ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Тарас Шевченко і Айра Олдрідж

В Одесі, Києві та Львові виступав Нью-Йоркський експеримен­тальний театр «La MaMa» з ви­ставою «Темні ночі, ясні дні» за участі американських та укра­їнських митців. В основі спектаклю, пише minprom.ua, – історичні матері­али: знайомство Тараса Шевченка з афроамериканським актором, видат­ним трагіком ХIХ століття Айрою Ол­дріджем під час гастролей останньо­го у Росії; тоді ж Тарас Григорович створив відомий портрет Олдріджа. Виставу присвячено 200-літньому ювілею Кобзаря.

...У 1858 році Тарас Шевченко по­вернувся до Петербурга після десяти­річного заслання – помилування для поета добився граф Федір Толстой, скориставшися доброзичливістю царя під час коронації. Пам’ятне зна­йомство відбулося у помешканні Тол­стих і там само, у майстерні, Шевчен­ко малював портрет Айри Олдріджа, а п’ятнадцятирічна донька графа Ка­терина була в них за перекладача. Піз­ніше Катерина Юнге стала відомою художницею й, згадуючи дружбу двох великих людей, писала у своїх мему­арах: «В них обох було надто багато спільного: обидва – чисті, чесні душі, обидва – справжні художники, обидва мали у спогадах юності важкі сторін­ки гноблення. Один, аби потрапити до омріяного театру, куди вхід було за­боронено із собаками та неграми, на­йнявся у лакеї до актора, другого від­шмагали за спалений під час малю­вання недогарок свічки...» (там же).

Серед низки цікавих спогадів су­часників і літературознавців про зга­дане знайомство і дружбу особливою емоційністю (як на мене) вирізняють­ся замальовки видатного російського художника й скульптора Михайла Мікешина (автора пам’ятника Богда­нові Хмельницькому в Києві) і нашо­го сучасника – бібліографа, публіцис­та й письменника Івана Халтурина.

Перший згадує неймовірний, при­голомшливий петербурзький успіх Олдріджа у виставі «Отелло» за Шек­спіром, а також здатність Тараса Шев­ченка у хвилини особливого одкро­вення, викликаного стогоном зболе­ної душі, доходити у висловлюваннях до поетичного пафосу, коли Кобзар «ніби виростав, відчувалася велична сила в його полум’яних словах, що за силою та вогнем нагадували мені гру славетного геніального трагіка Айри Олдріджа». Мікешин пише: «Невдовзі по прибутті до Петербурга, після блискучого дебюту в «Отелло», трагік з’явився у вітальні Толстих, де й був оточений палкими знаками захоплен­ня всього товариства його талантом. Не бачив я перших хвилин знайом­ства Тараса Григоровича з Олдрі­джем... застав їх уже в щонайзворуш­ливіших стосунках дружби: вони си­діли в кутку на диванчику або ходили залою обійнявшись; доньки графа – дві дівчинки – навперейми слугували їм за толмачів... З того вечора Ол­дрідж цілком заволодів усією увагою Шевченка. ...Тарас Григорович ні сло­ва не знав англійською, Олдрідж та­кож не розмовляв жодною європей­ською мовою, крім англійської, тим часом вони відвідували один одного» (litopys.org.ua). І, як пишуть сучасни­ки, примудрилися пречудово порозу­мітитися навіть без послуг переклада­ча. Їхні багатющі творчі натури мали предостатньо барв і відтінків, жестів і міміки для цілком зрозумілого обом емоційного самовияву, більше того – часто вулканічного, пристрасного, що, повторюся, творчій особистості знайоме, близьке, зрозуміле.

Американський трагік примножу­вав свою славу у Петербурзі, виступа­ючи дедалі в нових ролях у шекспі­рівських п’єсах. «От сижу я якось у Маріїнському театрі ні живий ні мертвий: Олдрідж зображував коро­ля Ліра... Театр мовчав від надлишку вражень. Незчувшися від жалю, що стиснув мені серце й горло, не знаю, як опинився на сцені, за лаштунками та прочинив двері до гримувальної трагіка. Наступна картина вразила мене...» – згадував Михайло Міке­шин. Виявляється, в широкому кріслі напівлежав геть утомлений «король Лір», а поряд – Тарас Шевченко у яко­мусь містичному розпачі, він не­втримно ридав, щось шепочучи, й сльози градом котилися з його очей. «Відчуваючи себе тут зайвим, – писав художник, – я поспіхом причинив двері й собі гарно виплакався...»

З нотаток Івана Халтурина дізна­ємося, що Олдрідж (дуже схожий за характером на Шевченка) мало не щодня навідувався до Толстих, які щиро його полюбили, й неодмінно ці­кавився: «А де артист?» Так він нази­вав Тараса Григоровича. Саме в цей період Шевченко вирішив написати портрет Айри Олдріджа, й трагік охо­че погодився. Він приходив до май­стерні, й «сеанс розпочинався. Кілька хвилин чувся лише шурхіт олівця на папері, однак мовчання було нетри­валим. Хіба ж міг жвавий, темпера­ментний актор довго всидіти спокій­но!.. Шевченко гнівався, припиняв ро­боту. Олдрідж миттєво робив злякане обличчя, деякий час сидів нерухомо і раптом запитував: «А можна співа­ти?» Веселощі Олдріджа заражали й Шевченка: олівець відкладався вбік, він теж співав – рідні українські піс­ні, танцював. А заспокоївшися, оби­два починали вже серйозно говорити про різні міста й країни, про пісні різ­них народів.

Урешті-решт 25 грудня 1858 року роботу над портретом було заверше­но. Шевченко й Олдрідж – обидва ли­шили на портреті свої підписи, ніби скріпивши цим свою дружбу.

  Зупинена мить

  Існує полотно французького художника Луї Пікара, де зображені разом Тарас Шевченко та Айра Ол­дрідж. Картина вважається «невідомою» (forum.artinvestment.ru), надто з огляду на те, що експерти аукційного дому Ketterer Kunst Modern Art у Мюнхені з’ясовували, хто ж ці двоє? (!) Врешті-решт особистості на груповому портреті було встановлено, й причетні осо­би вирішили, що набуток цей є вельми дорогоцінним, тож збираються виставити карти­ну як топ-лот у рамках мюн­хенського аукціону всереди­ні червня ц. р. Попередня оцінка полотна – 8000–12 000 євро. А до того робота експонуватиметься на передаукційній виставці (там же).

 Змагання з... Шекспіром

  Як відомо, у квітні цього року весь культурний світ відзначив 450-річчя з дня народження геніального британ­ського драматурга й поета Вільяма Шекспіра. До цих урочистостей у вель­ми цікавий спосіб долучилася й столи­ця Бурятії – місто Улан-Уде. Річ у тім, що, як довели біографи, літературознавці й усі інші дослідники творчості Шекспіра, до поетичної збірки, випу­щеної за його життя, включено 154 со­нети. Однак декому із цих знавців відо­мо, що було написано ще один сонет – 155-й, котрий завершував цикл. Про­те його було втрачено. Текст цього 155-го шекспірівського сонета науковці шу­кають донині: намагалися виявити його і на старовинних портретах Шек­спіра, і у рукописах (хоча їх приналеж­ність видатному автору досі не доведе­но!), пише novostiliteratury.ru, однак пошуки успіхом не увінчались.

Тож в Улан-Уде кожному, хто забажає, запропоновано скласти власний «155-й сонет Шекспіра» й прочитати його під час творчого змагання з інши­ми поетами, що вдалися до аналогіч­ної праці. А крім того, в місті оголоше­но конкурс творчих робіт про британ­ських поетів та письменників. Призи ухвалено вручати за двома номінація­ми: «Вільям Шекспір у моєму житті» й «Книга, котра відкрила для мене Великобританію».

 Свято справжньої культури на ім’я Лукаш

  Тетяна Моргун

спеціально для «ПВ»

У Києві репрезен­тували дуже гар­но виданий фолі­ант – «Фауст» Й.-В. Ґете у перекладі Миколи Лукаша, підсу­мок майже двадцяти­річної праці переклада­ча. Презентацію прове­ли Борис Олійник, Ва­дим Скуратівський, Лесь Танюк та Іван Драч. Як пише life.pravda.com.ua, один з упорядників видання, ви­датний український культуролог Вадим Скуратів­ський сказав під час цієї акції: «Фауст» – це Пісня Пі­сень Європи. Це не лише німецький витвір, це витвір і новоєвропейської, і середньовічної традиції водно­час. Антонич називав Ґете «таємним радником Євро­пи». Іраптом десь на тоталітарній периферії світу з’явився той персонаж, який зробив такий переклад «Фауста», якому немає рівних у світовій традиції перекладу».

Як відомо і як підтверджує, зокрема, lessons.com.ua, трагедія Ґете «Фауст» перекладалася українською дванадцять разів: сім разів у ХIХ столітті й п’ять – у ХХ. Більше того, до перекладів причетні видатні укра­їнські письменники – Іван Франко, Михайло Стариць­кий, Павло Грабовський, Борис Грінченко, Христя Ал­чевська та ін. Проте вони працювали над фрагмента­ми твору, а Борис Грінченко здійснив лише прозовий переклад першої частини (не друкувався). Певно ж, кожен із них мріяв завершити й довершити таку пра­цю, та що ж... Кожен на якомусь етапі впевнювався, що то майже неможливо, практично нереально – адекватно й високохудожньо перекласти «Пісню Пі­сень Європи». Втім, можливо, вони були, так би мо­вити, надто прив’язані до оригіналу, коли чужомовна фразеологія дещо «заважає» і яку геть непросто ме­ханічно перенести на інший лексико-психологічний ґрунт?

А ось особливий, унікальний дар Миколи Лукаша до­поміг йому блискуче впоратися з цією працею. Іне­даремно ж іще 2002 року видавництво «Довіра» ви­дало солідний том під назвою «Фразеологія пере­кладів Миколи Лукаша». Адже Лукаш, як справедли­во зауважив Іван Драч, «знав мову віртуозно, знав її скрупульозно, в деталях, розрізняв за запахом усі нюанси». Й так само «за запахом» розрізняв і психо­логічні нюанси, що давало змогу йому методично почуватися достатньо вільно, при цьому ніколи ані­трохи не схибивши проти смислового й енергетично­го спрямування оригіналу.

Утакому ключі розмірковує доцент Інституту філоло­гії КНУім. Тараса Шевченка Віталій Радчук (philology.kiev.ua): «Микола Лукаш, цілком вписуючись у давню перекладацьку традицію, являє собою унікальний матеріал для вивчення. Можна без перебільшення сказати, що перекладацька спадщина Миколи Лука­ша – серйозний привід для розмови про саму суть мистецтва перекладу. Зокрема й про те, що таке пе­рекладацький метод. Як особисте, індивідуальне й особливе переплітається в методі з типовим, загаль­ним і очікуваним...»

Нагадаємо, що Лукаш віртуозно перекладав з два­дцяти мов і що згадане видання – лише одна книга з 15-томного зібрання творчої спадщини видатного майстра, яке планується до видання.

24.05.2014

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини