ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Жеймовочка

«Прячу я печаль свою/Я не плачу, а пою/Улыбаюсь даже/Но неужто никогда/Не уйти мне никуда/От золы и сажи?»…

Згадаймо фільм 1947 року режи­серів Надії Кошеверової й Михайла Шапіро «Попелюшка» за сценарієм Євгена Шварца з Яніною Жеймо у головній ролі. Багато було на нашій пам’яті театральних і кіношних Сін­дерелл та Попелюшок – одна з них навіть негритянка в однойменній голлівудській стрічці 1997 року. Од­нак, думається, мініатюрна й ніжна Жеймо лишається Попелюшкою-зіркою, ностальгічно налаштовую­чи чутливі сердечні струни на ча­сом приховані сокровенні мрії, що не дорослішають, а тому завжди ли­шаються світлими й чистими.

Яніна Жеймо народилася 29 трав­ня 1909 року в сім’ї циркових артистів – наїзники, гімнасти, ексцентрики. Батько, Болеслав Жеймо, очолював цю сімейну групу улюбленців публі­ки. Спочатку їх було п’ятеро: батько, мати й три дочки. Потім підросла Яня, молодша, й, маючи лише три роки, приєдналася до родинного цир­кового ансамблю. Коли 1923 року Бо­леслав Жеймо помер, номер розва­лився. Якийсь час матір і чотирьох дочок годувала естрада. Всі вони були по-справжньому талановиті, легко освоювали нові жанри, різні му­зичні інструменти. Тому 15-річна Яні­на, яка вже мала на той час 12 років акторського стажу й бажання далі розвиватися, зважилася на наступ­ний крок: потай від рідних і паралель­но з роботою на естраді вступила до дуже цікавої ленінградської кіношко­ли, що називалася «Фабрика ексцен­тричного кіноактора» (ФЕКС). Актор­ською студією керували майбутні ви­датні режисери – Григорій Козинцев та Леонід Трауберг, тож доля дівчині справді всміхнулась. Уже 1925 року Жеймо дебютувала в ексцентричній короткометражці своїх педагогів «Мішки проти Юденича» (kinoafisha.ua), а разом з нею в стрічці знялися Сергій Герасимов та Андрій Кострич­кін – перший чоловік Яніни, з яким вона познайомилася у ФЕКСі. На­ступного року акторка знялась одра­зу в кількох фільмах Козинцева й Трауберга, а початок 1930-х років став, мабуть, у всіх сенсах найбільш ре­зультативним у її кінокар’єрі. Пер­шою головною роллю Жеймо була школярка у фільмі «Розбудіть Олен­ку» (1834). Із цього приводу відома ак­триса Олена Єгорова писала: «Жодна, навіть наймайстерніша, травесті (за винятком, мабуть, такого феномена, яким свого часу була Яніна Жеймо) не зможе витримати на екрані зма­гання із звичайними хлопчиком і ді­вчинкою» (там же). Бо коли цілком доросла Яніна грала підлітка, всі ві­кові категорії глядачів і сприймали її як підлітка! А за словами ж Григорія Козинцева, Жеймо була «єдиною ра­дянською актрисою, яка вміла грати в короткометражках».

Популярність Яніни Жеймо була беззаперечною, але особливо високо вона злетіла після виходу в лютому 1936 року повнометражного фільму «Подруги» (де, до речі, Жеймо, єди­на з актрис, зіграла свою героїню в дитинстві й дорослому віці). Те ж джерело пише: «Розповідали, що шанувальники ходили за нею натов­пом, і навіть подеколи до неї додому приїжджали хлопчики й дівчатка, котрі мріяли стати артистами». На студію «Ленфільм» надходили тися­чі листів з адресою: «Ленфильм. Пу­говице». «Пуговица» – так називали у фільмі її героїню, Асю.

...Позаду лишилася страшна ві­йна, коли в блокадному Ленінграді крихітка-Жеймо невпинно працю­вала вдень, виступаючи в шпита­лях, на імпровізованих концертних майданчиках, а вночі чергувала на дахах, гасячи фашистські запалю­вальні бомби. Були й непоправні особисті втрати. Поволі країна по­ставала з руїн, попелищ, і люди, змучені жахами й небезпеками, по­требували доброти, тепла, надії, за­спокоєння. Нехай і казкових... Тож режисер Надія Кошеверова розпоча­ла зйомки фільму «Попелюшка». На проби приходили юні актриси, за fcw.su/blogs, але самої лише моло­дості бракувало, аби правдиво зігра­ти навіть і казкове щастя, коли зна­єш, що таке втрати. Режисер зупи­нила свій вибір на Жеймо. На той час актрисі було 37 років, і ровесни­цею казкової героїні була її власна дочка, 16-річна Яніна Костричкіна. Проте «бальзаківський вік» ані­скільки не заважає жодному поко­лінню глядачів, яке вміє цінувати талант і чарівливість, а також усі чесноти, притаманні Попелюшці, що неймовірно жіночно, багатобарв­но, навіть з лукавинкою втілила Яніна Жеймо.

...Кіностудію було зруйновано, в перервах між зйомками змерзлі ак­тори натягали тулупи, від реквізиту майже нічого не лишилося, й усі приносили з дому щось більш-менш «палацове», «під старовину», аби правдиво відзняти королівський бал. Розкішну сукню для Попелюш­ки зшили з клаптиків й лише чере­вички довелося робити на замовлен­ня: Жеймо мала справді казковий розмір ніжки – 31-й. А на зріст була лише 148 см.

«Попелюшка» принесла актрисі нову високу хвилю популярності. Але надалі ролей було мало, Жеймо займалася озвучуванням, а напри­кінці 50-х із своїм третім чоловіком, польським режисером Леоном Жан­но, виїхала до Польщі. Вони прожи­ли разом 30 щасливих років. Однак Яніна Жеймо заповідала, що хоче бути похованою в Москві, й близькі виконали цей заповіт.

• ЗГАДУЄ СТАНІСЛАВ САДАЛЬСЬКИЙ

У своєму блозі актор пише: «Жеймовочкою» називали маленьку ла­вочку, на яку Яніні до­водилося ставати, аби дотяг­тися до мікрофона в студії звукозапису... Попелюшка могла бути не єдиною казко­вою роллю Жеймо. У1941 році почалися зйомки кольо­рової «Снігової королеви», де Яніна мала зіграти Маленьку розбійницю. Снігову короле­ву грала красуня Ксенія Тара­сова, Герду – балерина Ната­ля Садовська із славетної ак­торської династії Садовських, Кая – зовсім іще юний Всево­лод Ларіонов, Казкаря – Юрій Любимов. Павільйонні зйом­ки завершилися 17 червня, й уся група виїхала на натуру до Ялти, але 22-го почалася ві­йна, й фільм заморозили. Атак, хто знає, може, була б у нас із вами ще одна улюблена казка з Яніною Жеймо. Кольо­рова, а не розфарбована».

Сцена життя в очікуванні «капремонту»?

Статтю Олега Вергеліса «Губите ли вы те­атр?», надруковану в «ДТ» й розтиражо­вану іншими ЗМІ наприкінці минулого театрального сезону, взагалі можна на­звати програмною: під професійним пе­ром видатного театрознавця «вишикува­лися» довколатеатральні й суто теа­тральні рани та виразки, до яких призве­ла так звана культурна політика держа­ви. Неграмотна, байдужа, недалекогляд­на. В цій же статті – цілком прочитувані – рекомендації щодо усунення вад.

«Такої звивини, як театр, – пише, зокре­ма, Олег Вергеліс, – в українській дер­жавній голові нині не існує. Художній та­лант у цій країні, в цих театрах давно ні­чого не вирішує, тут усе вирішують лише кумівство, корупція, родинність, теле­фонне право» («Дзеркало тижня», чер­вень 2013 року).

Ця тема дійсно варта того, аби її розвива­ти, розгортати, перетворювати на мані­фест. Але театр, цей дивовижний живий організм, що дихає, кипить, затихає, мімі­крує, атакує, все ж таки має, мабуть, жит­тєстійкість ніжної й позірно беззахисної рослинки, що примудряється пробити ас­фальт і квітнути на очах вражених перехо­жих. Принаймні той же автор називає цілу низку кращих вистав минулого сто­личного театрального сезону. Й серед ін­ших – ексцентричну комедію «Опискин. Фома!» режисера Олексія Лісовця у Київ­ському академічному театрі драми та ко­медії на Лівому березі. Інсценування ві­домого твору Ф. Достоєвського «Село Сте­панчиково та його мешканці». Це спроба постановника побачити в сюжеті класика реалії нашої вічної «божевільні», коли маніпулятора й нахабного нікчему сприй­мають як пророка.

«Життєпис» повітряної кульки

Історія наповнених повітрям куль, що злітають у небо, почалася набагато раніше. Дослідники дійшли висновку, що найперші згадки про виготовлення по­дібних куль з’явилися у карельських рукописах. Зо­крема, в славетному карело-фінському епосі «Кале­вала», що є неоціненним джерелом інформації про давнє карельське повітроплавання. В одній з рун на­віть детально змальовується процес виготовлення повітряної кулі: «Старый мудрый Вяйнямейнен/Вековечный прорицатель/Строил шар из кожи бычьей/Из китовой шил он шкуры/Надувал тот шар он дымом/Газом наполнял болотным/Плел канаты с жил оленьих/Из лосиных вил веревки (occupacii-karelii.net, переклад Л. Бєльського).

Літописи карелів, датовані ще ХІІ століттям, розпові­дають, що подібну повітряну кулю мала чи не кожна родина, й нібито саме за допомогою такого «тран­спорту» давні карели частково долали проблему без­доріжжя – повітряні кулі допомагали людям дістати­ся з одного населеного пункту до іншого. Подібний засіб сполучення не міг не відзначити й російський поет Г. Державін, призначений 1784 року Олонець­ким губернатором (там само). Навіть оспівав його у своїх віршах! Ясно, що подібні подорожі небом були небезпечними, бо оболонка із шкіри тварин могла не витримати повітряного тиску й вибухнути...

У1824 році, в Лондоні, професор Майкл Фарадей ви­найшов гумові повітряні кулі: він вивчив еластичні влас­тивості каучуку, зробив із цього матеріалу два «коржі», середину обсипав борошном (аби не злипалося), а не­оброблені береги склеїв. Такі мішечки можна було ви­користовувати для дослідів з воднем (fandv.ru). Ще че­рез кілька десятиліть фарадеївські мішечки почали на­повнювати газом, й вони легко злітали в повітря, чим дуже тішили публіку на міських святах у різних країнах. Однак після того, як 1922 року яскраві повітряні кульки, наповнені воднем, вибухнули під час якогось свята у США, їх почали наповнювати більш безпечним гелієм, що показав себе не гіршим за водень.

Аз випуском на початку 30-х років кульок з латексу вони перейшли до наступної стадії свого розвитку, діставши змогу змінювати форму. Цілий світ оцінив новацію, й відтоді дизайнери, оформлюючи свята, створювали з кульок композиції, надавали їм вигля­ду собак, жирафів, літаків тощо.

29.06.2014

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини