ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Митця надихає кобзар

Семен ПЕРЦОВСЬКИЙ

заслужений журналіст України

У Луганському художньому музеї та профспілковій бібліотеці Сє­веродонецького об’єднання «Азот» відкрито виставки робіт заводського художника Бориса Романова, присвячені 200-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка. Борис Ми­колайович – представник трудової й мистецьки обдарованої династії. Його прадіди, прибувши в Донбас зі смолен­ського села, брали участь у закладенні Торецького металургійного – майбут­нього Дружківського машинобудівно­го заводу. Дід Романова був чудовим майстром-ковалем, проте, аби не втра­чати слух через «симфонію молота», записався до заводського духового ор­кестру. Батько, Микола Федорович, теж грав на трубі, диригував, під його батутою виступав оркестр у міському парку; мати, Зинаїда Олексіївна, пре­красно співала. Батьки мріяли, аби Бо­рис, маючи добрий музичний слух, став професіональним музикантом.

Але юнака захопило інше: малю­вання, креслення. Показав свої роботи художникам, котрі працювали разом із батьком у профспілковому Палаці культури підприємства, а ті, у свою чергу, – учневі славетної Тетяни Яблонської Віктору Сахненку, який за­вітав до рідного міста. Був Сахненко очільником Донецького відділення Спілки художників України, дістав звання заслуженого діяча мистецтв Бі­лорусі. Вердикт метра був обнадійли­вий: «У хлопця справжній талант. Не­хай випробує себе не лише в живопису, а й у книжковій графіці: бачу схиль­ність до цього».

Борис Романов іще зі студентських років захопився створенням ілюстра­цій до книжок. Та у подальшому доля привела його молоду сім’ю до Сєверо­донецька з грандіозним «Азотом»; у місті на Романова чекали нові яскраві враження, безліч знайомств, і часто з непересічними особистостями. Саме тут художник визначив іще один на­прям свого творчого покликання: ство­рення екслібрисів. Хоча він, як і рані­ше, ілюструє книжки, але широку, на­віть міжнародну популярність прине­сли йому мініатюри, видрукувані з лі­нолеумних оригіналів на папір – дуже різні й дуже цікаві «знаки відміннос­ті» бібліофілів. «Ex libris» з латини саме й означає «з книг» (такого-то).

Мистецтво екслібриса відоме в нас іще з ХV століття (ігумен Досифей), і хоча воно далі розвивається, не так уже й просто сказати в цій царині влас­не слово, створити маленький шедевр, котрий запам’ятовується, є затребува­ним. Борисові Романову це вдається. Він лаконічно, вишукано й виразно де­монструє, так би мовити, ідеологічно-естетичний мейнстрим бібліофіла, тонко вловлює всі необхідні складові створюваного образу. Отже, від митця беззаперечно вимагається не лише професійний талант, а й широка еру­диція, спостережливість, інтуїція пси­холога, зрештою, постійне шліфуван­ня майстерності.

Блискуче оволодівши цією техні­кою, Романов попервах практикував традиційну екслібристику, але згодом перейшов до створення самоцінних, колекційного призначення мініатюр.

Особливе місце в його творчому до­робку посідає «Шевченкіана». До 200-річчя Великого Кобзаря вже ви­йшла друком тематична збірка, нині вона доповнюється новими роботами з цього циклу.

Серед романівської «Шевченкіани» є екслібриси для письменників, публі­цистів, громадських діячів – Івана Дзюби, Бориса Олійника, Дмитра Пав­личка, Євгена Сверстюка, Володимира Яворівського, Юрія Щербака, Григорія Штоня; улюблених народних артистів – Василя Зінкевича, Тараса Петринен­ка, Михайла Голубовича; для українознавця Богдана Пастуха; екслібриси для Шевченківської виставки у Києво-Печерській лаврі, Товариства «Просві­та» імені Тараса Шевченка. Художник постійно вдосконалює шевченківську тему, образи, прагнучи поєднати ми­нуле й сьогодення, додати сюжету більшого драматизму, інформаційної та емоційної насиченості.

• ШЕВЧЕНКО – ПОКРОВИТЕЛЬ, ЗАСТУПНИК УКРАЇНИ

Скажімо, екслібрис для Гри­горія Штоня виконано за най­коротшим із віршів Тараса Шевченка: «І день іде, і ніч іде. / І, голову схопивши в руки, / Дивуєшся, чому не йде / Апостол правди і нау­ки?» З цитатою сусідять пер­сонажі шевченківської поеми «Сліпа» і... наш сучасник. А в мініатюрі «із зібрань Юрія Щербака» на старовинне, мальовниче українське село насувається темна хмара зі знаком радіаційної небезпе­ки. Сумним поглядом ди­виться Кобзар, якому не од­наково, «як Україну злії люде присплять лукаві...».

Покровитель, заступник України – так трактує худож­ник образ Шевченка в книж­ковому знаку бандуриста Іва­на Висоцького. Тарас Григо­рович, одягнений у довгу білу сорочку, схожий чи на апостола, а чи на янгола-охо­ронця, занурений у глибокі роздуми. Він ніби з’єднує небо й землю. За його спи­ною – крила, складені в обо­лонку символічного для християн яйця. Однією рукою притискає до грудей книгу, іншу опустив на плече банду­риста, що сидить біля його ніг. Як багато промовляє на­чебто проста композиція!

Не менше думок і почуттів викликає екслібрис, подаро­ваний заслуженому праців­никові культури України Ві­талію Асєєву: самотня по­стать поета з рукописами в руках височіє в отворі две­рей; він запитально дивить­ся на нас усіх. У грі світла й тіней вгадується один із ав­топортретів, інші художні роботи Тараса Шевченка, тож розумієш: автор мініа­тюри хоче долучити нас до світовідчуття генія україн­ського народу.

Зрозуміло, роботи Бориса Романова експонуються і в народному музеї «Азоту».

ЯК СИМВОЛ ГУМАНІЗМУ ТА ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ

Тетяна МОРГУН

спеціально для «ПВ»

Львів’яни підрахували, що у світі, у 48 країнах, налічується 1100 пам’ятників Тарасові Шевченку! Й презентували в себе відповідну Карту, видану з ініціативи добро­чинного фонду «Україна-Русь», – «Пам’ятники Тарасу Шевченку в Україні й за кордоном». Найбільш оригінальний, пише Gazeta.ua, встановлено на піку Шевченка у Кабардино-Балкарії на висоті 4200 м над рівнем моря. Найвищий – у Ковелі на Волині: заввишки сім ме­трів і завважки двадцять тонн. А найдавніший із пам’ятників Шев­ченку, що нині існують, височить із 1911 року в селі Лисиничі непода­лік Львова. Щиро пишаються пам’ятником Кобзареві (роботи Матвія Манізера та Йосифа Ланг­барда) й харків’яни: незвичайний за рішенням величний монумент є визначною пам’яткою міста.

Та, мабуть, найбільше прославив­ся своїми роботами, що увічню­ють Тараса Григоровича, канад­ський скульптор українського по­ходження Леонід Молодожанин (Лео Мол). Він народився 1915 року на Волині, закінчив Ленін­градську академію мистецтв, де був учнем відомого скульптора Матвія Манізера. І, до слова, саме Леонід Молодожанин разом зі своїм педагогом працював над пам’ятником Тарасові Шевченку в Києві. Цей київський проект було задумано ще 1910-го, проте його реалізація супроводжувалася ба­гатьма ускладненнями різного роду, й лише 6 березня 1939-го, повідомляє uk.wikipedia.org, брон­зовий пам’ятник з нагоди 125-річ­чя з дня народження Тараса Шев­ченка було встановлено в парку навпроти Київського університету. З цієї ж нагоди і університету, й парку було присвоєне ім’я велико­го поета.

Сам же Лео Мол після Другої сві­тової війни опинився із сім’єю в Канаді, де продовжував працюва­ти над образом Кобзаря. У червні 1964 року було відкрито пам’ятник Тарасові Шевченку у Вашингтоні: скульптор показав по­ета у розквіті сил, молодого, у гор­дій, величній позі. Ця праця при­несла майстрові славу й міжна­родне визнання. Лео Мол подару­вав скульптури Тараса Шевченка Івано-Франківську, Оттаві, Риму, Бразилії, Аргентині, Санкт-Петербургу...

ШЕВЧЕНКО. НЕОСЯЖНИЙ. БАГАТОГРАННИЙ

Тетяна МОРГУН

спеціально для «ПВ»

Відомий український режисер і продюсер Сергій Проскурня до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка працював над двома проектами. Пер­ший – «Наш Шевченко» містить 365 відео, 365 ге­роїв та героїнь і стільки ж прочитаних текстів Коб­заря (life.pravda.com.ua). Як-от днів у році – день по дню. Користувачі Інтернету вже мали можли­вість подивитися кліпи зі згаданого проекту і, як пише Ірина Славінська (там же), відео, де Сергій Нігоян читає поезію Шевченка, має понад мільйон переглядів.

Другий проект Сергія Проскурні – документальний фільм «Шевченко. IDентифікація» (сценарист Во­лодимир Арєнєв, консультант-шевченкознавець Михайло Назаренко). Звісно, щось трохи знайоме в назві вчувається, а проте сам Сергій Владиславо­вич як людина творча, мисляча, чиї інструменти, за власним висловом, – символ, метафора й мис­тецька провокація, просто за визначенням не може сприймати таку гігантську, багатомірну, бага­тогранну постать, як Тарас Шевченко в якійсь од­ній площині. Й зрозуміти це легко. Митець не є шевченкознавцем і не претендує на це, зате є практиком з чималим життєвим досвідом. Ось тому він і каже про конфлікт канонів у потракту­ванні й сприйнятті особистості Шевченка, будучи переконаний у дійсно активній ролі Великого Коб­заря в національному поступі. Так, до прикладу, режисер зауважує, що «існує дуже багато різних Шевченків: адміністративний Шевченко, шкільний Шевченко, модерний Шевченко, космічний Шев­ченко, богорівний Шевченко…».

Та попри «канони», в будь-кого з нас Тарас Шев­ченко – свій. Він у кожному серці, й понад те: у міру дорослішання людини Кобзар її серця теж ніби видозмінюється, відкриває людині досі не вловлені нею грані буття, приховані до пори від­тінки й характеристики найрізноманітніших життє­вих сюжетів. Зростає людина, й разом із нею зрос­тає значущість українського генія – і для неї самої, й вочевидь для всього суспільства, котре так само дорослішає духовно. Може, для цього й потрібна «ідентифікація»: з монологів, відчуттів зовсім різ­них людей – реальних людей з реальними почут­тями – зіткати образ понадактуального, справж­нього Шевченка, незмірно близького нам не лише «візуально», не лише текстуально, а ментально! В монологах про Кобзаря, зауважує Сергій Проскур­ня, оживає й вибухає правда. Тому, зокрема, сер­цю режисера такий дорогий один із героїв фільму безхатченко Пепік з Донбасу, «місцевий філософ і артист, який батрачить, живе за їжу, цигарки і сто грамів, які йому можуть дати люди, в яких він під­живає» (там же). Розмовляє чолов’яга «на дон­баському наречиї», але коли режисер запитав його про Шевченка, Пепік перейшов на ідеальну укра­їнську мову, пригадав, що його мати знала напам’ять усю «Катерину», плакав, казав щирі й глибокі слова. Ще й дорікнув, що українські митці згадують про своїх велетнів культури лише в юві­лейні дні, не використовують усе наше культурне багатство...

Обидва проекти презентуватимуться у рамках «Шевченкоманії» у київському Мистецькому Арсеналі.

09.03.2014

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини