ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Неповторна атмосфера вічного свята

Знаєте, що таке хаскі? Собака чистокровної породи, завод­ської, спеціалізованої. За да­ними різних джерел, виведена американськими кінологами в 30-х роках минулого століття. За­дум був такий: вивести чистопород­ного їздового собаку для півночі, гарного, з добрим характером. А й справді: хаскі наче всміхається кож­ному зустрічному. Цілковита при­язнь до людини (якщо правильно ви­дресирувана). Недаремно саме хаскі є улюбленим трендом шанувальни­ків і володарів чотирилапих друзів наших.

Отже, хаскі й олені, пухнасті й ся­ючі снігові покриви, зрештою Санта – все це й багато іншого прецікавого очікує на мандрівника в самому сер­ці Лапландії, місті Рованіємі, адмі­ністративному центрі цієї фінської губернії. Чітко на Полярному колі. Однак не слід, повідомляє atlantic. net.ua, плутати Полярне коло з Пів­нічним полюсом. Тут погода не над­то сувора, зимова температура часом навіть «спокійніша», ніж у нас.

Взимку Рованіємі (яке взагалі ши­роко відоме як місце, де можуть з рів­ним задоволенням і рівно яскравими враженнями відпочити й розважити­ся всі члени родини) являє собою справжнісіньку казкову країну, не обов’язково з пригодами, але неодмінно з букетом незабутніх вра­жень. Перше – майже дитяче, наївне: тут ніколи не буває сірого, тим біль­ше чорного, затоптаного, снігу. Він абсолютно білий і лише білий! Це вза­галі ключове слово стосовно місцево­го снігу. А ще – пухнастий, м’який.

...Їдеш собі дорогою й помічаєш довкола численні оленячі ферми. Взагалі олені тут так само вирізня­ються своїм добросердям, якийсь із них цілком може вийти на шлях, аби, скажімо, привітати вас, розди­витися краще, хто ж то їде «до нас у гості». Якщо хочете покататися в оленячій запряжці, будь ласка! Вже хто-хто, а красені-тварини завжди готові. Із задоволенням повозять вас рідними безкраїми північними про­сторами!

Ще цікавіше, що в кожного дикого оленя є свій так званий господар. Це не означає, за тим же джерелом, що він пасеться на галявині біля хати. Олень весь час живе в лісі, але його зовсім не віртуальний власник за­вжди подбає про здоров’я й безпеку тварини, коли це потрібно. До речі, на вухах у диких оленей є так звані мітки чи розпізнавальні знаки, які ставлять їм господарі, аби швидко впізнати свого.

Неподалік міста є й кілька хаскі- ферм, бо катання на собачих запря­гах теж є національною розвагою, й вам неодмінно запропонують ман­дрівки різної відстані й тривалості. Приміром, триденний марш-кидок до Норвегії. Та найголовніше, що па­сажирові випаде не лише тихо-мир­но сидіти в зручному візку й насоло­джуватися казковими краєвидами, а й самому вправлятися із собаками. Кажуть, це не так складно, прсто тре­ба бути уважним, і ви відчуєте себе героєм якоїсь новорічної стрічки. Зрештою, хотілося трохи екстриму – тож майте! Зате відчуття ні з чим не зрівнянні, а щодо собак, то нагадає­мо, що хаскі – собаки їздові. Швид­кий біг тішить їх, вони невтомні, й для них все це також розвага.

Якщо «собачого екстриму» зама­ло, в Рованіємі можна ще покататися на квадроциклах, сноубордах і кар­тах (мікроавтомобілі без підвіски). І до речі, тут щорічно відбувається ралі Арктики, що збирає гонщиків з усього світу.

Неподалік розташовано перший у Фінляндії сніговий готель – Arctic Snow Hotel. І знову екстрим! Він увесь із снігу та криги. При цьому нарахо­вує 27 кімнат, зокрема «люкси». Зро­зуміло, все це спальні, бо з меблів, окрім ліжка, нічого й немає. Зате кожна така спальня оздоблена екс­клюзивними малюнками на кризі, що підсвічуються. Ясно, температура в готелі від нуля градусів і нижче, зі­гріває лише власний одяг і теплі шку­ри, що вкривають ліжка. Є й крижа­ний ресторан, і капличка, де, між ін­шим, уже кілька років поспіль прово­дяться весільні церемонії. Такий го­тель для туриста – це, як правило, за­доволення на одну лише ніч: захопли­во й... достатньо. Проте трапляються й такі відвідувачі, котрі воліють за­лишитися ще на якийсь час.

Невтомні фіни будують готель ко­жен рік, щоразу вигадуючи інший дизайн, лише форма будівлі є тради­ційною. Сумно, певна річ, дивитися, як він тане навесні. Однак знову на­стає зима, й робота починається за­ново.

Є в Лапландії й інший готель – у вигляді села, де розташовані 20 скля­них іглу (льодова оселя ескімосів), 60 іглу із снігу й один скляний чум. Скляна іглу – взагалі диво сучасної інноваційної технології. Скло – те­плостійке, температура всередині постійна, тому стіни й стеля завжди ясні, навіть за дуже сильного холоду, й крізь прозору стелю можна насоло­джуватися північним сяйвом, не ви­ходячи на вулицю.

• А ЩО, ЛІТА НЕМАЄ?

Хоч як дивно, літо в Ла­пландії все ж таки є! Й так само квітне туризм, лише, зрозуміло, без сні­гоходів. Та й фіни залюб­ки приїжджають сюди, аби подихати найчисті­шим повітрям, погуляти в лісі, порибалити. Подей­кують, неодноразово ба­чили й самого Санта Кла­уса в... літній формі та з вудкою.

У КОЛЬОРАХ ЖИТТЯ Й НАДІЇ

Дивовижна, чарівна, загадкова кра­їна Ісландія! Здебільшого ми знає­мо про неї дуже мало. Ну, вулкан з назвою, що важко вимовляється, збунтувався. Про дефолт місцевий навперейми повідомляли ЗМІ. А ось про те, скажімо, що в жовтні цього року в Ісландії відбулася ре­волюція – анічичирк. А революція, між іншим, щонайшляхетніша, абсо­лютно мирна й толерантна, хоча на­род був стривожений, розгніваний. Зате як же гарно там вирішили фі­нансові й соціальні проблеми! Дуже раджу знайти й прочитати про це.

Дива Ісландії – це також чудеса осо­бливої, північної природи. Примі­ром, у національному парку Скаф­тафелль на південному заході краї­ни є печера з кригами лазурних від­тінків, яким багато століть. Глибина підземного ходу не перевищує 50 метрів, а ширина печери лише 10. Узимку всередині часом чути тріск – то рухається льодовик. Та це не становить загрози. Зате навкруги казково прекрасно: сонячне сяйво розсіюється поверхнею, малюючи на склепіннях крижаної печери ди­вовижні малюнки й картини, при цьому створюється повна ілюзія пе­ребування на морській глибині. Оці чисті лазурні й блакитні відтінки – результат відсутності в кризі пові­тряних пухирців. І що менше снігу на поверхні, то чіткіше вимальову­ються яскраві відтінки криги. Пи­шуть, що в січні й лютому все це має особливо фантастичний за кра­сою вигляд.

ТРОВАНТИ НЕ СПЛЯТЬ

Їй же право, мусиш визнати, що метафору «кам’яне серце» осоромлено. З тієї простої причини, що каме­ні – субстанція насправді жива, а не застигла, мертва. Колись уже згадуваний нами Ніколай Балацький роз­повідає в своєму блозі про дивовижні камені на пів­дні й у центрі Румунії. Місцеві мешканці назвали їх тровантами. Під цією ж назвою чергова загадка при­роди потрапила до енциклопедій та іншої довідкової літератури. Як виявилося, ці камені можуть не лише рости, а й... розмножуватись.

У згаданих районах країни дуже багато великих кам’яних брил, здебільшого заокругленої й обтічної форми. Не всі вони трованти. Бо саме з останніми відбуваються дивовижні перетворення. Передусім: після дощу вони ростуть мов гриби, збільшуючись у розмірах. До прикладу, маленький «тровантик» у кілька грамів із часом може вирости до гігантських розмірів і важити понад тонну! Причому молоді ка­мені збільшуються набагато швидше за старі. Та ще цікавіше, що після того, як поверхня якогось (не кож­ного) каменя після дощу намокне, на ній з’являється невелика опуклість, яка починає рости. Й коли вага нового каменя стає чималою, він просто відламуєть­ся від материнського.

Науковці й геологи розгублені. Природу тровантів вони ще здатні пояснити: це результат довготривалих процесів цементації піску, що мільйони років відбу­ваються у земних надрах. Згодом, у результаті зна­чної сейсмічної активності, камені опиняються на по­верхні. А збільшуються в розмірах, мовляв, завдяки чималому вмісту під їхньою оболонкою різноманіт­них мінеральних солей. Коли поверхня намокає, ці хімічні сполуки починають розширюватися й тиснути на пісок, через що камінь «росте». Та однаково оцю здатність до розмноження ніхто пояснити не може. Будова нових тровантів така сама, як і більшості ста­рих каменів, усередині знову ж таки є невелике твер­де ядро. Мабуть, саме через нього голови науковців болять найбільше. Бо якщо здатність каменя рости, як бачимо, ще можна розтлумачити з наукового по­гляду, то вже процес поділу кам’яного ядра жодній логіці не піддається.

В цілому, пише balatsky.ru, процес розмноження тро­вантів нагадує брунькування, тому чимало фахівців серйозно розмірковують, чи не є вони досі не відо­мою неорганічною формою життя.

А крім іншого, румунські трованти демонструють ще один фокус: подібно до повзучих каменів у каліфор­нійській Долині Смерті, вони теж вряди-годи само­стійно пересуваються з місця на місце.

15.12.2013

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини