СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Буйство оголеної свободи

Ви лишень подивіться, який «шкандаль» (помножений на два) вибухнув цьогоріч у нашому суспільстві буквально під прапором святкування Шевченківських днів! Приміром, бійка у прямому ефірі Є. Кисельова на українському ТБ ми­моволі стала для народу важливішою темою для розмов, ніж увесь «Кобзар». Сам ведучий, Євген Кисельов, такий собі Дантес на українській землі, мабуть, нюхом досвід­ченого піарщика відчувши, що від місцевих полі­тичних телешоу давненько відгонить зовсім уже недорогим милом – але телеглядач усе ж підсів на них, бо розважитися більше нічим, – робить темою сво­єї «великої політи­ки»... Тараса Шев­ченка.

При цьому не знахо­дить нічого кра­щого, ніж викли­кати на словесну дуель надемоцій­ного Олеся Бузину та про­вокаційного Сергія Пояр­кова, котрого пам’ятаємо ще як «російськомовного помаранчевого» і який, не­мов герой східної казки, «повсюдно й ніде». З цього приводу оглядач тижневи­ка «2000» Дмитро Скворцов зауважив «Новому Регіо­ну»: «Прекрасно знаючи надмірну емоційність Бу­зини, Кисельов опонентом для нього обрав не фахівця з творчості Шевченка, а професійного й дуже тала­новитого провокатора. Досі я вважав його (Кисельова. – Ред.) не таким безсором­ним маніпулятором, як Шустер. Мабуть, просто за­був слова Леоніда Парфьо­нова, звернені до звільне­ного 2001 року гендиректо­ра НТВ Кисельова: «Ти всі­ма засобами провокуєш, щоб «маски-шоу» відбули­ся у нас в «Останкіно», ти маєш людей за гарматне м’ясо».

Між іншим, не слід га­дати, що телеглядач такий уже наївнячок, він добре помітив, що коли головні запрошені «шевченкознав­ці» побилися, на обличчі Кисельова не здригнувся жоден м’яз, навпаки, очі ве­дучого заблищали, а у вуса він ховав ледь стримувану посмішку: так задоволений режисер споглядає добру роботу артистів. Що-що, а от набридлий трюїзм «не­має хліба – давайте видови­ще» він не просто добре за­своїв, а й керується ним. Тож експерти дружно ді­йшли висновку, що в цій негарній ситуації перемож­цем виявився саме Кисе­льов, мистецьки відпіарив­ши власну передачу. Пере­могло таки хамство під крилом неприборканої сво­боди. А серед тих, хто про­грав і постраждав, – ми, українці, якими відверто зманіпульовано. І, звісно ж, бідолашний Тарас Гри­горович, який став усього-навсього «інформаційним приводом» у такій ось «ве­ликій політиці».

Ще однією атакою на суспільну мораль стали деякі ухва­ли членів Комітету з Шевченківської премії, зокрема, від­значення нею Василя Шкляра за роман «Залишенець. Чорний Ворон». І, як усім відомо, автор написав уклінно-ультимативного листа Президенту: мовляв, візьму пре­мію, якщо з посади буде усунуто міністра Табачника . Тобто – навіч прецедент. Звісно, роман майстерно відпі­арено, і його масово кинулися читати. В результаті дум­ки читачів не просто розійшлися, а різко розмежували­ся, аж до виникнення конфронтаційних таборів.

Яку ідею переслідував автор, навіщо писав, чого доби­вався? хотів довести, що національновизвольна бо­ротьба точилася й у Східній Україні? Так то вже доведе­но. Про холодний Яр раніше й коректніше написав Юрій Горліс-Горський, який, до слова, рік провів серед по­встанців. Мабуть, не став би роман про Чорного Ворона аж такою важливою темою для загалу, якби не члени Шевченківського комітету з їхньою ухвалою. І все ж ав­торські літературнополітичні ескапади вражають, зо­крема, представники кількох націй побачать себе мо­ральними й фізичними потворами. Як пише Олег Верге­ліс, «Ворон» – ксенофобська книжка! Заяви щодо цього збурили наші жовті й інші ЗМІ. І виявили ситуативну стурбованість частини політикуму можливою міжнаціо­нальною ворожнечею в таборі всіх тих, хто дочитає до кінця текст, а далі візьме сокиру... Скажімо, після звер­нення головного героя Ворона до українського народу: „Братиселяни! Не спіть, убивайте де тільки можна мос­ковську погань... Не вірте обіцянкам москалів-христопродавців!». Є й інші цитати. Але автор пропонує «алібі»: не я ТАК сказав, вони ТАК – тоді – говорили». Од­нак така дешева відмовка може переконати хіба що наївних-довірливих, а тим часом промовляє багато. При­міром, що автор, самостійно давши відмашку оголеній свободі, водночас відчуває міцний тил і може дозволи­ти своїй, окремо взятій душі, викри­чатися досхочу. Тож у нас, виявляєть­ся, все як і раніше: не змовкають гар­мати національновизвольної бо­ротьби і в українських нещастях про­довжують звинувачувати кого завгодно, тільки не себе. Так простіше.

Багатообіцяючий «пірует»

Юрій Станішевський, відомий мистецтвознавець, президент Української Академії танцю належав до того рідкісного типу чиновників, котрі щиро, всією душею люблять справу, якою опікуються.

Саме він 1994 року заснував Міжнародний конкурс ар­тистів балету імені Сержа Лифаря, поставивши, так би мовити, подвійне завдання: зробити мистецтво балету яскравою та невід’ємною частиною національного культурного життя і зберег­ти в ньому пам’ять про ви­датного артиста балету Сер­гія (Сержа) Лифаря – україн­ця, киянина. Конкурс прово­дився раз на два роки й був помітною, резонансною по­дією. Він підносив престиж України як європейської держави, через усім зрозумі­лу мову мистецтва зближу­вав її зі світом. Так тривало до 2006 року, а потім з’ясувалося, що фінансова скрута примушує закрити проект.

Лише нинішнього року, піс­ля тривалої перерви, кон­курс артистів балету віднов­люється. Не останню роль відіграло в цьому наше Мі­ністерство культури. При­наймні його очільник Ми­хайло Кулиняк акцентував: «Докладатиму всіх зусиль до того, аби класичне мис­тецтво в Україні посіло те місце, яке воно займає в Єв­ропі та світі». Вже надійшло понад 160 заявок на участь у конкурсі, у тому числі з Ро­сії, Казахстану, Італії, Японії та ще десяти країн.

З’явилася й нова номінація – «Пті Серж Лифар» (фран­цузькою petit – маленький). Тобто в конкурсі тепер візьмуть участь 12 – 14річні ви­хованці балетних шкіл, і в юних артистів буде нагода зблизька побачити досяг­нення своїх старших колег.

Цьогоріч конкурс приуро­чено до ювілею славетного Сергія Прокоф’єва (також українця), якого із Сержем Лифарем пов’язували друж­ні стосунки. Один з органі­заторів заходу, художній ке­рівник Донецького театру опери та балету, всесвітньо відомий танцівник Вадим Писарєв обіцяє яскраве ви­довище та неабиякий роз­мах. До речі, цього разу конкурс відбудеться саме у Донецьку і розпочнеться 27  березня, в День театру.

На нитці часу

У ньому йшлося про існу­вання виготовлених із цин­ку та міді Місячного й Со­нячного циліндрів з яки­мось внутрішнім наповне­нням. Стверджувалося та­кож, що фараони та жерці Давнього Єгипту викорис­товували такі циліндри для зміцнення життєвих сил і спілкування з богами. А й справді, фігури, зображені на деяких давньоєгипет­ських скульптурах, трима­ють у руках два загадкові предмети циліндричної форми!

Фізику Володимирові Ковту­ну вдалося розшукати дав­ній рецепт і відтворити Ци­ліндри Фараона, а далі впро­довж кількох років він дослі­джував їх разом з медиками, фізиками, екстрасенсами, парапсихо­логами. Ви­сновки вра­зили нау­ковців. Ви­явилося, що Циліндри Фараона ма­ють неосяж­ний спектр благотвор­ного впливу на людину, по­ліпшують роботу практично всіх основних систем люд­ського організму, причому в 2 – 2,5 раза! Лікарі впевнені: Циліндри Фараона – це уні­кальний, створений генієм давньоєгипетських вчених фізіотерапевтичний прилад, який самостійно налаштову­ється на кожного індивіда й допомагає подолати недуги як наявні, так і потенційні.

25.03.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини