ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Янгол у натуральну величину, або в житті завжди є місце... монстрам

Класика на те й класика, що в усі часи актуальна. Зрозуміло, це трю­їзм. А набагато цікавіше, що один і той самий твір щораз виявляє ніби нову, досі приховану, актуальність для нового часу, нової епохи. Тому немає нічого дивного, що театральні й кінорежисери через одне-друге де­сятиліття вдаються до нових поста­новок класичних творів, котрі, здава­лося б, неперевершено потрактували їхні колеги-попередники. Щодо при­вабливої для митців містичної, за­гадкової, таємничої повісті Миколи Гоголя «Вій», то починаючи з 1909 року налічується мінімум шість її екранізацій.

І ось уже щосили обговорюється нова стрічка Олега Степченка «Вій. Повернення», знята в 3D. Своєрідна унікальність проекту в тому, що Степченко відзняв стрічку за пер­шою версією рукопису Миколи Гого­ля (яку не схвалював Віссаріон Белін­ський), а не за текстом, уміщеним у збірці «Миргород» 1835 року. Фільм уже подивилися в Пітері, й слід ска­зати, що діапазон емоцій теж по-своєму вражає – від «страшенна ахі­нея» до «яскраво й талановито».

І, звісно, всі, хто цікавиться кіно­мистецтвом, передусім апелюють до блискучої стрічки «Вій» режисерів Костянтина Єршова та Георгія Кро­пачова, знятої 1967 року. Це був пер­ший і останній фільм жахів у радян­ському кінематографі. Справжній трилер-саспенс. Фільм заворожував і приворожував, лякав і притягував, його енергетика й магнетизм були безпрецедентними, стрічку подиви­лися понад тридцять два мільйони глядачів! Режисери зібрали розкіш­ний акторський ансамбль, де бук­вально кожне ім’я – на вагу золота, й достойно увінчували його Леонід Ку­равльов і Наталя Варлей (Хома й Панночка). Вони ідеально «відігра­ли» ірреальність ситуації з реальни­ми людськими стражданнями в ото­ченні жахливих, огидних, лякаючих монстрів, котрих Гоголь щедро витяг із самих глибин східнослов’янської міфології, ще додавши їм демонічно-іронічного забарвлення зі своєї бурх­ливої письменницької уяви. Порівня­но з вельми різноманітною «нечис­тю», «бригадами» чорних кицьок і чорних ворон, які «працювали» у фільмі, жахливою літаючою «домо­виною № 3», в якій на повен зріст сто­яла Панночка, той же, скажімо, Дра­кула здається однозначним, невигад­ливим і нецікавим маньяком. Одне слово, нам, слов’янам, теж є чим пи­шатися: як мовиться, у вас свої мон­стри, а в нас – свої й нічим не гірші.

Олег Степченко все це врахував, постаравшися ще піддати жару. В од­ному з інтерв’ю режисер зауважив: «Нам удалося зробити драматургічно дуже точні персонажі. Ми хотіли, аби все було обґрунтоване, не вигадане... Адже хто їх бачив? Ось у Маркеса є цікавий пасаж: «І мені подарували янгола в натуральну величину. А яка вона – натуральна величина янгола? Яка вона у вас усередині, таким ви й уявлятимете його» (gogol.ru/kino). Показати цю «натуральну величину» на екрані можливо, хіба що впливаю­чи на емоції за допомогою комп’ютерної графіки, музики, монтажу – власне, завдяки праці величезного колективу.

При всьому тому «пасаж» самого режисера викликає запитання, хоча ясно, що він передусім «розчистив поле» для своєї діяльності, намагаю­чися «бути точним у тому, чого ніхто не бачив». Митець вводить у стрічку взагалі «інородний» персонаж – ан­глійця Джонатана Гріна (актор Джей­сон Флемінг). Очевидно, це алюзія, що відносить передусім до відомої праці ХVII століття про Україну французького інженера Боплана «Description d’Ukranie». Тобто такий собі неупереджений погляд «цивілі­зованого європейця» на «наші демо­нічні забавки».

Стрічку знімали у Чехії, під Пра­гою, й увесь цей час актори жили в невеличкому замку ХVI століття.

Цікавою здається власна філосо­фія режисера Олега Степченка сто­совно гоголівської повісті. Примі­ром, він вважає, що повість... безсю­жетна: «Приїхав і помер через три ночі. Де тут сюжет? Хома зустрічає різних людей, але ми так і не дізнає­мося, що з ними сталося по його смер­ті. А що сталося з панночкою? Відспі­вав він її чи ні? У чому тут сенс, у чому сюжет?» (там же). А тому персо­нажі «прописано», лінії «домислено». Чого варта хоча б така фраза: «Ми ба­гато чого переписали». Зрештою, ре­жисер ототожнює Хому Брута із са­мим автором, стверджуючи, що «дико талановитий провінціал» Го­голь приїхав з патріархальної, наси­ченої оберегами й забобонами Укра­їни до «абсолютно європейського й цинічного Петербурга», де «за три ночі» теж пережив щось на зразок ка­тарсису, швидко позбувшися всіх своїх забобонів. «У «Вії» Гоголь убив сам себе, аби відродитися заново». Таке враження, що інтерв’ю Олега Степченка згаданому ресурсу теж рясніє «спецефектами».

«РОЗЖУЄМО – Й КРАСИВО ПОДАМО»

За словами режисера, ніх­то не почуватиметься ошуканим, прийшовши подивитися «Вій. Повер­нення», адже в першому фільмі репрезентовано славетну повість від по­чатку до кінця. А в друго­му – розповідь про гого­лівський сюжет. «Ми спо­чатку покажемо власне Го­голя, а потім Гоголя ж, але з іншого погляду. Й це нія­кий не постмодернізм. Ми просто розшифруємо те, що сам Гоголь напи­сав» (там же). Третій фільм є цілком можли­вим, якщо глядача «заче­плять» два перших. Безпе­речно, цікаво буде поди­витися, проте гадаю, що «рідні жахи» приваблять іще не одного митця.

ТЕ, ЩО РАДУЄ Й НАДИХАЄ

Семен ПЕРЦОВСЬКИЙ

У рамках обласного огляду ко­лективів художньої самодіяль­ності системи професійно-техніч­ної освіти «Самородки Луганщи­ни» журі дуже похвалило програ­му, що її представив Регіональ­ний базовий державний навчаль­ний заклад «Сєверодонецьке ВПУ». Це особливо приємно, з огляду на ювілей навчального за­кладу: цьогоріч вище професійне училище відзначає своє 70-річчя.

«До творчого змагання в нас го­тувались усі групи», – зауважив голова учнівського профкому, майстер виробничого навчання Валерій Сахаров. Й справді, на сцені училища яскраво й талано­вито виступили представники різних жанрів, колективи, соліс­ти. Зал енергійно підтримував своїх – причому цілком заслуже­но. Й особливо прикметно, за словами заступника директора ВПУ Тетяни Склярової, те, що в концерті взяли участь здебільшо­го дебютанти – студенти молод­ших курсів. Однак вони працю­вали на такому самому високому рівні, як і «ветерани» художньої самодіяльності училища.

Серця глядачів підкорили хорео­графічна композиція «Весна 45-го року», козацький танець «По­взунець», «Танець з ложками», бо кожну деталь виступу колек­тиву народного танцю під керів­ництвом Неллі Швечикової ре­тельно продумано й так само відпрацьовано. Про ентузіазм молодих танцюристів годі й ка­зати! А виступи вокальних груп і хору звучали настільки професіо­нально, що голова журі навіть перевірила: співали наживо чи під фонограму? В результаті не втрималася від емоцій: «Які молодці! Скільки радості при-несли!»

Агітбригада «Профі-тур» само­бутньо, артистично, сучасно представила професії, яких на­вчають у ВПУ, звучали сучасні пісні, «запалювали» виконавці естрадних танців. А на завер­шення життєствердно прозвучав «Гімн молоді».

«З усього, що ми бачили, ваш концерт справив найяскравіше враження!» – резюмувала голо­ва журі, директор обласного Бу­динку художньої та технічної творчості, авторитетний фахівець Валентина Ткачова.

ЖИТТЯ Є... РИЗИК

Тетяна МОРГУН

спеціально для «ПВ»

Напередодні Міжнародного дня театру в Києві тра­диційно відбувається урочисте вручення престижної премії «Київська Пектораль», котра вважається теа­тральним «Оскаром». За підсумками 2013 року од­разу шість таких «Оскарів» дістав колектив Націо­нального академічного драматичного театру імені Івана Франка за виставу «Morituri te salutant». Театр переміг у номінаціях «За кращу драматичну виста­ву», «За кращу режисерську роботу» (Дмитро Бого­мазов), «За кращу сценографію» (Олександр Друга­нов), «За краще виконання чоловічої ролі другого плану» (Василь Баша), «За кращу музичну концепцію вистави» (Сусанна Карпенко), «За краще пластичне вирішення вистави» (Ольга Семьошкіна).

«Morituri...» поставлено за творами майстра україн­ської психологічної новели Василя Стефаника. Вони здебільшого із трагічним підтекстом, змальовують сільські будні й ті драми, що стаються чи не день у день, але не завжди достоту усвідомлюються персо­нажами. До творчості Василя Стефаника театр свого часу вже звертався (i-pro.kiev.ua) 2006 року, це була вистава «Голодний гріх» за новелою «Новина». В основу нинішньої версії покладено новели «Сон», «У корчмі», «Сама саміська», «Вечерня година», «Свя­тий вечір», «Май», «Сини», «Гріх», «У нас все свято». Широко використано фольклор.

По-людськи, по-житейськи тут усе як у всіх: наро­дження, смерть, батьки й діти, подружні стосунки, мрії та реальність, невпинна робота й вічні надії на краще. І, як завжди в житті, близько сусідять трагічне й комічне, лихо й гумор. Письменник акцентує, що одна з найвищих людських чеснот – гідність, і її тре­ба зберегти, як не склалося б життя, за всіх умов і об­ставин. Те ж надзавдання ставить собі й автор інсце­нізації, режисер Дмитро Богомазов: людина має ви­стояти, триматися достойно, які випробування не по­силала б їй доля.

Для режисера, пише професор Галина Морозова («Про пластичну композицію спектаклю»), пластична уява – певна ознака творчої обдарованості; відсут­ність такої взагалі робить людину цілком непридат­ною до режисерської професії. Отже, для Дмитра Бо­гомазова найважливішим, мабуть, було досягти пе­реконливої «театральності» літературного джерела з усією поліфонією обраних ним тем та образів, а для цього передусім «побачити» пластичну композицію вистави, котра для глядача є таким самим важливим джерелом вражень, як для читача – книжковий текст. І саме рух та музика значною мірою й допомо­гли талановитій творчій групі розкрити найпотаємні­ші порухи душі кожного персонажу, її сумніви, страж­дання й те, що очищує душу та вселяє надію.

Що ж до назви спектаклю, то це – друга частина ві­домого латинського виразу Ave, Caesar, morituri te salutant («Слався, Цезарю, приречені на смерть віта­ють тебе»), так гладіатори вітали імператора Клавдія, йдучи на арену. Нині ця фраза використовується або жартома, або у випадках, коли людина розуміє, що ризики надто великі.

06.04.2014

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини