Тарас Шевченко. У бронзі й поза нею
Як же окреслити ідею цього коротенького начерку, слушного в
контексті річниці (й роковин) геніального Кобзаря? Мабуть, так: всі не ідеальні,
та не всі – геніальні. Якщо зупинити й запитати першого-ліпшого зустрічного:
«Як ви сприймаєте Шевченка, чим він є для вас?» – радше за все виявиться, що як
явище монументальне, фундаментальне, беззаперечне, грандіозне, суперзначуще
для української культури. Тобто – однозначно в бронзі! Ну а конкретніше? Якою
він, на вашу думку, був людиною, від чого страждав, на що хворів, які його
рядки пройняли ваше серце щонайвідчутніше? Не кожен дасть чітку відповідь.
Культуролог і мистецтвознавець Дмитро Горбачов,
розмірковуючи про футуристичні передбачення у творчості Кобзаря, його непрості
стосунки з народниками, формування у російськомовному середовищі, а також про
сьогоднішнє, часто примітивне трактування творчості Шевченка, сказав в одному
інтерв’ю: «Я для себе Шевченка відкрив «випадково». Тоді я дуже захоплювався
авангардистською літературою ХХ століття. І от помічаю, як багато у Шевченка
спільного з Бурлюком, Маяковським, Паблом Нерудою. І ні в кого з поетів ХIХ
століття, крім, мабуть, Бодлера та рембо, я не бачив таких ознак, що
випереджають свій час, – тільки у Шевченка. У його творах – магія звуків, іноді
важливіша за зміст».
За радянських часів Тараса Григоровича «забронзували» так,
що майже зовсім сховали від нащадків живу плоть і кров цієї людини, його болі
й надії, його любов і пристрасть, його бажання й розчарування, його сльози й
сміх. Він справді був людиною пристрасною, щирою. І суперечливою. Та не
перейнявшись цим, як можна сподіватися відчути-зрозуміти його поезію,
російськомовні твори, справжні погляди на національне питання та багато
іншого?
А за часів незалежності з’явився Олесь Бузина, котрий
підібрався геть з іншого, протилежного боку принаймні до трьох великих
українців – Тараса Шевченка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської – та, наче той
вандал, понівечив їхні цнотливі й прекрасні пам’ятники, зведені в наших душах.
Мене от мучить думка: чому не Тараса Шевченка було визнано Великим Українцем
за підсумками відомого телепроекту?..
Тож відкиньмо схоластичність та начотництво радянської
гуманітарної освіти і тим більше безсоромність та бездоказовість новітніх
«дослідників». Правда в тому, що поезію Шевченка слід читати у свідомому віці,
років у двадцять – ось тоді й прийде адекватне сприйняття його геніальності та
неперевершеної музикальності вірша, розуміння передчуттів, передбачень,
мотивацій Поета. Порухів його душі.
До речі, славнозвісний «Заповіт» теж виявився дивовижним
передбаченням! Адже його було написано за п’ятнадцять років до того, як
Шевченко вперше побачив канівські краєвиди, Чернечу гору, з якої видно «лани
широкополі, і Дніпро, і кручі...». Плив річкою на човні до Максимовича,
милувався навколишньою красою – і вирішив назавжди переїхати сюди з
Петербурга! Сам намалював план своєї майбутньої хати, мріяв одружитись,
оселитися тут із сім’єю! Пишуть, що останні його слова були: «До Канева...»
Під час перепоховання поета настоятель Канівського
Успенського собору Гнат Мацкевич виголосив пророчо: «Благоговій, Малоросіє,
перед містом Каневом: у нас поховано Тараса Шевченка!»
«ПОДИВИСЬ, ЯК Я КАЮСЬ...»
Особисте життя поета стало, на жаль, предметом численних
спекуляцій. Так, він був пасіонарним, дуже емоційним, легко закохувався, був
уважним, гідним заздрощів кавалером, але швидко й гучно розривав стосунки, коли
раптом щось у жінці не сподобалось. Винятком стала хіба що молоденька Ликера
Полусмак, яку Шевченко не перестав любити, попри її зраду і таку ось гнівну
відписку на його палкі листи: «Тарас твоеими записками неихто издесь не
нужаеца». Сам сирота, кріпак, Тарас Шевченко хотів мати дружину зі свого оточення.
Але трагедія полягала в тому, що він своє колишнє середовище переріс, а
«доступ» до чарівних жінок із вищого світу – тобто перспектива одружитися,
створити сім’ю – був неможливий. Щодо Ликери, то вона до кінця життя болісно
спокутувала розрив, пізно зрозумівши, від якого скарбу добровільно відмовилася.
Зрештою дісталася Канева, щодня ходила на могилу поета, а у книзі відгуків
залишила такий запис: «...13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба,
мій друже. Подивись на мене, як я каюсь...» Спочиває нині там же, у Каневі,
за кілька кілометрів від могили великого Кобзаря.
ТАЛАНТ НЕ ПОЗИЧЕНИЙ, А ВЛАСНИЙ
Не було виснажливого офіціозу та гарно прикрашених
конференц-залів чи не дуже гарно прикрашених бібліотек. Усе це звично, нормально,
але трохи нудно й не завжди щиро. А справжні шанувальники таланту Лесі
Українки прагнули більше повітря, природності, абсолютної щирості й навіть
певної розкутості.
Тож 25 лютого – день народження поетеси – вони відзначили
просто неба, на київській площі її імені, біля пам’ятника цій мужній, яскравій,
непересічній жінці. Ініціатива такого святкування належала братам Капрановим
та Сергію Пантюку.
Напередодні письменник С. Пантюк написав у своєму блозі:
«...класики тому і є класиками, що вони мають сприйматися як живі сучасники.
25 лютого виповнюється 140 років із дня народження великої української
письменниці Лесі Українки. Біля її пам’ятника відбудуться грандіозні поетичні
читання «140 рядків для Лесі», участь у яких візьмуть не менш ніж 14 найкращих
українських поеток. Шановні мисткині розпочинатимуть виступи з десяти Лесиних
рядків, а продовжуватимуть – власними творами... Письменники чоловічої статі
цього разу здійснюють лише організаційну та інформаційну підтримку».
...Дуже зворушливим, вважають журналісти, був виступ
наймолодшої учасниці – Катерини Луганської, яка зізналася, що, шукаючи десять
заповітних Лесиних рядків, котрі були б їй близькі, вона за кілька днів
перечитала чотиритомник Лесі Українки.
А брати Капранови зауважили: «Кращим подарунком для Лесі,
на наш погляд, стало б те, аби кожен відкрив її для себе як навдивовиж
сучасного та живого поета».
ЧИНГІСХАН ЯК СТОМАТОЛОГ
Британський журнал The Bookseller знову проводить традиційний
конкурс дивних назв книжок. Цього разу фаворитом є книжка «Метод Чингісхана в
зуболікувальній практиці». Праця впевнено лідирує, у читацькому опитуванні на
сайті британського видання вона дістала понад 70% голосів.
Автор «Методу...» переконаний, що стоматологам необхідно
орієнтуватися на досвід великого завойовника у сфері ефективного управління
людьми (?). Книга також нагадує читачам, що фундатор монгольської імперії
уславився не лише тим, що знищив чимало люду, а й також умінням точно
оцінювати наміри своїх супротивників, запозичувати нові ідеї та технології.
Переглянувши подані на конкурс праці 66 номінантів, журі
склало список претендентів на головну нагороду. Врешті-решт до шорт-аркуша
увійшли шість книжок, зокрема з такими назвами: «Дитя нічного кохання
італійця», «Щедрість небіжчиків», «Якого кольору ваш собака?» та ін.
Переможців буде оголошено наприкінці березня.
Це все цікаво, та трохи розчаровує, що ніде жодного слова
не сказано про авторів. Зрештою – про що ці книжки з дивними назвами? Чи талановито
написані? Корисні вони для душі чи шкідливі? Коментарів нема. Дивно... Сторінку підготувала
Тетяна МОРГУН, «ПВ»
10.03.2011
|
