Вишневий сад

Великий майстер усмішок Остап Вишня (Павло Михайлович Гу­бенко) народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва Зінь­ківського повіту на Полтавщи­ні. А ось його коментар у «Моїй авто­біографії» (1927) щодо цієї події: «У мене не було жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час моєї по­яви на світ білий і потім – років, ма­буть, із десять підряд – мати казали, що мене витягли з колодязя, коли на­пували корову Оришку».

Отже, можна розказати про щось цілком серйозно, а можна – із гумо­ром. Дотепних людей немало, та най­частіше вони просто «видають» швид­ким розумом кумедні репліки з різ­них приводів; буває, що хтось аж на­пинається, аби хоч якось блиснути таким-сяким дотепом. Остап Вишня з іншої категорії. Його гумор наро­дився разом із ним і разом із ним мужнішав; цей гумор Вишневий був істотною часткою єства Павла Губен­ка, способом його світосприйняття, починаючи з самого себе. Адже пись­менник мав кредо: «В кого бракує духу посміятися над власними вада­ми, краще тому вік не сміятися». Від­чуваєте гоголівську інтонацію? Ду­мається, не лише щирий дар Божий, а й Полтавщина його улюблених Го­голя та Котляревського, вміння «по­бачити хибу й крізь сльози посміяти­ся», тобто певні біографічні чинники, теж відіграли роль у становленні й розвитку таланту Остапа Вишні. Гу­мор його світлий, лагідний, людяний. «Він світив, як сонце, до нього люди тяглись, як до сонця. Він умів і гримі­ти, як грім, і того голосу боялись усі плазуни й негідники», – писав Мак­сим Рильський, великий друг гумо­риста. Нагадаємо принагідно, що Остап Вишня стояв біля витоків жур­налу «Перець», був членом редколегії та головним співробітником, сміливо заявляючи: «Ми критикували, крити­куємо й будемо критикувати радян­ських дурнів». Шкода, що журнал не­щодавно закрили – мабуть, Остап Ви­шня на тому світі вкотре зітхнув і за­журився...

З 1907 року Павло Губенко працю­вав фельдшером, але через десять ро­ків цю професію покинув задля жур­налістики й літератури. Влітку 1921 року в «Селянській правді» з’являється усмішка «Чудака, їй-богу!», вперше підписана псевдоні­мом Остап Вишня. (Походження псев­доніму не могла пояснити навіть ро­дина письменника. Радше за все, про­сто милозвучно, весело, кумедно). Відтак різні газети й журнали поча­ли буквально вихоплювати один в од­ного Вишневі усмішки, фейлетони, гуморески. Вишня став «королем ти­ражу», привчив мільйони земляків до читання українських видань, зро­бився чи не найзатребуванішим і най­популярнішим автором після Тараса Шевченка, як писали сучасники пись­менника.

А перша збірка Остапа Вишні на­зивалася «Марк Твен – Остап Вишня. Сільськогосподарська пропаганда» (1923). Тут уміщено оповідання Мар­ка Твена «Як я був редактором сіль­ськогосподарського часопису» й три – Остапа Вишні. Таке «літературне партнерство» робить честь не лише освіченості Вишні, а й його неповтор­ному почуттю гумору; схоже, до речі, вирізняло й американського пись­менника. Одна за одною з’являються й інші книжки, причому величезни­ми накладами, що для 20-х років було майже небаченим! Окрім того, Остап Вишня часто сам виступав із читан­ням своїх творів і робив це так май­стерно й вправно, що врешті-решт без його участі не обходився жоден літе­ратурний вечір.

«Усмішки» Остапа Вишні я полю­бив. Полюбив їх за те, що вони аро­матні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні й водночас глибоко трагічні», – писав Микола Хвильовий, близький друг письменника.

...Трагічною виявилася й доля са­мого гумориста. На початку 30-х ро­ків минулого століття письменнико­ві інкримінували... тероризм, підго­товку замаху на радянського емісара в Україні Павла Постишева. Звинува­чення було настільки абсурдним, що на допиті в НКВС Вишня не втримав­ся й запитав: «А чому б вам не звину­ватити мене у згвалтуванні Клари Цеткін?» Однак вирок був страшний: десять років ГУЛАГу. Він їх відбув від дзвінка до дзвінка. За іронією долі, через кілька років самого По­стишева було оголошено ворогом на­роду й засуджено до вищої міри пока­рання. За сімейною легендою, пише Влад Абрамов (segodnya.ua), Вишня гірко пожартував: «Я ж перший хотів його розстріляти!»

 Ніколи не сміявся без любові

Повернувся він із радянських таборів змучений, хворий, ніби згаслий. Посмі­хався мало. Пишуть, що вижив Остап Ви­шня в ті трагічні роки завдяки підтримці дружини, Варвари Олексіївни. Та крізь зболене серце, крізь страшне пережите поволі знову виходив на кін проникли­вий лірик і чарівливий спостережливий оповідач; проростали, мов молодий кві­тучий сад, його неповторні «Усмішки» – мисливські, сільські, кримські, закордон­ні, реконструктивні, київські тощо, гумо­рески, оповідання – й знову дарували рідному народові щедрі, стиглі плоди ве­селої мудрості. Писав він також і на зло­боденні суспільно-політичні теми, його хвилювала доля інших народів України, зокрема кримських татар. І взагалі ця частина творчої спадщини Вишні оче­видно спрямована проти націоналізму, обмеженості, гасельного патріотизму. Всім серцем люблячи свій народ, Вишня вмів відчутно атакувати слабкості земля­ків, бути нещадним у критиці. Приміром, багато пишуть про його гумореску «Чух­раїнці», справді мудро-смішну. Але на всі заперечення є беззаперечна позиція самого автора: «Оце я собі думаю: що треба, щоб мати право з людини посмія­тися, покепкувати... Із своєї, рідної, лю­дини? ...Не з ворога, а з друга? Треба – любити людину більше, ніж самого себе».

«РІЗНИЦІ NET»