ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

«Жива вода» кінематографа

Так, немає нічого нового під сонцем (чи під місяцем). Тобто справді важко створи­ти – ну, припустімо, сцена­рій, який відкривав би якісь зовсім незвідані сторони людських стосунків. І, аби не мучитися, кіно­шники здебільшого беруть те, що «під рукою», примушують рухатися «фотки», котрі фіксують прикмети сьогодення. Народу все це набридо, та й їм самим – усі ці бойовики, бан­дитські мегаполіси, стрілялки-наздоганялки, ментовські пристрас­ті або часто вульгарні, нашвидкуруч зварганені схематичні love story.

Хочеться справжнього. Добротно­го, перевіреного, надійного – як золо­та монета «на зуб». І от вирішили зня­ти багатосерійний художній фільм про любов славетного культового ре­жисера та легендарної актриси: ре­жисер Віталій Москаленко відважив­ся на 16 серій про роман зіркової пари радянського часу – Любові Орлової та Григорія Александрова. При цьо­му, очевидно, свідомо ускладнив собі завдання, бо вписав зародження й розвиток взаємного почуття улю­бленців публіки в художнє відтво­рення кроків розвитку молодого ра­дянського кінематографа.

Отже, про головні ролі. Після ре­тельних пошуків і довготривалих проб, пише segodnya.ua, затверджені Олеся Судзиловська й Анатолій Бє­лий. Уже це цікаво. Бо, скажімо, в Су­дзиловської дуже характерна, при­кметна, сказати б, міміка, й усі філь­ми з її участю постійно про це нага­дують, якщо забуваєш. Тож, мабуть, актрисі доведеться попрацювати. З іншого боку, в Александрова (справ­жнє його прізвище Мормоненко) – вельми компліментарна архітектура обличчя, крупні, виразні риси. Акто­рові ж Бєлому, здається, якнайкраще прислужуються не так риси, як мімі­ка й погляд. Ну, подивімося.

Зрештою, Москаленко знімає не просто «кіно про любов», а більше – «кіно про кіно»: у кадрі будуть видат­ні кінорежисери, приміром, Сергій Ейзенштейн (з ним Григорій Алек­сандров 1925-го знімав «Броненосець «Потьомкін», а разом з оператором Едуардом Тіссе вони три роки пере­бували у Голлівуді задля поповнення кінематографічного досвіду) і взага­лі чимало видатних людей далеких 30-х років минулого століття. Відтак головних героїв стрічки оточує зір­ковий ансамбль: Віталій Хаєв (Сер­гій Ейзенштейн), Микола Добринін (Леонід Утьосов), Роман Мадянов (Ігор Ільїнський), Андрій Смоляков (Максим Горький), Сергій Чирков (оператор Володимир Нільсен, який, до слова, теж був закоханий в Любов Орлову), Євген Князєв (Сталін).

Знімальна група (те саме джере­ло) відтворює робочі моменти ство­рення таких шедеврів вітчизняного кіно, як «Веселі хлоп’ята», «Волга-Волга», «Броненосець «Потьомкін». Щоправда, скажімо, комедію «Весе­лі хлоп’ята» (цілком не схожу на по­передні роботи Григорія Алексан­дрова, «напівголлівудську» квітку, як писав критик Олександр Шпагін) знімали у Гаграх, а Віталій Моска­ленко знайшов «завмерлий час» у Га­спрі, Місхорі, Симеїзі, у паркових алеях поміж старих санаторних кор­пусів. Усі актори, попри складність окремих трюків, працюють натхнен­но, захоплено. Анатолій Бєлий вва­жає свою роль подарунком долі, бо вона надзвичайно об’ємна, є в ній і комедія, й трагедія. Крім того, актор знаходить і певну зовнішню схо­жість з Александровим, але й худож­ники з гриму доклали чимало зу­силь. Загалом враження, що й пого­да, і тварини, й багато різних інших чинників усіляко сприяли знімаль­ній групі, полегшуючи процес. Щось у цьому є, мабуть, такий фільм по­трібний, не випадковий. Віталій Москаленко каже: «Це буде надзви­чайно добре, тепле кіно про любов із музикою беззаперечного генія Дуна­євського» (segodnya.ua).

 По-людськи...

 ...Пригадується, читала спогади одного із сучасників: Орлова і Александров були вражаюче гарною парою. У Криму, між зйомками «Веселих хлоп’ят», вони всюди ходили вдвох, поверталися, при­міром, із пляжу, вдягнені в однакові, надзвичайно гарні махрові халати – червоний і синій – і вся знімальна група мимохіть милувалася білявкою й брю­нетом, цим чарівним видінням...

Загальновідомо, що подружжя Орлова–Александров завжди перебувало під патронатом Сталіна, який уважно сте­жив за їхньою творчістю: мабуть, спра­цьовував якийсь важко пояснюваний людський фактор. Приміром, «Веселі хлоп’ята» обурили критиків, преса писа­ла, що це, мовляв, маячня, гротескова ахінея, халтура й плагіат. Наркомпрос заборонив картину. Тоді втрутився Мак­сим Горький і допоміг організувати пе­регляд кінокомедії для членів Політбю­ро. Саме тоді вождь заявив, що фільм хороший, тільки назва погана – «Коме­дія Буф», треба назвати «по-людськи». Іназвав: «Веселі хлоп’ята». Фільм зре­штою мав приголомшливий успіх і вдо­ма, і за кордоном.

 Не по краєчку долі

 Ім’я видатного композитора та диригента Ігоря Стравінського до­тепер сяє над світом серед зірок першої величини. Загальновідо­мо, що Стравінський – унікальна особистість у музичному просторі ХХ століття, позаяк його творчість увібрала в себе практично всі провідні стилі й напрями епохи. Крім того, композитор був без­прецедентно ерудованою люди­ною, тому його музичне мислен­ня теж було нібито розраховане на підготовленого, чуйного мело­мана.

Тобто – художник великий. А гро­мадянин? Радше за все, Стравін­ський був громадянином світу. Народився у Росії, похований в Італії, у різні роки був громадяни­ном Франції та США. При всьому тому він належав і Україні. При­кро, що десятки документів, котрі довелося переглянути (не україн­ських), навіть не натякають на українські зв’язки Ігоря Стравин­ського. Тим часом у прикордонно­му містечку Устилуг на Волині – маєток видатного композитора. Більше того, зведений 1907 року на його замовлення й у запропо­нованій ним естетиці. Казковий, чарівний будинок. Саме там було написано, зокрема, всесвітньо ві­домі твори «Весна священна» й «Жар-птиця», що базуються на музичному фольклорі Волині.

Недавно після тривалого ремонту та реконструкції музей-садиба Іго­ря Стравінського знову запрацю­вав. Тут, окрім, власне, музею, працює ще й музична школа, діє концертний зал.

Для популяризації творчості ком­позитора, пише i-pro.kiev.ua, іще 1994 року Луцьк ініціював прове­дення міжнародних фестивалів класичної музики «Стравінський та Україна», у рамках яких також відбуваються і наукові конференції.

 Неперевершена четвірка

 «Усі ми в юності шалено захоплювалися «бітлами», – писав один літній інженер до газети. – З роками дехто це захоплення забув, але для багатьох їхня творчість лишилася значущою на все життя». Ще одним під­твердженням вибірковості людської пам’яті й того, що люди спроможні не лише оцінити вартісний творчий продукт, а й зберігати в серці прихильність до нього довгі роки, – незмінний інтерес і повага до творчості Ліверпульської четвірки чи не на всіх теренах колиш­нього Радянського Союзу (де славетні «The Beatles» жодного разу не побували). Приміром, у Черкаському художньому музеї, пише i-pro.kiev.ua, діє виставка про перші кроки групи до сцени, трагічне кохання колиш­нього бас-гітариста Стюарта Саткліфа і Астрід Кірхгерр. Заплановано й вечір пам’яті Джона Леннона.

Прикметно, що у пострадянський час діють бітлівські фан-клуби, що у різних «точках» колишнього Союзу пам’ять музикантів увічнено в скульптурних компози­ціях. Найперший у СНД пам’ятник групі «The Beatles», пише kulturologia.ru, було встановлено в Донецьку по­близу входу до студентської кав’ярні «Ліверпуль». Двометрові фігури музикантів виконано з пластмаси, пофарбованої під бронзу. Автор (скульптор Володи­мир Антипов) намагався досягти максимальної зо­внішньої схожості з юнаками; їхні зачіски й вбрання відповідають моді 1964 року, й лише Леннона зобра­жено таким, яким він був 1968-го. Те ж джерело пові­домляє, що Леннон на цьому пам’ятнику стоїть із гіта­рою за спиною, його рука викинута вперед, як у відео­кліпі «Hello Goodbye», де він пародіює Елвіса Преслі. Біля пам’ятника постійно лунають пісні «The Beatles».

А як не згадати, що ще за Союзу в нас на Вінниччині, в місті Могилів-Подільський, з ініціативи випускників місцевої школи було споруджено пам’ятник Джону Леннону. Місце для нього обрали у міському парку, але там уже стояв пам’ятник Леніну. Тож металевий Леннон зберігався до пори до часу в місцевому музеї, а до парку потрапив лише 1992 року.

У 2007 році пам’ятник славетним музикантам устано­вили у Казахстані, на горі Кок-Тобе. Скульптурна ком­позиція дуже естетична, її запам’ятовуєш. Кажуть, що Пол Маккартні та вдова Леннона Йоко Оно дали офі­ційний дозвіл на встановлення цього пам’ятника.

Білоруси увічнили пам’ять Ліверпульської четвірки у стилі хай-тек, вельми умовно. Для інсталяції викорис­тано автомобільні запчастини, але з огляду на те, що замовники, вони ж «скульптори»-виконавці, – праців­ники одного з гомельських автопідприємств, можна забути про футуризм і привітати майстрів!

Відповідна скульптурна композиція діє і у Єкатерин­бурзі (Росія).

08.12.2013

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини