В ім’я отця, і сина, і Святого духа...
Судячи з кількості релігійного змісту звернень до українців
у періодиці й радіоефірі, з кількості нових прихожан та віруючих, з ентузіастичного
дотримання людьми церковних і побутових християнських традицій, побожність на наших
теренах відчутно примножилась і зміцніла. Та чи досягли ми при всьому тому головного,
до чого закликає Господь: взаєморозуміння, миру, братерської любові? Очевидно, що
ні. А, до речі, коли взяти хоча б мовну ситуацію навіть раннього християнства,
то вона є повчальною. Спаситель проповідував розмовною мовою тодішньої Палестини
– арамейською (семітська група), дуже наближеною до сірійської; при цьому мовою
міжетнічного спілкування у середземноморському ареалі була грецька (так звана койне).
Саме грецькою й написано тексти Нового Заповіту. Й історія християнської культури,
зокрема літературна, починається на межі мов і цивілізацій, із так званої інкультурації,
місіонерського завдання поширення віри. Інакше кажучи, християнська література
з витоків орієнтувалася на територіально дуже широке, сказати б, космополітичне
соціальне середовище. Тобто взаєморозуміння та єдиномисліє між носіями різних
мов.
Адже вища релігійна мета християнства – спасіння. А специфіка
розуміння цього – в догматі Пресвятої Трійці, центральному догматі християнства.
Згідно з символом віри (blyzhchedoboga.com.ua) Бог має три особи: Бог-Отець, Бог-Син
і Бог Дух Святий; всі ці особи – єдиний Бог (різні його прояви), і кожна є повністю
всемогутнім і єдиним Богом (а не частиною Бога), і серед цих осіб нема більшої або
меншої. Відповідно до вчення святих отців (azbyka.ru/hristianstvo), без віри у
Трійцю неможливе й саме існування Церкви, бо «на ній зафундована Церква, і хто
від цієї віри відпадає, той не може бути й навіть називатися християнином». Для
православної Церкви Свята Трійця – «непохитна основа будь-якої релігійної думки,
всякого благочестя, всякого духовного життя, всякого духовного досвіду» (там само).
Отже, вчення про Пресвяту Трійцю є засадничим для всієї християнської віри та моралі.
Загалом догмат цей складний, усвідомити його розумом важко – але він промовляє
про любов і толерантність, він проповідує це. Всі іпостасі нероздільної Трійці
перебувають в ідеальній (абсолютній і самодостатній) взаємній любові – «Бог є любов».
Саме це, як зрозуміло, початок, і сутність, і сенс людського життя.
Нині, 8 червня, власне й вшановуватимемо Пресвяту Трійцю. Давно
помічено, що люди, які вони не були б, – більш чи менш побожні – завжди активно
та із задоволенням, намагаючись нічого не забути, готуються до цього свята. Воно
й справді неймовірно гарне, адже довкола – зелений рай, буяють квіти й трави, все
свіже й багатобарвне, все символізує радість життя, добробут, дає крила кращим
надіям. Тому на вшанування цього дня церкви та помешкання прикрашають гілками,
травами, квітами – за легендою, саме так було прикрашено Сіонську світлицю, коли
Святий Дух зійшов на апостолів: зелень та весняні квіти символізують оновлення
людей силою Святого Духа.
Відомо, що Трійця святкується на п’ятдесятий день по Великодню,
тому часто називається ще П’ятидесятниця. Напередодні цього свята помешкання прикрашають
зеленими гілками дерев, долівку встеляють м’ятою чи полином. Зелені свята! В Україні
ще з ХIХ століття люди йшли до церкви з букетами, а всередині букетів – потрійна
свічка. Вона мала горіти впродовж усієї відправи. Недогарок свічки зберігали й
використовували як оберіг, цьому ж слугували освячені трави й рослини.
По духмяні трави зазвичай вирушали дівчата, молодиці й дітлахи.
Збирали чебрець, полин, папороть, любисток, аїр. Для оздоблення будинку використовували
гілки ясена, липи, клена, берези, вільхи або тополі. А ось верба, як стверджують,
до Трійці категорично не пасує, бо вже віддала людям свою силу та заступництво
у Вербну неділю. Молоді деревця, гілки, зрубані до Трійці, називаються клечанням,
тому тиждень перед Трійцею зветься ще Клечальним.
Чимало гарних (а часом і трохи лячних) вірувань пов’язували переддень
свята з русалками: четвер перед Трійцею – Русальний Великдень. Начебто русалки
цього дня виходять із води на суходіл, аби подивитися, як їх шанують, і можуть
багато кому нашкодити. Такого четверга належало лишати для русалки духмяний коровай.
У деяких регіонах України дівчата плели для мавок вінки й заносили їх до лісу,
аби мавка прислала дівчині гарного нареченого. Взагалі свято Трійці тісно пов’язане
в народній уяві з весільними обрядами, обиранням пари, а тому завжди було неабияк
популярне серед молоді.
А ще на Трійцю зазвичай «водили Тополю»: обирали високу струнку
дівчину, прикрашали її стрічками, намистом, гілочками, квітами, сплітали для неї
пишний вінок. А далі з піснями й танцями водили селом, полями. «Тополя» вклонялася
зустрічним, зичила їм здоров’я, щедрого врожаю, добробуту. Її побажання вважалися
пророчими, а зустріти «Тополю» – то на щастя.
Зелений рай! У літепло посвята, Врочистая відправа почалась:
Ітравостій, і клечання по хатах –
Благословенний, життєдайний час!
Святая Трійце, осіни криниці,
Сади й гаї, левади і поля,
Ісіножаті, й духмяні копиці –
Все, що дарує матінка-земля,
Все, чим гордиться чесная родина, –
Ідуми чисті, й праведні труди...
Отцю Небесний, осіни Вкраїну,
Помилуй нас віднині й назавжди!
Навчати добру, робити
добро...
«Імістом ходив стоголосим
/ Взадумі, як тиха вода, / Великий і мудрий філософ / Григорій Сковорода». Це рядки
з вірша Миколи Возіянова «Легенда про Харків», який став другою батьківщиною письменника.
Отже, харків’янин Микола Возіянов – прозаїк, поет, гуморист, автор добре відомої
слухачам розважальної радіопередачі «Від суботи до суботи». Лауреат премій ім. Леоніда
Глібова, ім. Остапа Вишні, ім. Олександра Олеся, ім. Муси Джаліля.
Розмаїття творчих ідей, легке перо, справжнє почуття гумору,
любов до людей, надто – до дітлахів (а може, ще й багато чого іншого) посприяли
появі й примноженню окремого ареалу поетичної творчості Миколи Возіянова: він
автор книг «Мудрість кутнього зуба», «Смішний заєць», «Фіговий листок», «Заміж до
Європи» та ін.; опубліковано майже півтори тисячі його байок, гуморесок, усмішок
(це крім того, що звучало в ефірі).
Однак наразі кажемо про відзначення Миколи Возіянова саме як
дитячого письменника, бо журнал «Малятко» оголосив ім’я цьогорічного, вже двадцять
п’ятого, лауреата премії імені Наталі Забіли. Ним і став за опубліковані впродовж
року «малятківські» твори Микола Возіянов. До речі, його дитячі вірші публікуються
і в журналі «Пізнайко».
Популярний журнал для дошкільнят і учнів молодших класів «Малятко»
започаткував свою премію ще 1988 року з метою привернути увагу авторів до літератури
для наймолодших громадян України, для пожвавлення, як пише i-pro.kiev.ua, творчого
процесу та окреслення орієнтирів. Традиційно цю премію вручають у травні в приміщенні
Національного музею літератури.
Гадаю, в багатьох родинах дітям залюбки читають твори Миколи
Возіянова. Адже добрі, кмітливі й кумедні герої віршів цього талановитого поета
сподобаються дитині. Навчать її бути ввічливою, ділитися, замирюватися, дружити
й поважати інших.
Мрії збуваються
Тетяна Моргун
спеціально для «ПВ»
Бажання, ентузіазм, праця й талан – ось, мабуть, усе необхідне
для здійснення мрії. Принаймні американської. ВСША мешкає відомий і вже популярний
у своїх земляків художник Спенсер Фінч. З одного боку, в цієї, нині вже зрілої за
віком людини (він народився у штаті Коннектикут 1962 року), міцна гуманітарна освіта.
У 1985 році Фінч з відзнакою закінчив Гамільтон-коледж, здобувши ступінь бакалавра
в галузі літератури; через чотири роки став магістром витончених мистецтв та скульптури,
пише kulturologia.ru. Фінч багато й продуктивно працює, відтак має чимало персональних
виставок.
Але в його житті далеко не все так однозначно: скажімо, для
Спенсера Фінча не існує «кордонів» між, здавалося б, зовсім різними сферами вивчення
та діяльності. Його допитливість, інтелектуальні можливості й віра у себе допомогли
митцеві зістикувати малярство, мистецтво фотографування, роботу з відеоапаратурою
та електроніку. Знову-таки, в наш час – нібито нічого особливого! Однак завдяки
пошукам, правильним розрахункам та мистецькій фантазії Фінч порівняно недавно подарував
співгромадянам можливість побачити одну зі своїх останніх праць – скульптуру «Lunar»
(«Місячний»), що має вигляд молекулярного з’єднання і світиться. Такий собі «фулерен-букибол»,
що працює на сонячних батареях. Автор продемонстрував його всім цікавим із даху
Чиказького художнього інституту.
Фінч узагалі є майстром світлових інсталяцій, за допомогою яких
намагається дослідити феномени сприйняття й пам’яті, і, власне, саме світлові інсталяції
зробили Фінча таким популярним, пише джерело. Річ у тім, що його завжди цікавило
природне світло, але таке, що його можна спостерігати в певний час у певному місці.
Надто хвилювало й заворожувало місячне сяйво. Сам Фінч казав так: «Мене завжди
приваблювали нічні краєвиди й мотивувала неможливість зображення такої... напівтемряви
у напівтемряві. Зваживши, що зображень місяця було зроблено предостатньо, я почав
розмірковувати про місячне сяйво, зокрема й про те, що, власне, це – відбите сонячне
світло. Завдяки цьому я догадався використати сонячні батареї для генерації місячного
сяйва. Яподумав, що доволі кумедно було б створити такий собі модуль з місячним
сяйвом на борту, котрий приземлився на даху Чиказького інституту» (там же).
Отже, три роки тому Спенсер Фінч поставив собі завдання: відтворити
в штучний спосіб світло липневого місяця над Чикаго. За допомогою особливого вимірювального
приладу з’ясував середній колір місячного сяйва та його температуру. Одне слово,
в результаті всіх зусиль митця 2012 року з’явилася одна з найприкметніших інсталяцій
Фінча – скульптура у вигляді опуклих замкнених багатогранників. І– світиться,
мов справжнісінький місяць! Незвичайну конструкцію виконано з алюмінію та нержавіючої
сталі.
07.06.2014
Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»
|
