ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Заручена із сценою

Тетяна Моргун

спеціально для «ПВ»

Витончена жінка з виразними очима, які вміють змінюватися так, ніби щоразу бачиш перед собою різ­них людей: то вони глибоко суму­ють, а то випромінюють щастя, по­гляд – то задумливо-споглядальний, а то звернений усередину, наче веде діалог з власною душею... В цих очах розум, у рухах – підкорююча жіноч­ність, і все це робило Марію Занько­вецьку красунею, хоча, відверто ка­жучи, вона такою не була.

Заньковецька – одна з найталано­витіших, найяскравіших театраль­них актрис кінця ХІХ – початку ХХ століть. Перша народна артистка України.

Її зірка спалахнула враз, хоч і не одразу. Уроджена Марія Адасовська, а за чоловіком Хлистова, вона була улюбленою дочкою в шляхетній ро­дині, чия садиба знаходилася в селі Заньки на Чернігівщині. З дитин­ства любила розіграші, залюбки бра­ла участь в аматорських виставах. Марії було лише 22 роки, коли разом із чоловіком – офіцером-артилеристом приїхала у фортецю Бендери, стратегічний пункт під час російсько-турецької війни 1877–1878 років, пише директор музею Марії Заньковецької Наталя Бабанська (primetour.ua/ru). У фортеці було нудно, та одного разу сюди прибув красень-військовий, кавалер Георгі­євського хреста Микола Садовський, теж актор-аматор з видатними зді­бностями. Він запроваджує теа­тральні вистави, залучає до сцени й Марію Костянтинівну. Ставили «Наталку-Полтавку», сцени з воєн­них подій – і мали неабиякий успіх! Оточуючі настійно радили талано­витій парі йти на професійну сцену. Отак народився неповторний дует, який єднали любов до сцени й взаєм­ні ніжні почуття, завдяки яким їхня гра справляла особливо сильне вра­ження.

Для Марії, яка взяла собі сценічне прізвище за назвою малої батьків­щини, любов до Театру й до Миколи Садовського стали нероздільними й визначальними. «Історія її життя – це історія любові, – розповідає Ната­ля Бабанська (там же). – Велике ко­хання... дало їй багато щасливих і гірких хвилин, своїми драматични­ми колізіями перегукувалось із сю­жетами п’єс, в яких вона грала».

Коли Марія Заньковецька у верес­ні 1882 року наважилася прийняти запрошення Миколи Садовського вступити до трупи Марка Кропив­ницького, якого називали батьком українського театру, вона ще була заміжня. Тогочасні закони й уявлен­ня не дозволяли жінці бути «само­стійною», засуджували самовияв. Розірвавши шлюб, Заньковецька втратила суспільне реноме, право вдруге вийти заміж, прихильність батька. Й лише величезна внутріш­ня сила, усвідомлення своєї місії й щире кохання допомогли їй усе це пережити.

На той час українську сцену при­крашали неповторно яскраві й тала­новиті люди – Марко Кропивниць­кий, Михайло Старицький (який був ще й театральним спонсором), ви­датний драматург-філософ Іван Карпенко-Карий, його рідні брати Панас Саксаганський та Микола Са­довський (брати Тобілевичі)... Й се­ред цієї блискучої плеяди – одна жін­ка, що стала душею й символом українського театру. До слова, так само високо возніс Соломію Кру­шельницьку італійський критик Рі­нальдо Кортопассі – як єдину жінку серед блискучих чоловіків-співаків, котра ще вища за них за талантом.

Марія Заньковецька грала коме­дійні ролі, в яких виблискувала при­родженою музикальністю, співала, танцювала; однак талант її був без­межний, молода актриса створила низку образів романтичних та гли­боко драматичних, що принесли їй величезний успіх і широке визна­ння. У ній підкорювало все: гнуч­кість, пластика, низький глибокий голос, абсолютна природність сце­нічної поведінки. За роль Ярини в п’єсі «Невольник» за Т. Шевченком сам Кропивницький подарував ак­трисі бірюзовий перстень, сказав­ши: «Заручаю тебе, Марусю, із сце­ною, тепер мені є для кого писати драми» (там же). Неймовірною емо­ційною силою був позначений і об­раз Харитини з п’єси І. Карпенка-Карого «Наймичка». Мабуть, ніхто не вмів так передавати страждання, як Заньковецька. Сам автор, сидячи в глядачевому залі, плакав...

Вистава «Наймичка», пише Ната­ля Бабанська, із Заньковецькою у головній ролі стала гучною подією під час перших гастролей україн­ської трупи в Петербурзі (1886). Успіх був шалений, квитки букваль­но розхапали, й столиця імперії зро­била відкриття: український театр демонструє високохудожнє, істинно професійне, незабутнє мистецтво!

Між трояндами й шипами...

Театрознавці звертають особливу увагу на гру Заньковецької в п’єсі «Глитай, або ж Павук» Марка Кропивницького. Її героїня впродовж усієї дії перебуває в нерво­вому напруженні, про­ходить за короткий сце­нічний час від щастя й надії до розчарування й розпачу; все закінчуєть­ся божевіллям і смертю Олени. Працюючи над роллю, Заньковецька вивчала наукові, медич­ні, аж до фізіологічних, описи психологічного стану, який їй належало відтворити, радилася з науковцями. Ці дослі­дження актриси, по­множені на талант і власні переживання, принесли буквально вражаючий результат: публіка була в захваті від її вміння передати найтонші нюанси, всю складну динаміку по­чуттів Олени. Напру­ження не витримала сама актриса, після пер­шої вистави два тижні хворіла. Ахудожник-фотограф П. Пясецький на підставі цієї ролі зро­бив унікальну фотосе­сію «Вираз почуття»: «Звістка про смерть сина», «Скорбота», «Не­самовитість», «Тихе бо­жевілля», які не зобра­зила, а, власне, прожи­ла Заньковецька.

Через Садовського, що виявився невірним і легковажним, Марія Заньковецька стражда­ла все життя, продовжу­ючи кохати. Вона вто­милася прощати його, й урешті-решт вони роз­сталися. Астраждання люблячого жіночого серця примножували вплив на глядачів невід­воротної енергетики її сценічних героїнь, ро­били їх незабутніми.

Бандура як книга

На вшанування 200-річчя з дня на­родження Тараса Шевченка пра­цівники Тернопільської бібліотеки для дорослих на чолі із своєю за­відувачкою Світланою Козелко ви­рішили зробити щось оригінальне, ексклюзивне. Ічетверо працівниць цього закладу культури, сім добро­вільних помічників та майже всі члени родин ентузіастів створили унікальну книгу «На струнах душі Кобзаря». Майже не метафора! Річ у тім, що згаданий артбук майстер­но вкладено в бандуру, виготовле­ну з фанери й бамбука. Роботу розпочали торік у листопаді, а за­вершили нині в лютому. Творча ро­бота так захопила умільців, що вони не лічили годин, затримува­лися в бібліотеці допізна, та ще й брали додому щось доробляти. Але витвір вийшов на славу!

Чому кажемо артбук? Бо в книзі не лише вірші Тараса Григоровича, а й його вишитий портрет, портрет із кавової гущі й ще чимало цікаво­го, розповідає newsru.ua.

Ай справді: книга має 9 аркушів із цупкого «оксамитового» паперу, їх гортають за допомогою стрічок. Узагалі, як зазначає Світлана Ко­зелко (там же), для кожної сторін­ки використано різні техніки: ви­шивка, серветки, малюнки, квілінг, блокнот, декорований під «міні-Кобзар», а також шпалерний де­кор. Пані Світлана переконана, що така «бандура» буде вельми до­речною у бібліотечному етноцен­трі. Вона обрала такі шевченківські рядки, аби процитувати їх журна­лісту інтернет-видання: «Усім нам вкупі на землі єдиномисліє подай і братолюбіє пошли»...

Усе – театр!

Міжнародний інститут театру (International Theatre Institute), скорочено МІТ, із центром у Парижі – між­народна театральна організація, заснована ЮНЕСКОв Празі 1948 року. У країнах-членах МІТ, а таких нині вже близько ста, створено відповідні національні центри (в Україні так само), представники яких кожні два роки збираються на конгрес, що є верховним ор­ганом інституту. МІТсприяє встановленню контактів між театрами різних країн, обміну інформацією.

1961 року у Відні делегати ІХ Конгресу Міжнародно­го інституту театру ухвалили щорічно 27 березня від­значати Міжнародний день театру під девізом «Те­атр як засіб взаєморозуміння й зміцнення миру між народами».

Щороку Міжнародний інститут театру пропонує яко­мусь відомому театральному діячеві звернутися до світової громадськості з певним посланням, міжна­родним зверненням. Перше таке послання написав 1962 року славетний французький письменник, поет, драматург, художник і режисер Жан Кокто. У 2008 році почесну місію було покладено на відомого ка­надського режисера театру й кіно, актора, драматур­га й сценариста, засновника та художнього керівника квебекського театру Ex Machina, одного з найвидат­ніших театральних діячів сучасності Робера Лепажа. Він казав про те, що не варто побоюватися наступу технологічних новацій на театральний кін: «Театр ґрунтується на технології, її боятися не слід. Збере­ження й виживання театрального мистецтва зале­жить від його здатності видозмінюватись, використо­вуючи нові інструменти й нову мову», – йшлося у по­сланні. Торік у Міжнародний день театру до громад­ськості звернувся італійський драматург, режисер, теоретик сценічної майстерності, блискучий актор і майстер імпровізацій, лауреат Нобелівської премії Даріо Фо.

Нині ж не можна оминути мовчанням схвильоване відеозвернення акторів і діячів культури України до своїх російських колег та глядачів: нас об’єднують добрі, дружні зв’язки, сцена, що є «батьківщиною творчої людини», казали вони; ми не хочемо війни, ми – за мир, ми обстоюємо свободу, взаєморозумін­ня, людську гідність, адже саме про це написані кра­щі п’єси світової драматургії!

Театр щедро обдарував світ своїми термінами, аж до «театр воєнних дій» (справді ґрунтується на техноло­гії). Або термін «репліка»: люди вміють чути один од­ного й уміють не чути. Ще ґрунтовніше – «роль»: у житті, на кону, на сцені історії...

29.03.2014

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини