СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

«Глибоко психологічна проблема»

Від 2000 року з ініціативи ЮНЕСКО 21 люто­го в світі відзначається Міжнародний день рідної мови. Мета вшанування – привернути увагу націй і народностей до рідної мови не лише як способу спілкування, а й як власного культурного надбання та виявлення са­моідентифікації. А отже, мова – повноцінний сегмент культури і, ма­буть, більш значущий та глибо­кий, аніж малювання, спів і т. ін. Адже людина говорить так, як мислить, а мислить – як сформу­валася її особистість у процесі ви­ховання, навчання, набуття (чи нена­буття) тих чи інших морально-етичних і світоглядних позицій.

Як не згадати геніальні настанови славетної Софії Русової, уродженої Ліндфорс (2011-го – 155 років з дня її народження), котра, як відомо, була донькою шведа і француженки, але все життя віддала Україні, зокрема українській мовній і педагогічній культурі. Сферою її турботи було до­шкільне виховання. Дитячий садок, писала вона, має бути суцільно пройнятий національним духом свого народу.

Схоже, всі мають рацію і не мають її водночас: раз і назавжди вирішивши пи­тання державності та чіль­ності української, наші керманичі значно полег­шили б тим самим життя й інших мов, усі «вишикува­лися б за рангами» і ніхто нікого не принижував.

Звичайно, рідна мова – річ тонка, це не лише звич­ні лексеми та образний стрій, а й біологічно, функ­ціонально невід’ємна час­тина людської істоти, як-от власна шкіра, кров, сер­це. Раптом «перескочити» на іншу далебі нелегко і, можливо, нам є сенс на перший план висувати не спосіб мовлення, а грома­дянську позицію людини.

Разом із тим, якщо дер­жава не дбає про націо­нальний характер дошкіль­ної, шкільної та вищої осві­ти, то вона – малокультур­на й малоперспективна. Отже, мудрий маркетинг української як значущої складової національної культури є життєво необ­хідним. Інша річ, що наші сумнозвісні «цвітні каран­даші», «перві етажі» та без­ліч інших мовних покру­чів, які трапляються на кожному кроці, аж ніяк не прикрашають носіїв мови, передусім тих, хто ревно її обстоює. Не прикрашають ні в плані культури, ні мис­лення, ні пропаганди, ні по­літики.

«...глибока психологічна проблема, якої коріння сягає малодосліджених досі тайників – зв’язку людської психіки з тими нібито конвенціональни­ми, а проте так дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою. Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик, утилітарист, не надуму­ючися ані хвилини, скаже: пусте питання! Мова – спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можність комуніку­ватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській

природі каже: «Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою». І чим вища, тонша, субтельнійша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше ка­рається йому така перемі­на» (праця «Двоязич­ність і дволичність»).

Ожила Житомирщина...

На головній сцені музичнодраматичного театру Житомира відкрився фестивальзвіт аматорів та майстрів народної творчості, присвячений двадцятій річниці незалежності України. Перши­ми представляли свій співочий край колективи Андрушівського та Баранівського районів.

У фойє кожен мав змогу ознайомитися з виставкою творів майстрів образотворчого мистецтва. Андрушівщина просто-таки вразила: тут і вишиті ікони, картини художників-аматорів, вишиванки, славетні рушники, ковальські виро­би, художнє плетиво з рос­линних матеріалів. Рушни­ки в Андрушівці – справжні витвори мистецтва: яких тільки кольорів, візерунків, витончених сюжетів тут не побачиш! Недаремно саме в цьому районі було започат­коване свято рушників, яке з часом набуло статусу всеукраїнського та міжнародно­го. Місцеві майстрині прове­ли майстер-клас із ткацтва рушників та виготовлення домашніх оберегів.

Святковий концерт амато­рів і художніх колективів народної творчості назва­ний «Андрушівщино, руш­никовий мій краю, піснею й хлібом тебе величаю».

В експозиції Баранівського району – витвори майстрів декоративно-прикладного мистецтва, зразки промис­лової продукції. Баранівці ще й почастували гостей ме­дом. Народні таланти висту­пили з програмою «Славим неньку Україну від роду до роду». Вдячні глядачі щиро аплодували артистам...

ГАЛИНА МАРКОВА, ЖИТОМИР

«БРАНКА» МУЗЕЮ

На початку лютого в київському Художньому му­зеї відбувався незвичайний перформанс: по залах повільно ходила занурена в себе жінка, вдягнута в червоне, в теплих червоних же панчохах і невзута.

То була ху­дожниця Ла­риса Вене­диктова, фун­датор і ху­дожній керів­ник перформанс-групи TanzLaboratorium, режисер театру «Вільна Сцена». Яку мету ставила собі Венедиктова, добровільно на три дні ставши своєрідним мовчаз­ним «експонатом» закладу? Виявляється, вона керува­лася любов’ю до мистецтва й жагою експерименту: до­сліджувала стратегію звіль­нення, межі й можливості свободи, музейний простір як місце збереження вже відчуженого, себе – в му­зейному просторі. Й оскіль­ки «достукатися» до жінки було абсолютно неможли­во, всі, кого вона зацікави­ла, мусили обмежитися роз­мовою з куратором акції та співробітниками музею.

Передусім з’ясувалося, що ідея перформансу виклю­чає будь-яку комунікацію з виконавцем і що дійство відбувалося під назвою «Домовимось: я не бачу тебе, ти не бачиш мене». Охочим дізнатися поясни­ли: родзинка цього проек­ту в тому, що він... не перед­бачає жодної ідеї, ні пояс­нень, ані запитань. Худож­ниця не контактує з гляда­чем, ні на що не реагує. Втім, на експозицію вона все ж зреагувала: помітила, що в ній багато червоного кольору. І втішилася, що доповнює інтер’єр! Однак пішла далі, залишивши на підлозі й на лавках музею червоні стрічки.

Ось таке сучасне вільне мистецтво.

Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

03.03.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини