ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Володимир Івасюк. Пам’ять жива

24 квітня 1979 року Володимира Івасюка викликали з дому телефонним дзвінком. Він пішов і більше не повернувся. Його тіло випадково знайшли у Брюховицько­му лісі під Львовом...

Поховання Володимира Івасюка на Личаківському цвинтарі у Львові 22 травня 1979 року вилилося у масову акцію протесту. Відтоді на творчість композитора було на­кладено офіційне табу. І лише 1989-го щирий інтерес до неї вирвався-таки із вимуше­ного андерграунду, а «Червона рута» стала назвою пісенного фестивалю. В. Івасюк не просто повернувся до своїх земляків, а й став еталоном української пісенної твор­чості, кумиром нових поколінь як співаків, так і слухачів. Посмертно він є лауреатом Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1994), Героєм України   (2009). Є думка перейменувати Червонозоряний проспект у Києві на проспект Володимира Івасюка.

Попри молодість, Володимир Іва­сюк – справжній Майстер, якому було відміряне надто коротке життя, проте достатнє, аби освітити, під­живити неперевершено сильним і світлим творчим променем не одне поколін­ня, полонити серця сучас­ників і нащадків, зробити їх вдячними, а пам’ять – щемною й незгасною.

Здається, емоційними є навіть сухі рядки, що пере­лічують етапи творчого шляху видатного компози­тора, поета, музиканта, від першої пісні – «Колиско­ва» – на вірші батька (1964 рік) – через понад п’ятдесят серйозних інструменталь­них творів та обробок для хору а-капела – і до круп­ної форми – музики до ви­став «Прапороносці» за ро­маном О. Гончара (високо оціненої критиками) та «Мезозойська історія» у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі (1976 рік).

А пісні Володимира Іва­сюка – взагалі окремий ма­льовничий сад! Якщо не ко­жен, то вже точно кожен другий українець без ва­гань назве «Червону руту», «Я піду в далекі гори», «Во­дограй», «Пісня буде поміж нас», «Баладу про мальви», «Я твоє крило», «Лиш раз цвіте любов»... Зі 107 пісень композитора п’ятнадцять він написав на власні сло­ва, у тому числі й згадані вище. Однак образ митця був би незавершений, якби ми не сказали, що він – про­фесійний медик і компози­тор, скрипаль і піаніст, ві­олончеліст і гітарист, спі­вак і неординарний живо­писець.

Щедра до Івасюка при­рода не поскупилася й на привабливу зовнішність: високий зріст, дуже гарне обличчя дозволяли вмить виокремити його у натов­пі. Звісно, величезна обда­рованість диктує й особли­ву поведінку в побуті, така людина мимоволі може ви­ходити за рамки, так би мовити, загальноприйня­тих стандартів. В. Івасюка зараховували, відрахову­вали й знову зараховували до вишів, він закохувався і в нього закохувалися, бо яка ж творчість без музи? Тож деякі його пісні при­свячені конкретним жін­кам. Приміром, славетна «Червона рута» – Марії Со­коловській, яка навчалася з ним у Чернівецькому медінституті. Відразу піс­ля того, як пісня прозвуча­ла вперше у програмі УТ «Камертон доброго на­строю», Володимир Івасюк подарував дівчині зошит зі словами «Рути» й напи­сом «Мусі від Володі».

Ну а вже для нас, зако­ханих у пісенну творчість В. Івасюка, практично від­тоді, тобто з 1970–1971 ро­ків, майже музами, майже співавторами стали Ва­силь Зінкевич, Софія Рота­ру і Назарій Яремчук, такі ж молоді, талановиті та яскраві – щирі речники його незабутньої і натхнен­ної творчості.

«Я ВИБИРАЮ БЕРЕЗІЛЬ...

  …він ламає все старе, пробива новому місце... тому що в ньому сила, тому що він переворот, з якого літо родиться». Ці рядки норвезького пое­та Б. Бйорнсона стали гаслом однойменного театру, який створив 31 березня 1922 року ви­датний український актор і режисер Лесь Кур­бас (Олександр-Зенон Степанович Курбас).

Перший театр, який Л. Кур­бас організував у Києві 1918 року і де він був художнім керівником, називався «Мо­лодий театр». І сьогодні мистецький колектив з тією ж назвою працює у тому ж приміщенні на тій самій ву­лиці – Прорізній. А за кілька метрів від нього, між Хре­щатиком і Пушкінською, у скверику нині сидить брон­зовий Лесь Курбас – хло­пець із Галичини, який за­кінчив філософський фа­культет Віденського універ­ситету, знав вісім мов, однак присвятив усе своє життя театру. Права рука фігури звернена до грудей – так, ніби Курбас тримав пістолет (а він і справді у 26 років «вдало» вистрелив собі у серце через нещасне кохан­ня до молодої актриси). Остаточно ж обірвала життя 50-річного Курбаса вже куля енкаведешника, у 1937 році, «на відзначення 20-річчя Великої Жовтневої со­ціалістичної революції за націоналізм», як було сказа­но у наказі.

Згаданий пам’ятник встанов­лено 2002 року, саме 30 бе­резня, що дуже символічно.

17.03.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини