ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Роман із... пагорбом

Тетяна Моргун

спеціально для «ПВ»

«Ну, звісно ж, до Парижа!» – так ви­рішує своє ближче майбутнє герой по­вісті Леоніда Філатова «Свобода або смерть», інтелігент-дисидент Толік Парамонов, коли йому надають мож­ливість обрати будь-яке місце для ви­їзду за кордон. Здивував! Рішення ціл­ком стандартне, бо майже кожен мріє хоча б раз у житті відвідати це місто романтиків і закоханих, що неухиль­но вабить, кличе, нагадує й натякає, хвилює й обіцяє безліч незабутніх вра­жень!

А коли так, то й назва «Монмартр» багато про що промовляє: богемна мекка, де навіть повітря настояне на розкутості, творчості, інтелекті, по­літності... Мабуть, передусім уявляє­мо площу Тертр, такий собі п’ятачок із столиками кав’ярень та нескінчен­ними рядами художників, котрі ви­ставили на огляд свої роботи й тут же малюють і продають картини. Це ха­рактерний монмартрівський «бренд», якому сама історія не дає згасати, – щось на кшталт частини київської ву­лиці Володимирської та Андріївсько­го узвозу.

А коли на початку 2000-х на широ­кий екран вийшов фільм «Амелі» з ча­рівною Одрі Тату в головній ролі, ста­ровинний паризький пагорб ніби ще вище піднісся на новій хвилі популяр­ності: натовп туристів багаторазово примножився, адже ті куточки Мон­мартру, що ввійшли до стрічки, існу­ють насправді! Приміром, кав’ярня, де працювала Амелі Пулен, – «Два мли­ни», що взагалі стала «штаб-квартирою» шанувальників фільму, й овочева крамничка, й невеличкий зе­лений садочок, і дім «мсьє Алі», бака­лійника з вулиці Труа Фрер (Три бра­ти), який зовсім не вигаданий і після виходу фільму навіть поновив огоро­жу (happy-lark.ru).

Отже, Монмартр – це назва найви­щої точки французької столиці, пагор­ба заввишки 130 м на півночі Парижа, а також давньоримського поселення. З 1860 року Монмартр став частиною міста й дав назву одному з муніци­пальних округів (parisweb.ru), зберіг­ши й старовинні вітрячки, й виноград­ники, й річечки. За звичкою, це місце й далі називають Пагорбом – хоча Монмартр (фр. Montmartre) перекла­дається, як Гора мучеників. Зрештою, походження назви досі точно не відо­ме: чи то на честь римського бога ві­йни Марса (Марсів пагорб), чи на вша­нування святого мученика Діонісія Паризького (Пагорб святого мучени­ка). Діонісій був першим єпископом у Парижі, якого за поширення христи­янства в Європі жорстоко страчено 272 року на вершині (до речі, французь­кою слова «пагорб» і «гора» пишуться по-різному, але вимовляються дуже схоже, а все-таки в сучасному напи­санні читаємо саме «гора»).

Тож насправді яким би на сьогодні осучасненим, індустріалізованим та комерціалізованим не був Монмартр, скільки тисяч різномовних туристів не заповнювали б його вулички й пло­щі, якими послужливими та вигадли­вими не були б різного роду монмар­трівські підприємці (тут з’явилися меню всіма мовами світу, зокрема не надто охайні написи біля маленьких кав’ярень «Мы гаврим па русска», happy-lark.ru), Монмартр однаково ли­шається носієм відчутної старовинної автентики та неперевершеної атмос­фери концентрованої присутності творчого й розумового генія минулих століть.

Туристи йдуть сюди вдень і вночі. На самісінькій вершині – перлина Монмартру, велична базиліка Сакре-Кер (базиліка Святого Серця Христо­вого). А ось вулиця Лепік, прокладена ще Наполеоном, колись називалася Імператорська, тут жив Вінсент ван Гог із своїм братом Тео. На вулиці Мон-Сені мешкав Гектор Берліоз, який безмежно кохав двох жінок – ак­трису Харієт Смітсон та співачку-італійку Марію Речо. Він заповів по­ховати його на Монмартрі між їхніми могилами. І до слова, місцевий цвин­тар – справжній пантеон, адже тут упокоєні фізик Ампер, Дюма-молодший, Гейне, Стендаль, Оффен­бах, брати Гонкури, Дега, Даліда... Пам’ятник славетній французькій ак­трисі й співачці встановлено теж на Монмартрі, на площі її імені (place Dalida).

Найстаріша місцева вуличка – Сен-Рюстік – зберегла всю свою старовин­ність: кам’яна бруківка, стічні кана­ли... Тут розташовано славетний рес­торан «Будьмо як удома», де часто зу­стрічалися Сезанн, Модільяні, Тулуз-Лотрек, Моне, Золя...

Рухаючись від площі Пігаль на за­хід, можна дістатися відомого на весь світ кабаре «Мулен Руж» («Червоний млин»). Кожен вечір розпочинається тут із славетного шоу «Феєрія» з ле­гендарним френч-канканом. У шоу беруть участь, пише В. Сарикіна (happy-lark.ru), мінімум сотня артис­тів, за півтори години вони змінюють близько тисячі костюмів. Саме тут розміщено безсмертні твори Анрі де Тулуз-Лотрека, якими так пишається «Мулен Руж», і саме тут свого часу відкривали талант Едіт Піаф, Іва Монтана, Моріса Шевальє, виступа­ли Френк Синатра, Лайза Мінеллі, Елтон Джон...

Пам’ятник Марселю Еме

На одній з невеликих площ Монмартру вста­новлено оригінальний пам’ятник письменникові Марселю Еме на честь його однойменного твору – «Людина, що проходить крізь стіну» (trip-guide.ru). Герой роману мав таку властивість, і вона дозво­ляла йому навідуватися до коханої жінки, яку ув’язнив її чоловік. Однак скульптурі надано пор­третної схожості з пись­менником! Автор цього твору – славетний фран­цузький актор Жан Маре, який був також та­лановитим скульптором, а ще – давнім другом Марселя Еме. Екскурсо­води не забувають нага­дати туристам, що по­тиснути руку бронзово­му Марселю вважається добрим знаком: це нео­дмінно подарує успіх у справах та здійснення бажань.

І рибкам користь, і людям радість

Коли люди мислять нестандартно, то в їхньому креативі часом і з’являється те, що ми називаємо ге­ніальною простотою. Такі люди є, звісно, в кожній країні й у кожному місті. Інша річ, що не завжди вони мають реальну можливість здійсни­ти свій творчий задум, дістати до­звіл «вищих начальників». Та коли всі зацікавлені сторони налаштова­ні на позитив, ідея справджується. Іось, виявляється, в різних містах і різних країнах люди додумалися влаштувати акваріуми у... телефон­них будках. Приміром, на батьків­щині відомого акваріумного дизай­нера, письменника й фотографа Та­касі Амано, повідомляє myaquaclub.ru, з’явилося таке диво: звичайнісінька телефонна будка, всередині якої плавають живі й жваві золоті рибки. Проекту актив­но посприяли учасники арт-групи Kingyobu, які побачили, що із зрос­танням сучасних технологій звичні телефони-автомати перетворилися на архаїку, більше не є популярни­ми, бо кожен мешканець принай­мні Токіо має мобільний телефон. Тож і перетворили застарілий урба­ністичний символ на акваріум. За­безпечили будку абсолютно всім необхідним спорядженням для життєдіяльності золотавих мешкан­ців – є аерація, фільтрація, спеці­альний кран для заміни води. Люди – в захваті! Причому не лише турис­ти, а й самі токійці.

А художник Бенедетто Буфаліно та дизайнер Бенуа Дезейль і собі взя­лися «вилікувати» мешканців вели­ких міст від байдужості. Їхня перша будка-акваріум з’явилася ще 2007 року, розповідає phenomenonsofhistory.com. З того часу проект набув розвитку й вельми запита­ний у багатьох країнах світу, зокре­ма Франції, Бельгії, на острові Мав­рикій. Але найефектнішою вважа­ється телефонна будка-акваріум у м. Дарем на північному сході Англії.

Там, де мала батьківщина

На Черкащині ще 1992 року створено державний історико-культурний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка». Його територія включає сукупність пам’яток сіл Шевченкове, Будище, Моринці, Вільшана. Хата-музей Шевченка (реконструкція) розташована саме в селі Шевченкове, яке колись називалося Кири­лівка, точніше – Керелівка. Тарас Григорович жив тут у 1815–1829 роках. Ця земля, як відомо, родині Шевчен­ка не належала. У 1816 році Яким Бойко викупив у ке­релівського селянина Тетерюкова стару хату для свого зятя Григорія Шевченка, тут і зростав малий Тарас. Хата стояла на краю села, пише drymba.net/ru, вона була благенька, під солом’яною стріхою з чорним димарем, хіба що «окола» побілено. Перед хатою красувався чу­довий квітник старшої сестри Тараса Катерини, а біля воріт росла стара розлога верба із засохлою верхів­кою. Далі був сад, крізь нього вела стежина до сіноко­су, а за ним – струмок, оточений вербами та кущами калини. Вньому малий Тарас купався, спав у садочку. Батьки працювали на барщині, а хлопчика доглядала сестра Катерина, яка була старша за нього на 8 років. Тарасові було лише 9, коли померла його мати (її діво­че прізвище Бойко, походила з прикарпатських бой­ків), а в 11 років він втратив батька. Господарство успадкував старший брат Тараса Григоровича Микита, проте родинна хата ще в ХIХ столітті розвалилася.

У збереженні для нащадків малої батьківщини Тараса Шевченка чималу роль відіграла ініці­атива місцевого фельдшера на пріз­вище Нетесюк, який на початку ХХ сто­ліття разом з органі­зованою ним гру­пою селян, попри всі заборони з боку влади, свято обері­гав цей куточок у пам’ять про велико­го поета. З ініціативи саме цієї групи 1908 року було встановлено перший в Україні пам’ятник Великому Кобзареві у вигляді меморіальної дошки з написом «Тут була хата Тараса Григоровича Шевченка». Для неї селяни відвели спеціальне місце посеред квітника. По­тім пам’ятну дошку було замінено на гіпсовий бюст. У 1917 році бюст замінили на невеличкий пам’ятник, де Кобзаря було зображено в кожусі (стало далі традицій­ним). А1927-го на цьому ж постаменті встановили но­вий бюст поета, що його виготовив звенигородський скульптор Каленик Терещенко.

Що ж до музею Тараса Шевченка, то його почали обла­штовувати 1935 року, а відкриття приурочили до 125-ї річниці з дня народження Великого Кобзаря.

Нині до складу Національного (2006) історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевчен­ка» входить понад 40 об’єктів культурної спадщини, а музейний фонд налічує не менше 7800 експонатів.

16.03.2014

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини