ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Вогнегривий лев, золотий орел небесний...

Усім відомий крилатий ви­слів Теренція: «Я людина, й ніщо людське мені не чуже». Звісно, можна вклас­ти який завгодно сенс у дру­гу частину цієї фрази, та все ж ві­риться, що більшість цивілізованих людей погодяться, що окрім усіля­ких людських вад йдеться переду­сім про гуманізм. Адже homo й має бути гуманним. Гадаю, не в останню чергу це стосується ставлення люди­ни до тварин, надто тих, чиє життя й здоров’я повністю від неї залежать. У принципі, це окрема, серйозна й дуже сумна тема, з огляду на дикун­ські вчинки деяких наших недороз­винених земляків, змальовані в ЗМІ.

А формально приводом для цього матеріалу стали два повідомлення-враження. Наприкінці квітня ц. р. в Інтернеті було розміщено ролик та інформацію про те, що в столичному Маріїнському парку прогулював­ся... молодий лев на ім’я Кайл. Його мати померла при пологах, і левеня виховали дресирувальники. Цілком ручного півторарічного (але могут­нього!) Кайла, мов слухняне собача, вів на повідку його дресирувальник; з’ясувалося, що то була промоакція одного з українських цирків. Лев ви­являв виняткову доброзичливість до оточуючих – так само, як і відвідува­чі парку до нього, люди фотографу­вали царствену тварину, а сміливі навіть гладили. Одне слово, колись «по улицам слона водили», а нині лева, й це була добра акція, позитив­на – унаочнене гуманне ставлення до тварин, пробудження в людях лю­дяного.

Другий момент – ювілей Київ­ського зоопарку. У березні поважно­му закладу виповнилося 105 років. І їй-право, хотілося б щиро поаплоду­вати! Пригадується, за радянських часів усе тут працювало з точністю годинникового механізму, й відвідини столичного зоопарку незмінно приносили задоволення й насолоду як малечі, так і цілком дорослим людям: здорові тварини, чисті во­льєри... А ось в останнє десятиріччя, як не прикро, наш улюблений звіри­нець, яким пишалася мало не вся країна, занепав. У 2007 році, повідо­мляє kiev.unian.net, Київський зоо­парк було виключено з Європей­ської асоціації зоопарків та акваріу­мів (EAZA) за низку порушень, нена­лежні умови утримання тварин та недодержання правил асоціації. А 2010-го його визнано одним з п’яти найгірших зоопарків світу (за ре­зультатами дослідження газети Bild та організації захисту тварин РЕТА).

Чи можна віднести наявність, а надто належне утримання зоофонду такого парку до питань культури в широкому сенсі і культури душі та господарювання у вужчому? Безза­перечно! До слова, довгі роки зоопар­ки підлягали саме Міністерству культури України. Та з певного часу культура в державі почала занепа­дати так стрімко – починаючи з орфографії й закінчуючи непрофесі­оналізмом, що, зокрема, й долі со­тень безневинних тварин, зачинених у клітках, виявились на щонайдаль­шій периферії уваги передусім влад­них органів.

Згадаймо, скільки разів змінюва­лося керівництво Київського зоопар­ку й, відповідно, його команда! Скільки було гучних скандалів, скільки тварин загинуло! Лише 2010 року помер індійський слон Бой, верблюдиця Майя, самка бізона Вія, три пінгвіни Гумбольдта; крім того, йшлося про спроби з боку невідомих отруїти яків. Узагалі всі нещастя гуртом списувалися на «невідомих», і розрулити трагічну ситуацію спро­можна була б хіба тверда й мудра господарська рука. На жаль, як по­казав час, дефіцитна.

Приблизно тоді ж Мінприроди ухвалило перепідпорядкувати Ки­ївський зоопарк собі, створило ко­місію з провідних фахівців з утри­мання тварин у неволі та директо­рів українських зоопарків задля ви­вчення безпрецедентної ситуації стосовно загибелі тварин у столиці (korrespondent.net). Принаймні, представник Державної служби за­повідної справи акцентував, що Мінприроди наполягатиме на виве­денні столичного та інших зоопар­ків із підпорядкування міській вла­ді та Мінкультури й туризму.

Проте, схоже, Київський зоопарк лишається комунальною власністю, належить територіальній громаді міста Києва. Й, на жаль, як виявило­ся, навколо нього до сьогодні не припиняються «розбірки». Принай­мні, forumspaskiev.org.ua повідо­мляє: прес-служба Громадянської компанії «Форум порятунку Києва» спростовує повідомлення працівни­ків зоопарку, що координатор цієї ГК Віталій Черняхівський буцімто зірвав зустріч колективу зоопарку та його Громадської ради, яку очо­лює київський екс-мер Олександр Омельченко, з главою КМДА Воло­димиром Бондаренком. Навпаки, мовляв, координатора (який вхо­дить до складу керівництва ради, за 112.ua/obshchestvo) брутально ви­дворили із зали, бо він тримав пла­кат із зображенням слона та напи­сом: «Я тварина, й цілком залежу від вас, люди!». «Виникає питання про відповідність осіб, що взяли участь у нападі, тим посадам, які вони обіймають, адже подібна агре­сія може виникнути й стосовно тва­рин. Прес-служба ГК «Форум поря­тунку Києва» висловлює недовіру керівництву зоопарку», – зазначає джерело.

Звичайно, «бег на месте – обще­примиряющий», але ж не конструк­тивний! У нас усе, як і раніше: зала­штункова метушня, взаємні незадо­волення й докори, бажання щось ві­дібрати, поділити. Тож про яку омріяну суспільством прозорість може йтися? Про який прогрес, коли «ніщо людське не чуже» при­четним до цієї справи особам? Але до чого тут тварини, вони ж не зави­нили! Вони, як і раніше, цілком за­лежать від людей! Точніше – від людського фактора. Тож віртуаль­ний слон Черняхівського в принци­пі довкола правий.

  «А В ГОРОДЕ ТОМ САД...»

  Цікаво б знати, чи до­статньо коштів передба­чає міський бюджет 2014 року на розвиток столич­ного зоопарку. Прогля­нувши основні статті ви­датків, нічого в цьому плані не побачила. А ось gazeta.zn.ua в статті «Чорні дірки» бюджету Києва–2014» недавно розкритикувала столичну бюджетну політику, зауваживши, що фактично вона не орієнтована на задоволення потреб киян – тобто потреб те­риторіальної київської громади, в тому числі й тих громадських органі­зацій, котрі прагнуть вря­тувати столицю від бага­тьох минулих, нинішніх і майбутніх помилок.

 І ХІМІКИ, Й ЛІРИКИ

  Семен ПЕРЦОВСЬКИЙ

Місто хіміків і поетів – так з повним правом можна назвати Сєвєродонецьк, який нині готується відзначити своє 80-річчя. Саме цій ювілейній даті керівництво та проф­спілковий комітет містоутворюючого під­приємства – об’єднання «Азот» – присвя­тили фестиваль «Поезії усі віки підвладні».

– Ми побудували цей святковий конкурс як таку собі поетичну виставу, – розповідає директор Палацу культури хіміків Олена Кисіль. – Учасники фестивалю – працівники та ветерани хімічного велетня нібито про­гулюються міським парком і читають вірші про рідний край, його природу й, звісно, про кохання. Ліричний настрій допомагали створювати наші музиканти, співаки, тан­цюристи. Були й веселі нотки, особливо у віршах про і для дітей. Лунали вірші, напи­сані українською й російською мовами, бардівські пісні. Як і годиться для фестива­лів, журі визначило лауреатів, причому як молодих, так і літніх. Серед переможців, зокрема, молодий апаратник цеху ацети­лену та вінілацетату, автор поетичних кни­жок Сергій Окішев і пенсіонер Дмитро Пе­репелицин. Відзначили й читців-деклама­торів.

– Узагалі, поетів на підприємстві багато, але не всі наважуються вийти на сцену, – зазначає лауреат поетичного конкурсу, ін­женер Марина Провоторова. – Мені як профспілковому активісту довелося подати власний приклад. Учасників фестивалю привітали директор «азотівського» депар­таменту з управління персоналом, депутат міськради Сергій Лебедєв, заступник голо­ви профкому «Азоту» Ігор Абраменко, на­чальник відділу культури міськради Ольга Лішик, відомі поети, актори регіону. Почес­ні нагороди, призи було вручено всім кон­курсантам. Лауреати отримали оригінальні подарунки. А профспілкова бібліотека під­приємства підготує зустрічі з ними в трудо­вих колективах.

 НАЧЕ ЛЕГКИЙ ДОТОРК ПЕЧАЛІ

  Тетяна МОРГУН

спеціально для «ПВ»

11 травня 1864 року в м. Корк (Ірландія) народилась Етель Ліліан Войнич, відома передусім як авторка славетного роману «Овід». Однак її перу належать й інші відомі романи – «Олівія Летам», «Скинь взуття своє», «Перервана дружба»...

Письменниця прожила довге й неймовірно насичене подіями, зустрічами, поїздками, працею життя – жін­ка з особливою вдачею, що й визначила її талан, ви­сокоосвічена, високоінтелігентна, яка вирізнялася широким, планетарним, гуманістичним мисленням. У найкращому сенсі – людина світу. Й не лише пись­менниця, не лише перекладач, а й композитор.

Етель Ліліан – дочка видатного англійського вченого й професора математики Джорджа Буля та Мері Еве­рест, представниці шанованої в світі родини науков­ців: на честь дядька Мері названо найвищу гірську вершину в Гімалаях – Еверест.

У 1895-му Етель Ліліан відвідала Львів, познайоми­лася з Іваном Франком та Михайлом Павликом. Зго­дом уважно вивчила діяльність Михайла Драгомано­ва. Й блискуче опанувала українську мову. Тож на початку 1890-х років письменниця вдалася до пере­кладів з української – це були народні пісні, твори Та­раса Шевченка.

У 1902 році вона вийшла заміж за Михаїла-Вільфре­да Войнича, польсько-литовського революціонера, пізніше літератора й бібліофіла, який після втечі із сибірського заслання оселився в Англії.

Серед англомовних інтерпретаторів Шевченка, за­значає uk.wikipedia.org, «Войнич поряд з Вірою Річ – найвизначніша літературна постать, найобдаровані­ша поетично й музично». Між іншим, останнє є над­звичайно важливою характеристикою як для вивчен­ня чужої мови, так і, безперечно, для мистецтва пе­рекладу. Войнич удалося не лише зберегти все ба­гатство змісту й своєрідність стилю оригінальних тво­рів, а й адекватно передати мелодійність внутрішніх рим, повтори, риторичні звертання (за тим же дже­релом). У 1911 році в Лондоні вийшла збірка поезій Шевченка «Шість ліричних віршів», що включала «Заповіт», «Мені однаково...», «Минають дні...», «Косар», «Минули літа молодії», «Зоре моя вечір­няя». Зокрема, переклад «Заповіту» до сьогодні вва­жається найдосконалішим з усіх відомих 22 англо­мовних потрактувань твору. Й те, що переклади з української Етель Ліліан Войнич друкуються й доте­пер, свідчить про їх високу художньо-естетичну вар­тісність.

У свою чергу, культурна Україна давно й високо оці­нила літературну й громадську діяльність Войнич. Ліна Костенко присвятила їй вірш «Доторк печалі» (цикл «Силуети»), Микола Олійник змалював пись­менницю в трилогії «Пролог». Її твори перекладали­ся на українську. Зрештою, Микола Мащенко 1980 року зняв на Київській кіностудії ім. О. Довженка три­серійний художній телефільм «Овід», відзначений Державною премією.

17.05.2014

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини