ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Літав орел, літав сизий...

Видатний, всесвітньо відомий і шанований музикознавець Михайло Головащенко, якому 20 листопада виповнилося б 90, – герой війни, кавалер ба­гатьох державних відзнак. Патріот і невтомний трудівник, він повер­нув рідному народові десятки імен неперевершених українських співа­ків і музикантів, зумисне викресле­них із нашої пам’яті як «буржуазних націоналістів».

То була яскрава й щедро обдарова­на особистість. Високий на зріст, гар­ний, дещо суворий і водночас лагідно-романтичний. У царині музи­кознавства – професіонал найвищого ґатунку, його чесність та безкомпро­місність були легендою. І при цьому – надзвичайно скромний. На жаль, ко­хана ним батьківщина повелася й собі невибачливо «скромно» стосовно його унікальних заслуг і світлої пам’яті.

Він пройшов війну 1941–1945 від по­чатку й до останнього дня – рядовим, піхотинцем. Закінчив її у Берліні. Солдат Михайло Головащенко подо­бався всім – і бойовим друзям, і вій­ськовому начальству: хоробрий, чес­ний, розумний, урівноважений. І дуже обдарований мистецьки. Притягував до себе людей, мов той магніт. Ніхто, і насамперед він сам, поняття не мав, що ж то за сила така в ньому притя­гальна. А була це саме сила – мораль­на, дивовижна властивість його люд­ської природи будь-яку справу дово­дити до кінця, впертість і рідкісна ці­лісність натури, цнотливість і тонке розуміння життя, водночас відкри­тість і замкненість.

Колись я назвала його стійким сол­датом музичного фронту. Не випадко­во, бо те, чому він присвятив своє по­дальше життя, було для нього, сказа­ти б, фронтом невидимим – із ворогами-заздрісниками, невдалими спро­бами КДБ завербувати, з підступніс­тю можновладців, бюрократичними пастками. Коротше кажучи, із своєю «стріляниною» й ранами, принаймні одна з яких виявилася для Михайла Головащенка, з огляду на його заго­стрене почуття справедливості й тон­ку нервову організацію, просто фа­тальною. Маю на увазі сумнозвісну історію викрадення з видавництва підготовленого ним рукопису «Соло­мія Крушельницька...» для задоволен­ня письменницьких амбіцій високо­посадової особи...

Розпочалася його музикознавча праця наприкінці 40-х років у Станіс­лавському музучилищі. Однокашни­ця дала прочитати книжку Луки Ми­шуги про дядька, видатного україн­ського тенора Олександра Мишугу, якого світова музична критика стави­ла в один ряд з Карузо. «Українець, а вимушено жив, співав і помер на чу­жині, – думалося Михайлові. – Дізна­тися б про нього більше, написати, по­вернути Україні!».

До першого диплому Головащенко додав ще один – журналіста. Й потя­глися роки, десятиліття, зіткані з ро­бочих днів і ночей, поїздок, зустрічей. Почалося копітке збирання рецензій, спогадів сучасників, фотографій, до­кументів та різних інших матеріалів, листування з десятками країн світу – тамтешніми архівами, театрами, му­зеями, бібліотеками, муніципалітета­ми, приватними особами. Далі – ре­тельна праця письменника й дослід­ника, літературне й наукове опрацю­вання зібраного.

Одна за одною виходять його со­лідні праці «Олександр Мишуга», «Соломія Крушельницька», «Модест Менцинський», «Михайло Ромен­ський» (й до сьогодні – базові джерела для дослідників); у видавництві «Український письменник» – опрацьо­вані ним монографії: «Мазепа» Аль­фреда Йєнсена, «Кобза і кобзарі» Ва­силя Ємця, «Нариси до історії україн­ської церковної музики» Павла Ма­ценка. На Українському радіо Михай­ло Іванович провів десятки передач про славетних вітчизняних співаків, яких до нього не знали на батьківщи­ні: М. Скала-Старицького, Г. Шадров­ського, О. Руснака, І. Маланюка та ін. Михайло Головащенко – один із фун­даторів та ініціаторів створення Му­зею Соломії Крушельницької у Льво­ві, куди передав значну частину влас­ного архіву, довгі роки був для пра­цівників закладу професійним кон­сультантом, порадником, ініціатором і учасником багатьох акцій та захо­дів. А він же ще й завідував відділом музичного мистецтва в газеті «Куль­тура і життя», перед його професій­ним пером тріпотіли й схилялися най­відоміші музиканти!

До останнього подиху він лишався вірним собі, працював по 18–20 годин на добу. Один російський музикозна­вець сказав про Михайла Головащен­ка: «Це – людина-інститут».

Останні в своєму житті 15 років Го­ловащенко працював над двотомни­ком «Феномен Олександра Кошиця» про геніального українського дири­гента, композитора, письменника, ет­нографа, який мусив працювати й по­мерти на чужині. На жаль, і сам автор помер у грудні 2005 року, незадовго до виходу першого тому.

Пам’ять жива

Син Михайла Івановича, талановитий скульптор Тарас Головащенко встановив на Байковому цвинтарі гідний пам’ятник: бронзове погруддя надзви­чайно тонко й точно передає не лише риси, а й навіть ту особливу енергій­ність, що завжди ніби підсвічувала об­личчя батька, надаючи йому й за життя майже містичної величі. На постаменті викарбуваний скромний напис: Видат­ний музикознавець, заслужений діяч мистецтв України М. І. Головащенко, дати народження та смерті.

...Покладаю троянди і вдивляюсь, як бу­вало завжди, трошки закинувши голову, в бронзове обличчя Михайла Івановича. А він дивиться безстрашним та суворим поглядом кудись понаді мною, в дале­чінь...

Дай йому, Боже, побачити з горішніх ви­сот злагоду й добробут на українській землі, повагу до наших національних скарбів, титанів духу й думки, прагнення нащадків свято зберігати їхню пам’ять.

Обіцяння... майстерності

Хочеться привітати улюбленого прекрасного народного артиста України Олексія Богдановича не лише з його 50-річчям (яке, прав­да, було в березні), а й з немину­щою можливістю грати краще із світової класики й укотре завойо­вувати серця глядачів.

Нещодавно в столичному Будинку офіцерів було презентовано сце­нічну інтерпретацію роману фран­цузького письменника (володаря двох(!) Гонкурівських премій) Ро­мена Гарі «Обіцяння на світанку». Гімн материнській любові. У ви­ставі задіяні лише чотири актори – Олексій Богданович, Надія Кон­дратовська й два міми. Пишуть, що гра акторів викликала такий сильний резонанс, що чимало глядачів не втрималися від сліз і після закінчення вистави майже всі побігли телефонувати своїм мамам.

Олексій Богданович – актор Наці­онального академічного драма­тичного театру ім. Івана Франка, нині готує роль Федора Протасова у славетній п’єсі Льва Толстого «Живий труп». Розуміє свого ге­роя як тонку натуру, ідеаліста та романтика, чоловіка розумного, чутливого й саме тому душевно невлаштованого, стражденного.

Час від часу Богданович знімаєть­ся в кіно, проте робить це, як сам каже, «аби не впасти в депресію», аби не зупинятися. З іншого боку, він переконаний, що там, де ка­мера, творчості мало, а є жор­сткий робочий процес. Театр же дарує акторові невимовно пре­красні моменти усвідомлення, ви­гадки, тобто такої творчої радості, яку в кіно навряд чи вдається пе­режити.

Про життя в підкарпатському Вавилоні

Наш земляк, письменник Роман Іваничук – щирий, справжній патріот України, майстер глибокий, силь­ний, вражаючий. Він створив понад 20 історичних ро­манів. А у творах такого жанру, як легко переконуєш­ся, в принципі є спокуса збитися на непотрібний па­фос, докори, заклики тощо. Та не такий Іваничук, у якого завжди гідна інтонація, а енергія ідеї й думки – те, що читача справді хвилює, проростає із самої опо­віді, з високохудожнього викладу, способу добору ав­тором закономірностей розвитку сюжету.

Нині, маючи 84 роки, Роман Іваничук вперше написав роман, присвячений його рідному місту – Коломиї. Цей, уже 21-й, історичний роман письменника нази­вається «Торговиця». В інтерв’ю ВВС-Україна автор розповів, що хоча сам родом з Коломиї, але якось оминав у творчості рідне місто, бо завжди був зайня­тий іншими темами. Тепер же свій борг компенсує. Щоправда, в творі перед читачем просто Місто, з ве­ликої літери, без конкретної назви.

В тому ж цікавому інтерв’ю Роман Іваничук розпові­дає: «Коломия – дуже традиційна і стабільна. Є так званий коломийський гонор. Коломияни – великі теа­трали, мають свій театр. Вони дуже пишаються своїм містом, в тому числі я. Бо там усе було – наприклад, видавництва Оренштайна чи Бойчука – таких видав­ництв не було в Станіславі (нині Івано-Франківськ). Коли Франко мандрував містами, то згадував Станіс­лав, а заїжджав у Коломию, бо там були видавництва. Там були майстерні знаменитих фотографів, напри­клад Кіблера. Був краєзнавчий музей, тепер це Музей Гуцульщини. Зараз там є музей «Писанка».

Коломия дуже активна до культурного життя. Я пам’ятаю, це були люди, які не пропускали жодного спектаклю в театрі чи прем’єри кінофільму. Це такий гарний прошарок коломийської інтелігенції, і навіть не тільки інтелігенції. Не знаю, наскільки це мені вда­лося, але я торкнувся питання широкого діапазону. Як там формувалися люди, свідомість, як вона втілюва­лася в реаліях. Там були стосунки між поляками й українцями, бо Коломия була Вавилоном: тут жили поляки, українці, євреї, німці й ін. Були змішані шлю­би українців з поляками і, відповідно, ворожнеча і ро­динні стосунки. Там було жахливе знищення євреїв. Не знаю, в якому іншому місті було аж таке тотальне знищення всіх євреїв, як у Коломиї. Це була страшна подія. Потім, після закінчення війни, депортації в Си­бір через дії УПА. Всі ці події там відбито».

Сюжет розвивається на тлі двох історичних відрізків: сучасного й минулого. А в головного героя «Торгови­ці» є реальний прототип – рідний брат Романа Івани­чука, старший за нього на два роки.

03.12.2013

Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини