ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

З гордістю сина

«В Одесі є Дюк Рішельє / А в нас, в Запоріжжі, – Сер Дюк / Від гаю, від неба, від нив / До нас він у гості прийшов / Він наші серця полонив / Він нашу плекає любов». Так писав про співа­ка запорізький поет Петро Ребро ще 1994 року.

Коли Анатолій Сердюк співає свої патріотичні пісні, складається відчуття, що артист ніби уособлює нерозривність «нитки українських часів», легко доносячи до генетич­ної пам’яті слухача гомін і звитягу століть. Справді: душа до начал по­вертає! А, скажімо, його пісня «Но­вобранці»! Ані пафосу, ні форсуван­ня звуку, взагалі нічого надмірного, щирість у донесенні кожної фрази – душевна розмова. До слова, саме така «негомінка розмова» на непро­сту тему з психологічного погляду є найкращим, найуспішнішим ви­хователем почуттів.

Розмірковуючи про виконавську манеру Анатолія Сердюка, мимохіть пригадала кращих представників старої радянської естради – й тут на­трапляю на статтю Віри Середи на сайті pilipyurik.com, котра пише, що батько Анатолія теж співав, захоплю­вався творчістю Леоніда Утьосова, Клавдії Шульженко, Петра Лещенка, збирав платівки. А від мами митець успадкував любов до народної укра­їнської пісні, до мелодійності та на­родності авторського твору (там само). Саме таким автором Анатолій Сердюк і постає у всіх своїх компози­ціях, а їх понад сто п’ятдесят!

Торік цей популярний запорізь­кий композитор-пісняр, заслужений працівник культури України (а гу­ляйпільці – шанувальники творчос­ті Анатолія Сердюка називають його народним артистом Гуляйпо­ля) відзначив 25-річчя своєї творчої діяльності, про що, власне, доклад­но й написала Віра Середа. В нього дві вищі освіти: музична й журна­лістська. Він моложавий, гарний, стрункий, дуже досвідчений, гра­мотний митець, дуже творчий, енер­гійний, мобільний – усе, як мовить­ся, «в одному пакеті». Та, мабуть, найприкметнішим є те, що Анато­лій Сердюк, постійно живучи в За­поріжжі, сказати б, у серці україн­ської козаччини, водночас у фунда­ментально – ніде правди діти – зру­сифікованому місті (ніхто в цьому не завинив, зрозуміло), спокійно, без виклику й моралізаторства, лише за душевним пориванням у побуті й у мистецтві послуговується виключно українською мовою. В цьому полягає його душевний ком­форт, це його твердиня. Не випадко­во співає: «Хоч як би я людство усе не любив / Повторюю з гордістю сина / Для мене лишається дивом із див / Моя Україна!»

В одному з давніх інтерв’ю (ostrov.zp.ua) Анатолій Сердюк на за­питання журналістки, чи є це прин­циповою позицією, каже: «Так. Хоч я зріс у російськомовному середови­щі... однак у період горбачовської перебудови, коли відкрилися інфор­маційні канали, я зацікавився істо­рією, політикою, й поступово мої українські гени взяли своє. Я запа­лився ідеєю зробити власний внесок у розвиток української пісні. І ось, по двадцяти роках наполегливої праці, мої пісні не лише виконують артисти, а й вивчають діти у школах України». Й порадив читачам знати й любити українську пісню, культу­ру, історію; живучи в Україні, жити її життям, цінувати її героїв, люби­ти рідний край. Своєму рідному За­порізькому краю Анатолій Сердюк присвятив багато пісень!

І як могли за понад два з полови­ною десятиліття переконатися не лише друзі та шанувальники, а й усі, хто цікавиться українською естрадою, Анатолій Сердюк завжди був і лишається справжнім патріо­том України. Зокрема, на сайті мит­ця вміщено повідомлення про низку акцій патріотичного, громадянсько­го спрямування, в яких він узяв ак­тивну участь: неодноразово виїж­джав у зону АТО, на полігон «Близ­нюки», виступав просто неба перед українськими вояками, даруючи на­шим хлопцям кращі свої пісні – «Не­бесна сотня», «Неподільна булава», «Новобранці» та ін.

•  Найважливіше для українського народу

 Ще в далекому 1991 році, готуючись до ви­ступу на Другому все­українському пісенно­му фестивалі-конкурсі «Чер­вона рута» в Запоріжжі, Ана­толій Сердюк написав пісню «Вставай, Україно!» на вірші Дмитра Павличка. Пізніше композитор згадував: «Коли почала лунати пісня «Вставай, Україно!», в залі засвітилися запальнички, потім почали підводитися люди, вони відчу­ли, що це – не просто пісня, це – гімн сучасної України. Встали ведучі на сцені, підве­лося журі. Ана третьому куплеті всі почали співати» (Віра Середа, pilipyurik.com). Іне випадково там же, на фести­валі, присутній В’ячеслав Чор­новіл був настільки схвильо­ваний і вражений, що подару­вав Анатолієві Сердюку свого годинника! Твір «Вставай, Україно!» негайно потрапив «під опіку» КДБ, авжеж ж! Ана «Червоній руті» отримав приз і звання «Найкраща па­тріотична пісня».

Минулого року на ювілейний концерт Анатолія Сердюка приїхав і виступив Герой України поет Дмитро Павлич­ко: «Я приїхав... поклонитися Анатолію. Я не був у Запоріж­жі, коли ця пісня прозвучала вперше, але, дізнавшись, як її зустрічав Чорновіл і люди, зрозумів одразу, що моє жит­тя набрало певного сенсу. На­самперед, цей великий сенс у тому, що моя біографія за­хідного українця і твоя біо­графія козацького південного українця возз’єдналися... У той далекий час, коли мої друзі не наважувалися напи­сати музику на ці вірші, ти на­важився. Ми зробили одне велике добре діло, об’єднавши наші душі. Це – найважли­віше для українського народу сьогодні, і вчора, й завтра» (там само).

 Задля суспільного добра

 15 серпня 1819 року народився славетний український громадський діяч, великий меценат, засновник Колегії Галагана й останній представник свого роду та прізви­ща Григорій Павлович Галаган.

Він здобув блискучу освіту, був надзвичай­но заможною людиною, багатим поміщи­ком – як і його дружина Катерина Кочубей. Високий суспільний статус та освіта дали змогу Григорієві Галагану обіймати значущі адміністративні посади, зокрема головного судді Чернігівської губернії, чиновника в па­латі державного майна. Та водночас він до­сить голосно заявляв про власні прогресив­ні погляди, був прихильником скасування кріпосного права і, як зауважують його біо­графи, часто приставав на бік селян під час їхніх з’ясовувань із поміщиками, що, звісно, провокувало конфлікти з місцевою владою.

Григорій Галаган жертвував гроші на добро­дійні цілі з молодих років, але ще більше до такої діяльності прихилило сімейне горе: 1869 року захворів і помер його єди­ний шістнадцятирічний син Павло. Того ж таки року Галаган передає на розгляд висо­ких інстанцій проект створення загальноос­вітнього навчального закладу (закритого типу) для хлопчиків 14–16 років (kreschatic.kiev.ua). Сам розробив статут майбутньої Колегії, де особливо акцентував, що мета закладу – готувати молодих людей до уні­верситету і що «повинні прийматися хлопці з недостатніми матеріальними засобами, різних станів і уродженці різних місцевос­тей...». Як зазначалося в офіційному звіті, фрагмент якого подає джерело, за 25 років «Колегія дала змогу здобути освіту майже 150 дітям незаможних батьків, озброїла їх найпевнішими засобами для боротьби із бідністю і примножила нашу бідну силами інтелігенцію». Ав некролозі на смерть Гри­горія Галагана (вересень 1888-го) газета «Киянин» писала (там же): «На прикладі створення Колегії ми бачимо, що може зробити в нашому суспільстві людина висо­кого державного і соціального стану, котра має великі матеріальні статки, оскільки він натхненний бажанням суспільного добра».

Повчально.

Його зірка

Тож пряма дорога привела Богдана Крижанівського до Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка, ко­трий він закінчив 1916 року за класом фортепіано. Далі молодий музикант подався до Відня, аби продовжити навчання з композиції і теорії музики у тамтешній Ака­демії музики й виконавського мистецтва. Проте через раптову смерть батька мусив повернутися до рідного міста. Того ж таки року Богдан Крижанівський вступив до лав УСС і поповнив склад Першого січового орке­стру, організованого Михайлом Гайворонським (uk.wikipedia.org). Через два роки Крижанівський – уже ди­ригент, під чиєю орудою грав Другий січовий оркестр. За тим же джерелом, 24-річний Богдан Крижанівський разом із Левом Гецом і Василем Бобинським уклав «Антологію стрілецької творчості», «оригінал якої було створено рукописно, на зразок старовинних книг, і при­крашено великою кількістю заставок та ілюстрацій». Приблизно в цей же час, беручи активну участь у діяль­ності нового українського театру, Крижанівський знайо­миться з його видатними представниками – Лесем Кур­басом, Мар’яном Крушельницьким, Амвросієм Бучмою та іншими славетними акторами. Власне, Богдан Кри­жанівський був завідувачем музичної частини Львів­ського театру ім. Марії Заньковецької, одним із фунда­торів (а також диригентом і композитором) Київського драматичного театру ім. Івана Франка, диригентом теа­тру «Березіль» у Києві, працював також у драмтеатрах Харкова (1930 року очолював оркестр Першого україн­ського театру музичної комедії), у Вінниці, Чернівцях, на Донбасі. «Це була робота і у театрах, і в початковій музичній школі, а також і керування церковним хором» (cvgoldenpages.endlesscolleges.com).

У 1943 році Богданові Крижанівському присвоєно звання заслуженого артиста УРСР. Іцей же трагічний період – Друга світова війна – забрав єдиного сина, Ігоря, який загинув на фронті. По війні композитор переїхав до Чернівців, став художнім керівником, ди­ригентом і водночас директором міської філармонії. Він організував у місті симфонічний оркестр, хорео­графічний ансамбль, завершив роботу над великим симфонічним твором, в основу якого покладено істо­рично значущу патріотичну поему Миколи Бажана «Данило Галицький», написану 1942 року. Невдовзі після цього відповідні органи розпочали цькування композитора, звинувачували його в націоналізмі. Тут же додалися й анонімні доноси. Анайстрашнішим випробуванням стала зрада багатьох колишніх дру­зів. Та Богдан Крижанівський, попри драматичні об­ставини й тяжку хворобу (туберкульоз), продовжував велику плідну діяльність: 1946 року став директором Чернівецького музичного училища, активно співпра­цював із театром ім. Ольги Кобилянської. Загалом же він – автор двох симфоній, п’яти оперет, десятків ро­мансів, хорів, інструментальних творів, музики до 150 театральних вистав, до багатьох кінострічок.

Про Богдана Крижанівського немало писали. Зокре­ма, чернівецький театрознавець і музикант Василь Селезінка («Золотої нитки не згубіть»), буковинський краєзнавець, літератор і журналіст Юхим Гусар («Цькували за пісню», «Зірки не гаснуть») та ін.

17.08.2014

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини