ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Він продав своє погане життя

Довелося прочитати, що кожна нормальна людина при здоро­вому глузді просто зобов’язана вряди-годи піднімати себе за волосся. На кшталт ба­рона Мюнхаузена. Тільки не жарто­ма, а всерйоз, і не за волосся, а зусил­лям волі, а піднімати – тобто усвідом­лено кидати себе в новий життєвий виток. Ризикуючи, звісно, але знаю­чи, що так буде краще. Життя налаго­диться. І зазвичай так і стається.

...Спочатку була цікава радіопере­дача. Далі я переконалася, що Інтер­нет буквально вибухнув інформація­ми й статтями про незвичайного ав­стралійця, чия історія – красномовне підтвердження справедливості ви­щесказаного. Звати цю людину Йєн Ашер. І він продав... своє життя.

Міцний, здоровий, цілком спортив­ний чоловік досяг уже доброго серед­нього віку, але почувався нещасли­вим. Щось там не склалося в нього у родині, життя за довгі роки набуло чітких ознак неподоланої рутини, а на обрії (щоправда, ще не близько) маячить старість... Одне слово, Йєн Ашер, як усі нормальні люди, мріяв про щасливу сім’ю й цікаву роботу. І як у багатьох нормальних людей ні того, ні іншого в Ашера не було. Все це остогидло йому до краю.

Проте були мрії – про мандри, волю, можливість робити те, чого прагнула душа. А вона прагнула саме вирватися з цієї, наче завапнякова­ної, приреченості, мріяла, щоб її гос­подар «підняв себе за волосся» й ки­нув у зовсім інше існування. «Я за­вжди марив пригодами, – згадував Йєн пізніше, – а в реальності нудився на одному місці без яскравих подій. Я вирішив здійснити все, про що мріяв».

Але де взяти гроші для всього цьо­го? Його вік наближався до п’ятдесяти, працював Ашер продав­цем килимів у маленькій крамниці в Австралії, хоча килими його не ціка­вили. Його непокоїла доля шлюбу. Та він розпався. Йєна Ашера охопила глибока депресія.

Ненавидячи себе самого й своє не­вдале життя, із безвиході він раптом вигадав майже фантастичний трюк: продати своє життя – цілком, повніс­тю, виставивши його на Інтернет-аук­ціоні.

Отже, новоявлений авантюрист-ро­мантик розміщує в Інтернеті лот «Життя Йєна Ашера», куди входить його будинок з усіма меблями й тех­нікою, а також мотоцикл, автомобіль, гідроцикл, парашутне спорядження, робоче місце й знайомство з усіма ко­легами та друзями. Опис лота закін­чувався так: «З мене досить мого життя, я його більше не потребую». Початкова ціна – один долар.

І таки продав! Уже через тиждень, на момент завершення аукціону, власністю Йєна Ашера стали його паспорт і одержані за «продаж жит­тя» 305 тисяч доларів.

Далі, повідомляє те саме джерело, окрилений Йєн склав список зі ста своїх цілей і дав сам собі сто тижнів на їх здійснення.

До речі, ви уявляєте собі, щоб лю­дина за короткий термін записала аж сто цілей? Мені, приміром, уявити важко. Ну, десять, двадцять, зре­штою, п’ятдесят, хоча й це якось ніби забагато... А коли ще пригадати, які речі були вказані в аукційному лоті, то можна навіть припустити, що хоча б дещиця з цього (парашут, мо­тоцикл тощо) годні якось прикраси­ти тужливе життя. Та факт лишаєть­ся, як, власне, й думка про те, що Йєн Ашер таки насправді душевно вто­мився.

Він купує квиток на літак і виру­шає до міста Дубай, аби здійснити свою першу мету – покататися на гір­ських лижах під пекучим сонцем.

Далі Ашер безперервно мандру­вав. Бігав з биками на традиційному святі в Іспанії, плавав поряд із біли­ми акулами в Африці та з китами – в Японії. Навчився керувати літаком. Подолав пішки Велику Китайську стіну, на власні очі побачив усі най­більші водоспади світу. Побував у Лондоні. А в Голлівуді навіть знявся у невеликій ролі в якомусь фільмі. Кумедно: йому довелося переконува­ти продюсерів, що він не претендує на акторську кар’єру й готовий зні­матися безплатно.

Через два роки, витративши 270 тисяч доларів, Йєн виявив, що йому вдалося здійснити дев’яносто три пункти своєї програми. Лишалися ще такі побажання: навчитися уві сні ро­зуміти, що ти спиш, і зануритися на дно океану й поглянути на «Титанік». Але цим можна було знехтувати.

• СУЧАСНИЙ РОБІНЗОН

На решту тридцять тисяч він купив собі малесенький острів поблизу берегів Па­нами, власноруч збудував будинок і осе­лився в ньому. Пишуть, що подовгу ра­зом із Ашером живе його кохана жінка на ім’я Мо, з якою він познайомився у Канаді, де катався на собачих упряжках.

Часом Йєн разом із Мо навідують Кана­ду, недавно зафундували там невелике видавництво, котре публікує дитячі книжки. Саме в такий спосіб Ашер і має намір заробляти, бо стверджує, що «на звичайну роботу не повернеться ніколи».

Нині, через кілька років після «продажу старого життя», п’ятдесятирічний Йєн Ашер почувається абсолютно щасливим. Він устиг написати кілька книжок і нині веде перемовини з голлівудськими про­дюсерами щодо екранізації власної істо­рії. Тим більше, що якось він зазначив у інтерв’ю: «Часом до мене підходять не­знайомі люди й кажуть, що моя історія змінила їхнє життя. Кожен із них склав свій список цілей і робить усе, аби їх вті­лити у життя».

Що сталося з його старим життям, про­даним на аукціоні, Йєн Ашер не знає. Проте сподівається, що воно сподобало­ся тому, хто його придбав.

ІРЛАНДСЬКИЙ «ГІГАНТИЗМ»

Не про архітектуру мова й не про скульптуру. А про фантастичне природне явище у Північній Ір­ландії – Стежину Гігантів. Видови­ще таки дивовижне: здається, ніби тисячі будівничих трудилися тут сотні років (ніяк не менше!), вибудовуючи на чималій площі надзвичайно гарні «колони».

Та все набагато прозаїчніше.

Кілька десятків мільйонів років тому, доводять науковці, у цьому місці сталося найбільше вивер­ження вулкана, через що на берег вихлюпнулася величезна кількість лави. Діставшися води, лава роз­тріскувалася, і, застигаючи, набу­вала різних форм. У результаті утворилося близько 40 тисяч ба­зальтових «колон», кожна зі своїм «профілем». Є восьмигранники, рідше трапляються семи-, шести- й чотиригранники і лише одна «колона» має три грані. Й усе це розташоване на території завбіль­шки 300 на 150 метрів. Ось така унікальна природна конструкція. Її ще називають Бруківкою Гігантів.

Однак серед місцевих мешкан­ців, а також, звісно, й туристів, на­багато популярніші легенди. Одна з них розповідає, що у пра­давні часи велетень Фінн МакКул спеціально збудував цю бруківку, аби з’єднати Ірландію з Шотлан­дією. Для чого ж? За одними пе­реказами, щоб дістатися своєї ко­ханої, за іншими – аби зійтися у двобої з однооким чудовиськом Голлом і не промочити при цьому ноги. А назагал і сьогодні, під­ключивши фантазію, можна по­бачити серед «колон» музичний інструмент велетня, навіть його черевики. Туристи завжди щось залюбки знаходять, повідомляє 3rdplanet.ru.

ЕДЕМ УВЕСЬ РІК

Усе на світі має свою історію. Ось і Сади Бутчартів у Британській Колумбії на острові Ванкувер – також. Цю групу казково гарних квіткових садів у Канаді щороку відвідують мільйони туристів. А щодо історії, то її слід було б назвати сагою про династію Бутчарт. Почина­ється вона з Роберта Піма Бутчарта (1856–1943), який 1888 року розпочав в Онтаріо виробництво цементу. Він та його дружина Дженні опинилися в цьому місці (Оуен Саунд) не випадково: тут були великі поклади вапняку, необхідного для згаданого виробництва. Че­рез якийсь час подружжя збудувало собі гарний буди­нок на острові Ванкувер.

Іще на початку ХХ століття Дженні захопилася ідеєю створити у своїх володіннях японські сади і вдалася з цією метою до послуг відомого японського ландшаф­тного дизайнера Ісабуро Кішида. До речі, жінці не від­мовиш у передбачливості, бо так сталося, що 1909 року вапняковий кар’єр був вичерпаний. Тоді господи­ня заходилася перетворювати його на Затонулий сад. Усі роботи було завершено аж 1921 року, пише izuminki.com, і відтоді Бутчарти почали приймати гос­тей у своїх незрівнянних садах. Назвали їх чомусь по-італійськи: «Бенвенуто» (тобто «Ласкаво просимо»). Довкілля стало таким гарним і захопливим, подружжя оточувала така неймовірна краса, що ще через п’ять років Бутчарти відмовилися від тенісних кортів, замі­нивши їх на італійський сад, а згодом перетворили свій город на сад трояндовий. До всього ще й Роберт, який захоплювався орнітологією, оселив тут чимало прегарних птахів з усього світу. Сади Бутчартів стали улюбленим місцем прогулянок для городян.

Ну, й до чого тут цемент, спорт і помідори?

У 1939 році, коли онукові Бутчартів Яну Россу випо­внився двадцять один рік, вони подарували свої сади йому. Росс успішно розвивав їх аж до своєї смерті. А 2004-го тут було встановлено два стовпи – на честь століття Садів, а рукотворне диво Бутчартів оголосили національною історичною пам’яткою.

При цьому право власності залишається в родині, і з початку 2000-х володаркою та керуючим директором Садів є правнучка Дженні Бучарт Робін-Лі Кларк. Ось так сімейна справа, наголошує джерело, перетворила­ся на грандіозний національний проект, відомий усьо­му світові. Й ніде правди діти: сади Бутчартів – справ­жній райський куточок, де нині понад мільйон рослин. Вони безперервно квітнуть із початку березня до кінця жовтня. А пізньої осені та взимку Сади перетворюють­ся на майданчик для проведення різних фестивалів.

27.01.2014

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини