Мегаполіс: поетична модель
Анна Дев’яткіна
голова первинної профспілкової організації
студентів
Національного фармацевтичного університету
Другої неділі грудня відбувся фінал творчого конкурсу
«Справжня поезія», ініційованого заступником голови Молодіжної Ради ОПХО Юрієм
Овдієнком.
Конкурс був непростий із самого початку. Заявки на участь
подали 36 поетів. Кожен із них одержав номер, тож змагалися на рівних, конкуренція
була справедливою, судді – об’єктивними. До складу журі було обрано двадцять
осіб різних професій, різного віку й світосприйняття, а отже, поетичні твори
оцінювали як маститі літератори та критики, так і просто шанувальники поезії.
Кожен автор оцінювався за п’ятибальною шкалою, а крім того, члени журі
подавали свої коментарі й надсилали результати до організаторів. Після
оцінювання (нелегкого, зокрема, з огляду на кількість учасників змагання)
кожному авторові розрахували підсумкову оцінку та середній бал.
Вісімнадцять авторів, які набрали більше за середній бал,
узяли участь у другому турі.
Другий тур виявився так само складний і водночас веселий. У
п’яти різних спільнотах соціальних мереж у довільному порядку розміщувалися
вірші – одного автора на день. А далі проста арифметика – частка від кількості
зібраних «лайків» додавалася до раніше одержаних балів. Цей рубіж спромоглися
подолати лише дев’ять поетів – кращі з кращих: Олексій Івакін, Юлія Стальная,
Ольга Воробйова, Даліла Мескіні, Єва Талая, Іриша Іванова, Яна Солдатова,
Віталій Іванов, Олександр Моїсеєв. Проте в останній момент сталася заміна:
Олександр Моїсеєв через поважні причини не зміг узяти участь у фіналі, замість
нього із цим завданням блискуче впорався Сергій Макаренко.
І от – фінал. Арт-кафе «Агата» люб’язно відчиняє перед нами
двері; учасники знервовані, адже кожен прагне бути першим, кращим. Склад журі
поменшав: голова студентської профспілки Національного фармацевтичного
університету Анна Дев’яткіна, постійна учасниця літературних конкурсів,
маркетолог Наталя Пєчник, поетеса та активна учасниця харківських слемів Наталя
Старченко, музичні виконавці Олександр Іванов, Олена Кашуба, Микола Будников.
Ведуча оголошує тему: «Місто. Погляд у прийдешнє» – і перших
трьох учасників конкурсу: Олексій Івакін, Юлія Стальная, Ольга Воробйова.
Олексій Івакін спілкується з публікою легко, невимушено, йому не звикати до
публічних виступів: «Ветер воет, а я ему вторю / День за днём. Год за годом.
Столетья...» Слідом за імпульсивним Івакіним виходить тендітна й ніжна Юлія
Стальная зі своїм баченням міста. Ми ще не встигли вийти з провулків Юлених
спогадів, як опинились у незвіданому й чарівному «ФЕНТЕЗІйному» місті Ольги
Воробйової. Поетеса зачаровує своєю харизмою, й уже нам здається, ніби ми по
груди у снігу, відчуваємо холодне дихання байдужої зими. Проте замерзнути
остаточно нам не дав вокаліст групи Storm Warning, неймовірно талановитий
хлопець, інтелектуал і музикант, простий у спілкуванні й запальний на сцені
Микола Будников.
П’ятихвилинна перерва. Ми переводимо подих і готуємося до
нових вражень.
І недаремно, скажу я вам. Майбутня переможниця – Даліла
Мескіні – оповіла нам про болісну боротьбу із часом. А слідом за нею Єва Талая,
наче підхопивши лінію часу, мріяла про майбуття міст. Однак момент солодких
мрій про майбутнє міст і нас самих перериває Іриша Іванова. Вона повертає нас
до реальності, до наявних проблем наших рідних міст, котрі ми безмежно любимо,
порушує питання, хто ж усе-таки врятує місто й нас разом із ним? Відповіді
немає. Думка про те, що «це місто ніхто не врятує», викликає сум. Проте
організатори не дають нам і хвилини на розпач, бо ведуча вже оголошує виступ
полтавської групи «Времени нет». На диво сильні за змістом і душевністю пісні
накривають слухачів хвилею російського рока.
Ізнову п’ятихвилинка, знову переводимо подих і чекаємо на
наступного учасника! Яна Солдатова розповіла про розмову двох ангелів, що дивляться
на місто через тридцять років. Аексцентричний Сергій Макаренко, наче юний Маяковський,
розповів про свої почуття стосовно Харкова.
Здавалося б, чим іще можна нас подивувати? Виходить, можна.
Учасник із Донецька не зміг приїхати, зате надіслав аудіозапис свого вірша,
просякнутого тугою за рідним містом і нестримним бажанням повернути час
назад.
І на завершення вечора чарівна Єліканіда потішила
авторськими піснями, а також каверами на всі улюблені композиції.
А далі відбулося нагородження учасників, дружні фото на
згадку... Втім, це вже зовсім інша історія.
Швидкоплинне й неповторне
Тетяна МОРГУН
спеціально
для «ПВ»
Коли на ваших очах натхненно творить Ксенія Симонова, пісочний
аніматор з Євпаторії, глядачі заворожено стежать не лише за чудовими картинами,
які швидко змінюють одна одну, утворюючи сюжет, а й за руками художниці. Вони,
мов чарівні птахи, наче щораз злітають над матеріалом – вулканічним піском,
миттєво матеріалізуючи чіткі, зрозумілі й зворушливі малюнки, сповнені краси
та людяності. Трансформувати одну картину з іншої – взагалі найскладніше в
пісочній анімації, оскільки йдеться не просто про малювання, а про постійне
перетворення. Однак майстриня блискуче опанувала цю складну техніку,
навчившися бачити в темних плямах нові обличчя й сюжети.
Свого часу Ксенія тріумфально перемогла в одному із сезонів
проекту «Україна має талант!». А21 грудня минулого року дістала другу премію
«Best shot sequence» за відеороботу «Україна» на престижному, вже дев’ятому,
Міжнародному конкурсі-фестивалі кіно й відео «Coro vell» в Іспанії (місто
Terrassa). Це фестиваль особливий, один із небагатьох міжнародних
компетентних конкурсів такого роду. Основна вимога: всі роботи, незалежно від
жанру й тематики, мають бути відзняті одним включенням камери.
Ксенія присвятила свою «пісочну історію» красі, ліричності й
гармонійності України та її людей. Для саундтреку обрала пісню «Дві тополі» у
виконанні гурту В.О.Д.А. з Луцька. Усвоєму блозі Ксенія написала, що не мала
можливості прибути на церемонію нагородження через велику завантаженість
(вона ще й надзвичайно багато часу та сил приділяє доброчинній діяльності),
але її привітали члени журі, а голова, іспанський режисер Ян Бака, вручив
нагороду заочно. Нині приз прямує до Євпаторії.
Наразі Ксенія завершує роботу над першим фільмом для WWF
(Всесвітній фонд дикої природи, одна з найбільших у світі незалежних
природоохоронних організацій) щодо захисту полярних ведмедів. До Різдва
підготували прем’єру – новий анімаційний фільм про це свято.
Пригоди мобілки
Тетяна МОРГУН
спеціально
для «ПВ»
У1928 році до колекційного видання кінострічки Чарлі Чапліна
«Цирк» було додано документальну кінохроніку. Йсаме цей кінобонус спричинив
сенсацію: прискіпливі кіномани, пише The Daily Mail, розгледіли в кадрі жінку
з мобільним телефоном! Далі з’ясувалося, що документальний фільм було знято під
час прем’єри «Цирку» неподалік китайського театру в Лос-Анджелесі. Отже, в
епізоді цієї хроніки в кадр потрапляє дивна жінка в чорному циліндрі й чорній
накидці, що прямує вулицею, тримаючи біля вуха якийсь прилад, жваво жестикулює,
щось каже й усміхається. Тобто поводиться як людина, котра розмовляє по
мобільному телефону. Газета звертає увагу читачів, що перші мобільники
з’явилися лише всередині 1970-х років, а навіть якщо припустити, що в руках
жінки був перший портативний радіопередавач, то однаково такий з’явився не
раніше 1940 року.
Дивний і малозрозумілий кадр першим виявив
режисер-документаліст Джордж Кларк, вивчав його цілий рік, потім показав цей
епізод понад ста знайомим, і жоден із них не спромігся хоча б на мінімально
переконливе пояснення. Більше того, якщо жінка (припустімо) слухає портативне
радіо, то чому вона сама розмовляє? Найбільш прагматичні глядачі доводили, що
дама явно демонструє ознаки шизофренії; сам же Кларк тримався тієї думки, що
вона – мандрівниця у часі й, мовляв, «якщо маєте інші версії, поділіться
ними». Тож і поділилися: або шизофренія, або Кларк власноруч створив
кінопідробку.
Зрештою, невтомну Daily Mail і далі цікавив феномен
«неможливого мобільника», відтак з’явилася ще одна публікація. Річ у тім, що
трохи більше року тому на YouTube було розміщене загадкове відео: 1938 року на
території одного із заводів американського промислового гіганта Dupont
кіноплівка зафіксувала дівчину, котра йде серед натовпу, притискаючи до вуха
явно мобільний телефон, розмовляє по ньому, а наближаючись до камери, руку з
апаратом опускає вниз. Якщо придивитися, він справді має такий самий розмір і
форму, що й сучасний мобільник. Що це? Знову «мандрівниця в часі»? Одне слово,
світ був заінтригований.
Згодом усе начебто роз’яснилося, пише utro.ru. Укадрі –
Гертруда Джонс, працівниця згаданого заводу. На той час підприємство вдалося до
розвитку телефонного зв’язку, експериментувало з бездротовими телефонами.
Шість працівниць одержали такі «мобілки», аби впродовж тижня їх протестувати.
Укадрі Гертруда саме розмовляє з одним із науковців, котрий іде праворуч від
неї з таким самим телефоном. Ці деталі, зазначає джерело, повідомив правнук міссіс
Джонс, якому вона все й розповіла.
Принагідно варто, мабуть, згадати, що перші сотові з’явилися
у продажу лише у 1980-х роках минулого століття.
12.01.2014
|
