виноробом. Але, до слова, їх­ній кінодует, після «Невезу­чих» визнаний одним із кра­щих у світовому кінематографі, більше (після трьох спільних картин) не повторювався.

Минали десятиліття, відчутно змінилося обличчя світового й зокрема французького кінема­тографу, однак П’єр Рішар, «розмінявши» восьмий деся­ток, працює в кіно, виступає на сцені, продовжує творчі пошу­ки й підтримує такі ж у своїх ді­тях та онуках.

 Створюється Музей Майдану

Ініціатива створення Музею виникла ще в січні цього року після подій на вулиці Грушевського. Анаприкінці квітня за спільним рішенням Мініс­терства культури України та КМДАбуло сформовано робочу групу з на­працювання концепції музеєфікації такого складного й неординарного суспільно-політичного явища, як Єв­ромайдан. Голова робочої групи, на­чальник управління музейної справи Міністерства культури України Ва­силь Рожко переконаний: «Своєю боротьбою за свободу українці за­служили на сучасний інтерактивний Музей Майдану в центрі Києва».

За півроку робоча група зібрала і взяла на облік понад 1400 музейних предме­тів, у тому числі «йолку», задокументу­вала пам’ятні місця в центрі Києва, пов’язані з подіями Революції Гідності, та виготовила пам’яткоохоронну доку­ментацію (i-pro.kiev.ua). Крім того, є по­над 280 аудіо- та відеозаписів.

Про все це громадськість дізналася під час прес-конференції наприкінці серпня згаданої робочої групи та презентації концепції Музею Майда­ну. Як акцентував міністр культури України Євген Нищук, музей має бути культурно-інформаційним центром демократичних процесів і боротьби громадян України за свої права, май­данчиком для дискусій, навчання, реалізації суспільних ініціатив.

Певна річ, Музею необхідне примі­щення. За словами директора Україн­ського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, тимчасово, на кілька років, для цього підійде Український Дім, але в майбутньому слід збудувати споруду спеціально для Музею Майдану (там само). Учасники робочої групи сподіваються на розуміння й підтримку громад­ськості та органів влади.

 До дому – отже, в Україну!

Наприкінці серпня додалося ще кілька граду­сів до закономірного хвилювання Міністер­ства культури України стосовно подальшої долі експонатів виставки «Крим: золото і та­ємниці Чорного моря». Така експозиція з фондів од­ного київського й чотирьох кримських музеїв, як ві­домо, ще в лютому ц. р. вирушила спершу до Ні­меччини, а згодом до столиці Нідерландів Амстер­дама, де її приймав місцевий музей Аларда Пірсо­на. Термін дії виставки було подовжено до 1 верес­ня, а після цього її слід повернути на батьківщину. З дев’ятнадцятьма експонатами, котрі й раніше збері­галися в київському Історичному музеї, все зрозумі­ло: вони повернуться додому вже у вересні. Аре­шта? Амстердамський музей почувається розгубле­ним, не достоту розуміючи, куди ж повертати цін­ності. Його прес-служба заявила, що заклад утрима­ється від повернення артефактів будь-якій стороні (тобто Україні чи Росії), допоки не буде оприлюдне­но аргументоване судове рішення чи відповідна ар­бітражна ухвала. Або поки не стане відомо, що між Києвом і окупованим Росією Кримом досягнуто зго­ди. Обережність і зволікання Амстердама, вважає заступник міністра культури України з питань євро­пейської інтеграції Світлана Фоменко, пов’язані пе­редусім з побоюванням судових позовів з боку кримських музеїв і російської сторони. Однак усі 2111 експонатів неодмінно повернуться в Україну. Про це вона сказала на брифінгу в Будинку Уряду 29 серпня, повідомляє unn.com.ua.

Позиція української сторони ґрунтується на відповідному національ­ному законодав­стві, а також на приписах норма­тивних актів су­часного міжна­родного права щодо захисту культурних цінностей: ці документи забороняють при­власнення окупантами майна, що належить тим чи іншим закладам окупованої терито­рії. Тож по суті Росія не має жодного законного права ні під яким виглядом претендувати на привласнення культурних об’єктів Криму. Визначення їх долі – це сфера компетенції Міністерства культури України.

Позаяк поки що нідерландська сторона не передає експозицію жодній із сторін, колізія існує. «Питання полягає в суто юридичній площині, й воно буде вирі­шене найближчим часом», – сказала заступник міні­стра, пише kmu.gov.ua.

08.09.2014

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини