ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Нема в фантасмагорії кінця...

Тетяна Моргун

спеціально для «ПВ»

Вважається, що сюрреалізм (тер­мін вигадав Гійом Аполінер) як на­прям у мистецтві виник на початку ХХ століття. В образотворчості най­яскравішим його представником, як відомо, є Сальвадор Далі. Та ще за­довго до нього митці, котрі мислили нестандартно, розпочали у своїх тво­рах своєрідне, сказати б, дослідження людського нутра. Того, що є в ньому темного й світлого; того, що там, усе­редині душі, копошиться й літає, жере чи рятує, молиться й грішить. «Сюром» у мистецтві й назвали див­не, не завжди зрозуміле, часто шоку­юче поєднання реальності й сну, ден­ного й сутінкового, прекрасного й по­творного, фантазії й побуту, пам’яті й забуття.

Часто це дійсно шокує, може здати­ся плодом хворобливої уяви художни­ка. Насправді ж він відтворює світ – гі­пертрофовано, гротескно, символічно – таким, який він є, з боротьбою чудо­виськ та янголів у душі людини, з усім сонмом морально-етичних і соціаль­них зваб та випробувань, на які люд­ство в цілому й людина окремо прире­чені споконвіку.

Творцем подібних фантасмагорій є передусім видатний нідерландський майстер Ієронім Босх (1450–1516), вод­ночас один із засновників європей­ського пейзажного й жанрового живо­пису. Його картини яскраві й багато­барвні, він майстер «ювелірного» жи­вопису й великий знавець богослов­ської літератури. У своїх полотнах по­єднав елементи середньовічної фан­тастики, фольклору, філософських притч, сатири. В певному сенсі це зде­більшого справжній хорор, ось тільки – «внутрішнього космосу». По сьогод­ні лишаючися таємничим, нерозгада­ним, «вислизаючим», за всієї своєї за­гадковості митець усе ж навдивовижу сучасний, і доволі кумедно, що через чотири століття його послідовники – сюрреалісти вважали, що майстер «по­дав картину всіх страхів свого часу, втілив маревний світогляд кінця се­редньовіччя, сповнений чарувань та чортівні» (nearyou.ru). А як же тоді бути, приміром, з оповіданням «Не­дермюнстерська мадонна» одного з яскравих представників «магічного реалізму» ХХ століття, фламандсько­го прозаїка Хьюберта Лампо? Адже герой твору спостерігає буквально фантасмагоричну картину святкуван­ня початку посту у невеличкому су­часному місті. Автор детально описує химерні, неймовірні, навіть лякаючі вбрання учасників карнавалу. «Не за­лишає відчуття, що ми, читаючи цей уривок, разглядаємо полотна Босха, настільки точно передано в ньому їх атмосферу», пише sunhome.ru.

Босх здебільшого й справді лишив­ся «в тіні історії», про його життя зна­ють мало, хоча певні цікавинки все ж відомі. Приміром, справжнє ім’я ху­дожника Ієронімус ван Акен, а «босх» – це псевдонім, голландською слово означає «ліс», тобто символ таємни­чого й загадкового, прихованого в темних гущавинах. У Босха є малю­нок «Ліс, що слухає, й поля, що див­ляться» (ліс має вуха, а поля – очі) – так би мовити, творчий програмний маніфест художника, а напис нагорі малюнка такий: «Нещасливий той, хто повторює відкриття інших, а сам не в змозі вигадати нічого нового» (sunhome.ru).

Одна з найбільш відомих ранніх робіт Босха – «Сім смертних гріхів». Перелік цих семи гріхів уперше склав папа римський Григорій Великий, пише Михайло Порядін (interlit2001.com). Їх список такий: гординя, жадіб­ність, заздрощі, гнів, хтивість, нена­жерливість, смуток. Це один з най­більш зрозумілих та повчальних тво­рів Ієроніма Босха, до того ж у супро­водженні цитат зі Старого Заповіту, що роз’яснюють сенс зображеного. У центрі картини – всевидяче око, що й собі у центрі містить зображення Христа, котрий усе бачить. Саме цю роботу було встановлено в покоях – між кабінетом і спальнею – іспансько­го короля Філіпа II за його наказом (там же). Щодня й по кілька разів іду­чи з однієї кімнати до іншої, монарх мав змогу дивитися на символи люд­ських гріхів та розмірковувати про гріховну природу людини.

Що ж стосується зрілого Босха, то однією з його кращих робіт цього пе­ріоду вважається славетний триптих «Спокуса Святого Антонія». (Пишуть, що ніколи до Босха у всьому європей­ському живопису не зустрічалося на­стільки сміливого й реалістично точ­ного передання ефектів освітлення). Тут практично поєднано всі основні мотиви творчості майстра: зображено рід людський, що загрузнув у гріхах та дурості, і розмаїття пекельних мук, які на нього чекають; Страсті Христо­ві й, нарешті, – власне сцени спокуси святого, котрому лише непохитна твердість віри дозволяє протистояти нашестю ворогів моральності й свя­тості. «За тієї епохи, коли існування Пекла було беззаперечною реальніс­тю, коли пришестя Антихриста зда­валося неминучим, безтрепетна стій­кість св. Антонія, котрий дивиться на нас зі своєї молельні, заповненої си­лами зла, мала підбадьорювати людей, вселяти в них надію» (smallbay.ru).

• Ось така боротьба зі спокусами

Тема спокушання Антонія Великого, святого відлюд­ника IV століття, що став символічним образом бо­ротьби із силами зла – де­монами, завжди прива­блювала митців. Відомо, що існують мінімум шіст­десят полотен відповідно­го змісту художників різ­них країн. Босх був улю­бленим майстром Саль­вадора Далі. Йколи 1946 року американський кіно­продюсер Альберт Ле­вайн оголосив конкурс на створення образу споку­шуваного святого до філь­му за новелою Мопассана «Любий друг» (muzei-mira.com), Далі відгукнув­ся й створив однойменну, широко відому картину, нині виставлену в Бельгій­ському Королівському му­зеї витончених мистецтв (Брюссель).

Читатимемо по-новому?

Поки різні «групи товаришів» у всьому світі сперечаються, яка книга краща – електронна чи папе­рова, розумнички-дослідники з медіалабораторії Массачусетсько­го технологічного інституту створи­ли... Sensory Fiction: диво-книгу. Гадаю, схиляючись у душі до книги паперової, вони як реалісти добре розуміли, що час усе-таки диктує свої тренди й стандарти. Міркува­ли приблизно так. Людина має лю­бити паперову книгу й сам процес такого читання, шурхотіння сторі­нок, але рядки літер – ніде правди діти – більше впливають на мозок читача, ніж на його емоції. Навряд чи він сильно схвилюється, тим більше розридається, читаючи книжку. Інша річ – захопливі теле­серіали, перегляд на комп’ютері роликів чи кінофільмів. Ось що справді стимулює уяву, здатність до співпереживання!

Науковці інституту створили «кни­ги в одязі», пише planeta.moy.su, тобто реалізували свій проект Sensory Fiction, завдяки якому чи­тач емоційно сприйматиме всі від­чуття пефрсонажів. Книгу оснаще­но сенсорними датчиками, її нале­жить пристебнути до спеціальної жилетки, що її надягають на час читання. У міру розвитку сюжету пристрій відтворює для читача по­чуття, котрі переживають герої книги. Приміром, герої сумують – сто світлодіодних лампочок, котрі покривають книгу, створять освіт­лення, що навіює сум; героям страшно – повітряні мішки на жи­леті наповняться повітрям і ство­рять відчуття здавленості; герої хвилюються – спеціальні вібрації примусять серце битися частіше тощо.

Одне слово, фахівці вважають, що відтворення фізичних відчуттів – неминуча еволюція художньої лі­тератури, мільйони томів якої нині повсюдно животіють, програючи технічному прогресові.

Багато хто ставиться до такого вдосконалення скептично, пише джерело, гадаючи, що воно зруй­нує магію читання. Та, можливо, в сучасному світі, де читають дедалі менше, прийнятні будь-які засоби боротьби за освіченість, за віднов­лення інтересу людей до літератури.

Друге життя столового посуду

Що таке американське село, уявляю не надто чітко, однак справді в селі Нью-Ноксвілл у штаті Огайо живе такий собі Гері Хаві (Gary Hovey), чудовий сім’янин та батько чотирьох дітей. Цей момент під­креслює kulturologia.ru, й ми можемо припустити, що саме заради молодших Хаві глава родини праг­нув розвинути власний талант. Талант скульптора-самоучки.

Він уважно подивився на ложки, виделки й ножі – й вирішив, що вони цілком придатні не лише для при­йняття їжі.

Ще 1978-го Гері побачив скульптури Джона Кірні (те ж джерело), що були зроблені з хромованих автомо­більних бамперів. Цікаві інсталяції справили на чоло­віка враження, а далі запрацювала творча думка. Щоправда, минуло майже чверть віку. Однак Гері Хаві таки взявся до роботи, вирішивши зробити щось зі столових ложок. Івийшов кумедний усміхнений дракончик. Відтоді скульптор-самоук із гарним по­чуттям гумору постійно вигадує та втілює в життя де­далі складніші, здеталізовані фігурки з обрізаних, ви­гнутих або й зварених між собою кухонних приладів.

«Мої скульптури розповідають про речі, котрими я насолоджуюсь, – коментує Гері (там же). – Різні рит­ми й візерунки, що відтворюють зовнішній вигляд столового посуду, додають виробам текстури, ро­блять їх цікавішими. Аще мені подобається, як не­ржавіюча сталь відбиває все навколо: завдяки цьому мої фігури добре вписуються практично у будь-яке оточення».

Він насолоджується життям, живою природою. «Ге­рої» виробів Хаві – вовки й олені, півні й леви, а ще крокодили, слони, мавпи тощо. Всі його роботи не­ймовірно дотепні й високохудожні. Ащо кращий, ви­разніший, природніший вигляд має той чи інший ви­ріб, то більше ентузіазму відчуває скульптор-аматор і дедалі наполегливіше шліфує власну майстерність, добиваючись майже фотографічної виразності фігур з усіма характерними для кожної тварини чи птаха ознаками. «Моє завдання, – пояснює Гері Хаві, – зро­бити так, аби глядача приваблював передусім зо­внішній вигляд тварини, й лише зовсім зблизька ста­вали помітні збірні деталі, що роблять твір іще при­вабливішим. Мені подобається, коли в роботі відчу­вається рух, настрій, а якщо можливо – й історія».

Сказати, що Гері особливий, – не сказати нічого, адже його власна історія сповнена драматизму: він переборює тяжку хворобу, вже двадцять років живе з діагнозом «хвороба Паркінсона». Атим часом його роботи – ювелірно точні. Він працює, коли в змозі рухатися. Сім’я й друзі допомагають переставляти скульптури. Гері стверджує, що робота забезпечує позитивний терапевтичний ефект, і саме завдяки своєму захопленню він познайомився з багатьма ці­кавими й прекрасними людьми. Нарешті, хобі батька великої родини приносить додатковий дохід, аж ніяк не зайвий.

21.03.2014

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини