ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Чарівник усесвітнього братерства

У принципі художній переклад завжди робить сюжети «бро­дячими», а літературу – між­народною. Щоправда, в пер­шому наближенні, позаяк ве­личезну, якщо не вирішальну роль відіграє художність самого перекла­ду. Приміром, існує понад тридцять перекладів «Гамлета» на російську, але не всі однаково подобаються. Чому? Адже перекладалося з одного й того самого джерела.

Понад двадцять років тому мені неймовірно пощастило придбати книгу перекладів Миколи Лукаша (вид-во «Дніпро»). Передусім кину­лася читати свого улюбленого Ро­берта Бернса. Трохи ревниво, бо, зда­валося, краще за Самуїла Маршака його не відчуває ніхто. Й раптом – диво: знайомі поетичні рядки напо­внилися особливим ароматом, те­плотою, ніжністю, гумором. Більше того, здалося, що серцю автора близькі й рідні верховини, волошки, явори, а в коханні він – щирий лицар високих почуттів і зовсім трохи беш­кетник, ну точно наша людина!

І я відкрила для себе неперевер­шеного Миколу Лукаша!

У згаданій книзі – переклади з де­сяти мов; твори зовсім різних пое­тів, часто добре знайомих. Що й ка­зати: щоразу подумки знімаєш капе­люх перед геніальністю переклада­ча. Причому він володів усіма мова­ми, з яких перекладав. Вражаючий лінгвістичний талант!

Між іншим, Микола Лукаш як ніхто інший спромігся творчо до­вести, що в поетичному перекладі превалює не ступінь дослівності, а якість художньої стилізації; що ме­тафоричність оригінального тексту надзвичайно розширює простір її інтерпретації, не дозволяє, а вима­гає розмаїття й глибини її переклад­них еквівалентів.

Ну, ви зрозуміли? Микола Лукаш використовує образи, назви, еле­менти довкілля, близькі й зрозумілі саме українському читачеві – і при цьому ні крихти не грішить проти матеріального та ідеального в ори­гіналі. Переклад «архітвору» Гете «Фауст» став окремою сторінкою митецької звитяги Майстра, бо у ві­йну було втрачено перший варіант, потім Лукаш його відновлював. Так ось, як пише Ігор Свірин у polissya.eu, його легендарне козацьке «пане-браття» як переклад Herr Bruder в устах героїв «Фауста», інші особли­ві, лише йому притаманні знахідки, «засвідчили появу в Україні не про­сто майстерного, а найталановиті­шого перекладача», завдяки якому герої Боккаччо, Сервантеса чи Гей­не розмовляють українською при­родно й невимушено. Крім того, Ми­кола Лукаш сміливо експериментує (чи не єдиний в європейському літе­ратурному просторі): перекладаючи поезію Гарсіа Лорки, написану галі­сійським діалектом, теж використо­вує діалект – гуцульський.

Блискучий поет і лінгвіст, зна­вець двадцяти з гаком мов (polissya.eu), геніальний митець, який пода­рував українському читачеві понад тисячу видатних творів світової лі­тератури від ста авторів, неперевер­шений Микола Олексійович Лукаш народився 19 грудня 1919 року в «краю солов’їних симфоній», містеч­ку Кролевець на Сумщині, у родині освіченій і шляхетній. Ще підлітком почав віршувати. До війни викладав українську й німецьку у школі на Київщині. Під час війни дістав важ­ке поранення в ногу (до того й так уже скалічену) й лікувався в рідно­му Поліссі. Цитую Ігоря Свірина: «Згідно з пізнішими свідченнями, до важко пораненого 22-річного хлопця заходить у хату офіцер-угорець Вермахту й каже угорською, мовляв, недовго тому лишилося ще мучитися від гангрени... На що Ми­кола відповідає йому рідною мовою, яку, зрозуміло, нечасто почуєш від поліщуків. Угорський офіцер на­стільки вражений, що допомагає Лу­кашеві з лікуванням, завдяки чому той, вірогідно, й лишається на цьо­му світі».

По війні Микола Лукаш навчався у Харківському педуніверситеті іно­земних мов, згодом викладав у цьо­му ж виші. Працював до самозречен­ня, хоча весь час потерпав як «не­благонадійний». Звісно, мав він не­приємності із владою, адже був справжнім українцем-патріотом і ніколи цього не приховував. І, ма­буть, не випадково 1973 року, коли Іванові Дзюбі загрожувало ув’язнення за працю «Націоналізм чи русифікація», Микола Лукаш по­штою надсилає листа до керівни­цтва УРСР, у якому пропонує ув’язнити себе замість Дзюби: «...прошу ласкаво дозволити мені від­бути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покаран­ня...». Такий ось Дон Кіхот.

• Бідний, бідний... Великий

Звісно, після цього настали для Миколи Олексійовича нові репресії, виключення зі Спілки письменників Украї­ни. «Одного з найталановиті­ших митців, феноменального поліглота й ерудита намага­ються приборкати вимуше­ним жебрацтвом». При всьо­му тому, як пише хресниця Лукаша Роксана Харчук, біль­ше за цинізм будь-якої взага­лі влади він ненавидів ци­нізм людський. Іопирався цьому не лише принципово, не лише в творчості, а й своє­рідною естетикою виклику в особистому житті. Зокрема, йому було цілком однаково, як він одягнений, який ви­гляд має, матеріальне посі­дало, мабуть, чи не передос­таннє місце в його житті. На­півголодний, позбавлений елементарного соціального та колегіального захисту, він продовжував свою унікальну працю задля прийдешніх чи­тачів. Лицар. Романтик. Ідеа­ліст. Людина-моноліт, вірний своєму народові й націо­нальному духу, вірний у дружбі, надто вірний у ко­ханні. Справжня жар-птиця у творчості, що й досі не має собі рівних.

Запорізький марш

Цей прекрасний твір, що дихає лицарством і звитягою, мобілі­зує й зворушує водночас, багато хто вперше почув під час пере­гляду фільму «Пропала грамо­та», а згодом – «Вогнем і ме­чем». Але насправді українська музична громадськість знала цей марш іще з 1969 року, коли на концерті у Київській опері його вперше виконав сліпий бандурист Євген Адамцевич, який вважається автором. Сам же він зазначав, що почув цю мелодію (першу частину) 1926 року від кобзаря Івана Полотая, а другу, мажорну, склав сам, усе «з’єднав докупи» і назвав «Запорізький марш».

З часом диригент Державного оркестру народних інструментів Віктор Гуцал аранжував його для оркестру.

Існує кілька міфів про походжен­ня твору, серед яких і такий: му­зику «Запорозького маршу» на­писав Людвіг ван Бетховен на замовлення гетьмана Кирила Розумовського. Йце навіть не дивує, проте не варто примен­шувати й власну велич: музика маршу вражає, а сильне чолові­че начало, що чітко вчувається в ній, – незламність, відвага, гор­дість, поетичність, воля – підко­рює з перших тактів.

Євген Адамцевич так схвилював публіку, що мусив тричі повто­рити цей твір. Ідо 1974 року «Запорізький марш» виконува­ли в усіх концертах, завжди по кілька разів. Але коли твір про­звучав у Большому театрі в Мо­скві, партійних керівників зане­покоїла надто піднесена духо­вна атмосфера у глядачевій залі. Тож партійні бонзи заборонили подальше виконання маршу.

Аз 1984 року він зазвучав знову, і не лише на концертах, а й під час мітингів напередодні розва­лу СРСР, блискуче вправляючись із роллю найкращого пропаган­диста й агітатора.

Чи лунав «Запорізький марш» на Євромайдані?

Вони кращі за нас

Дивишся такі кадри, й укотре мучить думка, що ми живемо в якомусь перевернутому світі. Парадоксаль­ному. Візьмімо поширене прислів’я: людина людині – вовк. Як то не сумно, але ж підтверджується! Йзо­всім уже прикро, що, на відміну від людей, вовк вов­кові товариш. Або ж – ворон ворону ока не виклює. Ау людей і поплічники, й співучасники, як пе­реконуєшся, один од­ного нерідко ладні «втопити».

Узагалі тварин со­ромно називати «братами меншими», їй-право. Йприслів’я не підтверджуються, починаючи хоча б із тверджен­ня (знову-таки про товариськість), що, мовляв, гусак свині не товариш. Улюдському житті – так, а в житті тварин – ні. Більше того, тварини давно й неоднора­зово спростували не одне, а цілу низку упереджень. Вони дивовижні до феноменальності (бачили в інеті собаку хаскі, котрий «співає», ще й імпровізує, іде­ально дотримуючись заданої тональності?). Вони ро­зумні та добрі.

Авже дружба тварин між собою, надто міжвидова дружба й відданість, – не просто диво буття, а й до­брий моральний урок для людей.

Узоопарках світу, в притулках для тварин у різних країнах вам повідають дивовижні історії зворушливої дружби та взаєморозуміння між чотирилапими, пер­натими, між копитними й крилатими. Укнизі «Одна велика щаслива сім’я» автор Ліза Рогак розповіла про 50 дивовижних випадків дружби між тваринами різних видів. Тигриця Саїмаї у Бангкоку вирощує й ви­ховує поросят. В індійському місті Лакхнау жаба вря­тувала мишу під час паводка. Маленька сирітка-мавпочка з острова Нейлінгдинг у Китаї ніжно припа­дає до крила го­луба, з яким «по­знайомилася» на зоостанції, де діс­тала притулок. Спаніель Джесс із високим батьків­ським інстинктом опікується кілько­ма козенятами, годуючи їх із пляшечки з соскою, тощо. Фотографій – безліч і жодної постановочної. Просто миттєвості ін­шого життя, набагато теплішого й набагато прива­бливішого.

22.12.2013

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини