ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

«Стандарт континентальної краси»

Щодо українки Анни Стен, жінки чарівної й дещо загадкової, актриси, яку порівнювали з Марлен Дітріх, Гретою Гарбо, Вірою Холодною, чи­таємо: «В Україні, де вона народила­ся й жила в юності, її ім’я забуте, зате його можна знайти в багатьох зарубіжних кінематографічних до­відниках» (www.ex.ua).

Один з фундаторів знаменитої голлівудської кінокомпанії Metro-Goldwyn-Mayer Семюель Голдвін у 70-ті роки згадував: «Кожен вважав, що Анна була німкенею... може, тому, що всі свої хіти вона створила в німецькому кіно. Але ні. Вона була українка, народилася в Києві».

Анна Стен (справжнє ім’я Анна Петрівна Фесак) дійсно народилася в Києві 1908 року. Її батько (козацько­го роду!) – професійний танцівник, працював і як театральний худож­ник-постановник, мати – прима-ба­лерина Київського оперного театру. Анна навчалась у балетній школі й з доволі субтильного віку виявляла неабиякі акторські здібності, що по­єднувалися з чудовою спортивною підготовкою. Талановиту 15-річну акторку київського любительського театру помітив сам К. Станіслав­ський під час гастролей в Україні, був захоплений, протежував дівчи­ні, завдяки чому Анна потрапила до Москви й почала грати в МХТ у п’єсах Ібсена, Метерлінка та інших авторів.

У кіно її першим наставником був славетний кінорежисер і актор Бо­рис Барнет. І так уже склалося, що ціла низка джерел згадують Анну Стен саме в зв’язку із спільною її з Барнетом роботою, надто коли йдеться про фільм «Дівчина з короб­кою» (1927), де саме оцю «дівчину з коробкою» вона й зіграла. Ефектне сценічне прізвище актриса радше всього створила собі з прізвища ма­тері. Утім, в її біографії чимало плу­танини: за однією версією, дівчина звалась Анель Судакевич, й така значиться у барнетівських стрічках; з іншого боку, відомий кінокритик Нея Зоркая довела, що Анна Стен і Анель Судакевич – різні особи. Тож нині важко точно встановити, хто ж саме грав у фільмі режисерів Бориса Барнета й Федора Оцепа «Міс Менд» за творами Марієтти Шагінян. Оцеп згодом працював також у Німеччи­ні, Франції, Італії, Іспанії, Канаді та США. За нього Анна Стен вийшла заміж і знялася ще в чотирьох філь­мах свого чоловіка.

У Москві кінокар’єра красуні Стен розвивалася швидко й тріум­фально, її запрошували на головні ролі, й, скажімо, в фільмі «Білий орел» (1928) легендарного Якова Про­тазанова, де Анна чудово впоралася з провідною роллю, її партнерами були Василь Качалов і Всеволод Ме­єрхольд. Актриса стала настільки популярною, що кінокритики друж­но називали її «друга Віра Холодна».

Деякі фільми за участю Стен де­монструвалися за кордоном, і так само з неабияким успіхом. А 1930 року, реалізуючи культурні зв’язки «Межрабпомфильма» з Німеччи­ною, Анна вирушила туди й знялася в одній з перших звукових стрічок – «Бухгалтер Кремке». Та справжня її слава в Німеччині почалася з філь­му Федора Оцепа «Вбивця Дмитро Карамазов» (за мотивами роману Ф. Достоєвського), де Анна зіграла Гру­шеньку. Покази відбулися також у Австрії та Франції. Декому фільм не сподобався, але таких було дуже мало. В цілому стрічка мала гранді­озний успіх, рецензенти писали, що цей фільм – прекрасний витвір мис­тецтва (те ж джерело).

На легких крилах слава Стен до­летіла й до Америки, там фільм Оце­па викликав захват, активно розти­ражований американською пресою. Журнал Variety пророчо написав: «Анна Стен блискуче втілила на екрані Грушеньку... в деяких мо­ментах вона виступає як двійник Марлен Дітріх... Йдеться про відпо­відність зовнішності, обличчя й по­статі стандартам континентальної краси». Нібито розпочиналася щас­лива американська епоха кінокар’єри Стен. Змінювалися її екранні образи, та й сама актриса кардинально змінилася. Якщо на теренах СРСР вона була «фаталь­ною» брюнеткою, то в Америці пере­творилася на чарівну звабливу блондинку, дуже стильну й сповне­ну саме американського лоску (там же). Вона, звісно, привернула увагу Голлівуду, зацікавленого в залучен­ні молодих, яскравих і талановитих акторів.

•  НАЧЕ СВІТЛО ДАЛЕКОЇ ЗІРКИ

  Продюсер Сем Голдвін був вражений грою Анни Стен, він навіть зауважу­вав, що день, коли поба­чив її, був найвеличнішим днем у всій його кар’єрі. «Я подумав: справжня зірка! Вона має все: і зо­внішність, і стиль, і секса­пільність, і клас. У неї природна краса, інтелі­гентність, інтуїція приро­дженої актриси, серйозне знання життя». Тож 1932 року Анна охоче підписа­ла контракт з голлівуд­ською кіностудією. Та, на жаль, попри беззапере­чний талант, яскраву зо­внішність і високий про­фесіоналізм актриси, тут її кар’єра склалася не так вдало, як у Європі.

Зрештою, після 1962 року Стен працювала на теле­баченні, радіо, брала участь у театральних ви­ставах на Бродвеї. А зго­дом серйозно захопилася живописом. Її роботи екс­понувалися в музеях, ви­рушали в європейські турне.

Померла Анна Стен по­рівняно недавно – 1993 року, в Нью-Йорку. Проте Європа й нині пам’ятає чудову актрису. Зокрема, 1999-го у Франції влашту­вали кіноретроспективу, присвячену Анні Стен (те саме джерело).

 ПІД ЗЕМЛЕЮ – ТАМ, ДЕ ЦІКАВО

 Через кілька років, розповідає epochtimes.com.ua, можна буде, спустившись у підзем­ний музей стародавнього Києва на Подолі (Контрактова площа), прогулятися старовин­ними вулицями IХ–ХII століть.

Виявляється, так зване «місто мертвих», тоб­то цілий квартал з будівлями, київські метро­будівці виявили ще в 1970-х роках, проклада­ючи лінію метро на території Подолу. При цьому частину знахідок знищили, бо вони за­важали процесу будівництва. Але ще нижче, на глибині 12 м, залишилися практично не­доторкані об’єкти. Нині до них хочуть при­цільно дістатися, вивчити, а потім створити інтерактивний музей історії Подолу. Як пові­домляє згадане джерело з посиланням на «Сегодня», під землею стародавні споруди, поховані під шарами піску через розливи Дніпра, вціліли й добре збереглися до наших днів. Наразі вже розпочато підготовчі робо­ти, надалі місце розкопок накриють скляним куполом, крізь який усі охочі зможуть спосте­рігати за процесом відновлення старовини. Після завершення розкопок науковці опіку­ватимуться облаштуванням підземного му­зейного комплексу. Одне слово, чекати не­довго – років із п’ять.

Цей, безперечно, унікальний музейний комплекс планується побудувати поряд із Гостиним двором, і коли він відкриється для відвідувачів, вони матимуть змогу побачити чимало ужиткових речей давніх киян – одяг, зброю, посуд, прикраси, а крім того, почути гомін базару, подивитися сцену оборони По­долу від татарської навали, навіть... відчути запах старовинного міста. Ось чому майбут­ній музей – інтерактивний!

Якщо все задумане таки здійсниться, цей культурний заклад стане справжньою київ­ською родзинкою, й чимало меценатів готові інвестувати в даний проект. Хоча він далеко не дешевий.

 ЗНАЧУЩІСТЬ ДОЦЕНТРОВОЇ СИЛИ

24 квітня цього року (власне, сьогодні) виповнюється 65 років з дня відкриття у Києві Державного літера­турно-художнього музею Т. Г. Шевченка. Взагалі-то друзі й шанувальники Великого Кобзаря задумали створити його музей одразу ж по смерті поета. Ли­шилася небагата спадщина: 49 малюнків та офортів, рукописи, особисті речі, бібліотека тощо. Все майно було 14 березня 1961 року описане й оцінене в 150 рублів 15 копійок сріблом, повідомляє tarasshevchenko.at.ua.

Друзі поета окреслювали шляхи реалізації свого за­думу. Приміром, Л. Жемчужников пропонував ство­рити музей у Києві чи в Полтаві і навіть зробив пер­ший внесок – 100 рублів та альбом офортів «Живо­писная Украйна». На аукціонах продавалися особисті речі Шевченка, і його палкі прихильники купували їх, аби підтримати ідею майбутнього музею фінансово й зберегти неоціненну спадщину поета. Серед тих, хто свого часу любовно збирав і зберігав матеріаль­ну пам’ять про геніального Тараса, дослідники осо­бливо вирізняють зусилля Василя Васильовича Тар­новського-молодшого. На основі його Шевченкіани, що складалася з 785 експонатів, у Чернігові було створено Музей української старовини, розповідає джерело.

Через кілька десятиліть, 1924 року, українські нау­ковці ініціювали створення в тодішній столиці Украї­ни – Харкові Будинку та Інституту Тараса Шевченка; на реалізацію цієї ідеї пішло два роки, і 9 березня 1926-го РАТАУ повідомило: «При Інституті мають ор­ганізувати музей Тараса Шевченка, де зберуть істо­ричні й архівні матеріали, що стосуються життя й творчості Шевченка... з усіх музеїв України й РРФСР, і передадуть Харківському музею ім. Шевченка». Й справді, до Шевченкового Інституту рік у рік надхо­дили з різних куточків СРСР дорогоцінні експонати, пов’язані з життям і творчістю Кобзаря.

А у вересні 1940 року влада України постановила ор­ганізувати в Києві, на базі республіканської ювілей­ної Шевченківської виставки, Центральний держав­ний музей Т. Г. Шевченка, в якому слід було зосередити всі оригінальні матеріали, пов’язані з його жит­тям, творчістю та громадською діяльністю. Попервах експозиція містилася в приміщенні Маріїнського па­лацу в Києві. Та невдовзі почалася війна, і найцінніші експонати було евакуйовано до Новосибірська, Уфи та інших міст. Деякі експонати через німецьку окупа­цію Києва опинилися на заході, окремі – аж в Амери­ці. Те, що лишилося в столиці, було разграбоване.

По війні музейникам довелося розпочинати роботу мало не спочатку, повертати експонати з евакуації, думати, в якому приміщенні розмістити музейні фон­ди. Зрештою, завдяки активній діяльності заступника голови уряду поета Миколи Бажана, 1947 року музе­єві передали будинок на бульварі Т. Шевченка, 12. Фондова колекція на той час становила майже 4 тис. одиниць збереження, створювалася й нова експози­ція, яку було відкрито 24 квітня 1949 року (за тим же джерелом).

Згадкою про цей пам’ятний день ми й почали опо­відь.

27.04.2014

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини