ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

«Я обираю мелодію...»

Коли думаєш про Київ, неодмін­но пригадуєш, як багато напи­сано про нашу столицю чудо­вої прози, розкішних віршів і пісень. А коли згадуєш пісні, на думку передусім спадає незабут­ній київський вальс «Києве мій» ком­позитора Ігоря Шамо й поета Дмитра Луценка. Цей, на перший погляд, ніби скромний твір має якийсь ма­гічний код: здається, музика ввібра­ла в себе всі тони й відтінки почуттів залюбленої у рідне місто людини. Легкість і витончена простота – ха­рактеристики істинного таланту! Саме цю мелодію відбивають куран­ти на нашому Будинку спілок.

Відомий український музикозна­вець Тамара Невінчана (котра напи­сала першу книгу про композитора Ігоря Шамо) зазначала: «Мені зда­ється, що з перших хвилин життя разом із янголом-охоронцем над його колискою схилилася сама Му­зика, й з того часу він уже з нею не розставався...» (day.kiev.ua). А й справді, майже містичним є те, що перше вимовлене ним слово було... «пісня». Не «мама» й не «тато»! Тим часом у родині навіть не було музи­кантів, хоча співати любили всі.

Ігор Наумович Шамо народився в Києві 21 лютого 1925 року. У 1935 році талановитий хлопчик вступив до Ки­ївської спеціальної музичної школи імені Миколи Лисенка. То були щас­ливі роки: перед майбутнім видат­ним композитором відкривалися не­осяжні музичні обрії, світ геніаль­них творів. У школі панувала чудова моральна атмосфера, всі до всіх ста­вилися з повагою, щиро висловлюва­ли своє захоплення. Й легше давався наступний крок...

А 1941 року почалася війна. Бать­ко й старший брат Ігоря пішли на фронт. Ігор разом із мамою опинився в Уфі, де встиг закінчити один курс І Московського медичного інституту (за прискореною програмою) – і 1942-го пішов добровольцем у діючу ар­мію. Був воєнним фельдшером і пройшов шлях від Волги до Берліна. Лишився живий тому, мабуть, що Бог визначив для нього особливу мі­сію: писати прекрасну Музику, зігрі­вати й наснажувати людські душі. На фронті, в короткі хвилини затиш­шя, він грав для своїх бойових побра­тимів на трофейному акордеоні – все, що знав, що просили, ніколи й ніко­му не відмовляв. А в якомусь роз­бомбленому німецькому містечку, наприкінці війни, грав свого улюбле­ного Баха на дивом уцілілому органі – й вразив не так навіть бійців, як місцевих мешканців, серед яких ви­явилися справжні знавці.

Пам’ятного 3 червня 1945 року, на урочистостях на честь Перемоги у Відні, Ігор Шамо познайомився з лейтенантом медслужби Людми­лою. Згодом вони побралися, й Ігор Шамо все життя незмінно й вірно кохав свою дружину. Він був вража­ючим чоловіком та батьком, обо­жнював дітей. Його дочка Тамара якось зауважила: «Тато був для мене ідеалом чоловіка».

У 1946-му Ігор і Людмила демобі­лізувалися й повернулися до Києва, а буквально другого дня він поспі­шив до консерваторії. Ігореві Нау­мовичу пощастило спілкуватися з видатними українськими компози­торами, але головним його педаго­гом, мудрим наставником був Борис Лятошинський. У 1948 році студента-другокурсника Ігоря Шамо прийня­ли до Спілки композиторів – безпре­цедентний факт! А коли 1964 року композитор дістав почесне звання заслуженого діяча мистецтв Украї­ни, перший, кому він зателефонував зі словами вдячності, був Борис Ми­колайович.

Свого часу Ігоря Шамо запрошу­вали на роботу до Москви, але він без вагань відмовився. Залишився в Ки­єві, в Україні, мелос якої назавжди увійшов в його серце, збагатив і при­красив кращі твори композитора.

Немає такого музичного жанру, яким він не володів би досконально. Пишуть, що композитор міг працю­вати одночасно над кількома твора­ми – симфонією, піснею, музикою до кінофільму, хоровим твором. І на­чебто навіть без напруження. Якось та ж Тамара Невінчана запитала в композитора, чи існують для нього хоч якісь труднощі в процесі тво­рення. Ігор Шамо відповів: «Безпе­речно... Найскладніша проблема – це проблема вибору. Я обираю одну мелодію з сотні інших мелодій, ко­трі звучать у мені. Найбільш точну інтонацію з мільйона інших варіан­тів... бачу одразу кожну деталь, ко­тра виконує свою функцію у наро­дженні образу» (там же).

• Все залишається людям

Ігор Шамо написав три ви­датні симфонії, з яких най­більше відома Третя, при­свячена пам’яті героїв Вели­кої Вітчизняної. Багато працю­вав у жанрі камерної музики – шість струнних квартетів, фортепіанні цикли («Тарасові думи», «Гуцульські акварелі», «Картини російських живо­писців» та ін.), десять роман­сів на вірші Тараса Шевченка, чотири хори за творами Івана Франка, цикл «Медоцвіти» на вірші Андрія Малишка і «Лю­бов» на вірші Роберта Бернса. Саме Ігор Шамо як першовід­кривач створив фолк-оперу «Ятранські ігри», яскраво, барвисто відтворивши неймо­вірну красу купальського об­ряду. «Шлях, прокладений Ігорем Шамо, виявився вель­ми перспективним для укра­їнської музики, пошуки в цьо­му напрямі продовжили Єв­ген Станкович, Леся Дичко, Ганна Гаврилець» (day.kiev.ua). Та, звісно, широкій гро­мадськості Ігор Шамо най­більше відомий як непере­вершений композитор-пісняр. Він створив триста пі­сень! Саме за пісенну твор­чість одержав Національну премію України імені Тараса Шевченка, згодом – звання народного артиста України. «Пісня про щастя», «Осіннє золото», «Фронтовики», «Три поради» та інші пісні Ігоря Шамо назавжди увійшли до золотого фонду української музично-пісенної культури. Не кажучи вже про осяйний Київський вальс, котрому су­дилося стати музичною візи­тівкою нашої столиці.

І крила, й висота

Як повідомив сайт ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» (kbp.aero/ru), славетне київське підприємство ра­зом зі своїми партнерами розпочинає цикл культурницьких програм для па­сажирів. Передбачається проведення музичних концертів, виставок сучас­ного мистецтва, фоторетроспектив, ін­терактивних проектів.

Так, 14 лютого ц. р., у день Святого Ва­лентина, було презентовано проект «Джазові п’ятниці в аеропорту «Бо­риспіль». Узоні відправлення термі­налу D виступила група Jazz in Kiev провідного українського джазмена Олексія Когана з композиціями про кохання. Коган – організатор і куратор найпомітніших джазових подій в Україні, й саме він далі добиратиме музичні колективи для «джазових п’ятниць», бо вважає, що це дуже ці­кавий формат, вартий того, аби втілю­вати його в життя.

Генеральний директор аеропорту «Бориспіль» Олексій Кочанов зазна­чив: «У«Борисполі» починається нове життя. Віднині у наших терміналах ре­презентуватимуться кращі культурні проекти країни. Ми прагнемо, аби термінали аеропорту стали не лише місцем провадження передполітних формальностей та очікування рейсу, а й перетворилися на територію особливих вражень. Новий проект не ви­падково починаємо з джазу, адже саме цей музичний напрям лишається винятковим, елітним, вишуканим».

Пасажирам все це має сподобатися, не без підстав сподіваються працівни­ки «Борисполя». Як здається, особли­вої цінності такій ініціативі надає те, що торік аеропорт збільшив прибуток на 44% порівняно з планом, а у січні 2014-го обслужив на 26,4% пасажирів більше, ніж минулого року.

«BABYLON’13»: В ОБ’ЄКТИВІ ВІЙНАІ МИР

Тетяна Моргун

спеціально для «ПВ»

За повідомленнями ZN.UA, кілька десятків пред­ставників сучасного українського кінематографу (серед них і Марина Врода) об’єдналися, аби ре­алізувати проект, що має назву «Вabylon’13». Йдеться про збірку коротких фільмів про події кінця 2013-го – початку 2014-го передусім у столиці, але та­кож і в інших українських містах, зокрема в Донецьку.

Отже, камери операторів фіксували зовсім різні мит­тєвості й сюжети Євромайдану: активісти, «Беркут», перемир’я, концерти, двобій на Грушевського, об­личчя, панорами вулиць і площ...

За тим же джерелом, один із координаторів цього проекту, кінорежисер Володимир Тихий сподіваєть­ся, що з часом на підставі усього відзнятого матеріа­лу можна буде створити кілька повнометражних до­кументальних фільмів. Він пояснив, чому кілька: бо події розгортаються у кількох напрямах. Зогляду на це, сформовано кілька знімальних бригад – окремих колективів, і в кожного своє творче завдання. «Хтось знімає оборону Майдану, хтось – аудиторії, пов’язані з громадською діяльністю. Матеріалу відзнято чима­ло, – сказав режисер виданню, – адже хвилі подій нас накривають». Він пояснив, що «Вabylon’13» – се­ріал веб-документальний, існує вже понад два місяці й у цілому зібрав близько півтора мільйона перегля­дів: в Україні, у Норвегії, Польщі, Канаді, Франції, СШАз цікавістю подивилися всі сімдесят п’ять міні-історій новітнього «Вавилону».

Отже, інтернет-аудиторія підтвердила, що задуманий проект таки відбувся і, зрештою, жорсткої залежності між цим успішним досвідом і реалізацією кінцевої мети кінематографістів фактично немає. Хоча для творчої людини, звісно, важливо здійснити все заду­мане. Як сказав ВолодимирТихий, якщо повноме­тражний проект відбудеться, «це не буде просто хро­ніка. Але й не ігрове кіно».

І заінтригував. І вже вельми зацікавив цим проектом представників деяких зарубіжних телекомпаній.

Зі свого боку, й українська діаспора, повідомляє ZN.UA, посилаючись на vidia.org, має намір репрезенту­вати документальний фільм про Євромайдан. Меш­канець Чикаго, українець Юліан Гайда й сім його дру­зів організували «Журналістський колектив Євромай­дану» і з перших тижнів протесту перебували в Києві, аби знімати і згодом створити документальний фільм «Погляд з Майдану». Гайда збирається залучи­ти до цієї роботи й голлівудських професіоналів.

Повідомляється, що його повнометражну докумен­тальну англомовну стрічку буде показано глядачам нинішньої осені. Апоки що її фрагменти вже дивилися в Клівленді та Чикаго, трохи згодом долучаться глядачі Торонто і Нью-Йорка. Наразі ж робота триває, й члени «Журналістського колективу» сподіваються, що певну частину коштів, необхідних для реалізації проекту, їм надасть українська діаспора Америки: «адже правди­вий погляд з Майдану має побачити світ».

21.02.2014

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини