Старе по-новому. Неупереджено
Брати Віталій і Дмитро Капранови частіше за їхніх
колег-літераторів опиняються в епіцентрі зацікавленої уваги громадськості
взагалі й культурно-літературної зокрема. Що ж, так виявляється дуже
справедливе уособлення «вибіркового правосуддя» шанувальників освіченості, розуму,
дотепності, ерудованості, компетентності. А тут іще брати Капранови підносять
співвітчизникам і зовсім цікавий сюрприз. Вихід у світ їхньої книжки «Мальована
історія незалежності України», про яку так довго говорили журналісти, стався!
(Така собі історична алюзія!). Книга містить мапи, портрети історичних діячів
і структуровану в таблиці хронологію, але більша її частина – комікси, які
створили художники з кількох українських міст у різних регіонах України.
Книгу було презентовано у вересні, напередодні львівського
Форуму видавців, повідомив portal.lviv.ua. Тож нині буквально немає такого видання,
яке не розповіло б своїм читачам про цю новину. До слова, відбулася й
емоційна та захоплива радіопередача серії «Український вимір», в якій автор і
ведучий Роман Коляда разом із братами Капрановими дуже цікаво розмірковували
про різні аспекти щойно виданої праці.
А праця й справді незвичайна, починаючи вже з назви. Адже,
як влучно зауважив Олекса Вертипорох (culture.unian.net), три з чотирьох слів
у ній викликають здивування. Чому – «мальована», чому письменники (а не
історики) «пишуть історію», чому, зрештою, «історія незалежності», а не
просто «історія України»? На такі природні запитання брати Капранови охоче
відповідають послідовно.
Мальована інформація легше сприймається. Діти понад усе полюбляють
книжки з картинками, не відстають від них і дорослі. Отже, комікс, або
мальована історія, саме й містить картинки й діалоги. Тож добре і дітям, і
дорослим, які можуть разом (або з не меншою зацікавленістю й окремо) читати й
вивчати нашу історію у праці братів-літераторів. Капранови не згодні з тим, що,
мовляв, «залізли до чужого городу», посилаються передусім на автора першого
підручника з історії України Пантелеймона Куліша. А крім того, текст книжки
рецензували авторитетні науковці – історики, філософи, культурологи, професори
й кандидати наук, «так що жодної самодіяльності». Насамкінець на третє запитання
журналіста (culture.unian.net) брати відповіли так: «Тому що це розповідь про
те, як українці будували свою державу. Ми не пишемо про те, чи ми слов’яни, чи
арійці, чи скіфи, чи європейці, чи азіати. Залишимо це іншим. Нас цікавить
просте запитання: чому тисячі й тисячі українців гинули за право жити своїм
власним законом, власним розумом і самим порядкувати на своїй землі? Якщо, як
твердить радянська історія, з часів Русі у нас не було власної державності,
то яким чином в людях тисячу років трималася ідея незалежності? Мали б давно
змиритися».
Лицарі незалежності
Для появи будь-якого прориву в будь-якій галузі людських
знань потрібні дві умови: необхідне й достатнє. Мабуть, для Капранових «необхідним»
стало принципове й категоричне несприйняття ними викладу та систематизації
української історії, що в багатьох варіантах є в розпорядженні суспільства:
«…бо українська історія – це суцільна каша з фактів, імен та міфів, які
неможливо зрозуміти ба навіть запам’ятати. Українська історія – це чорні діри
в сотні років, прохідний двір для різних племен та народів. Українська історія
– клаптикова ковдра, як хронологічно, так і географічно – шматки з історії
Галичини, Волині, Буковини чи Криму стирчать із загального полотна, неначе
уламки інопланетних цивілізацій» (hurtom.com). Це – їхня громадянська позиція.
Аще як письменники вони стверджують: фактаж цікавий, але сам виклад нікуди не
годиться, бо це просто набір випадковостей і штучне виокремлення певних розділів.
А«достатністю» набір умов увінчала, мабуть, підготовка сина одного з Капранових
до ЗНОз історії й запитання юнака: «Як усе це можна запам’ятати?». Батько й
дядько подивилися підручники – й вжахнулися: «Набір князів, гетьманів та
письменників, ніяк між собою не пов’язаних, білі плями розміром у цілі
регіони...». Так вони висловилися. Йсклали все докупи, вибудували, виструнчили,
подібні історичні події в різних регіонах логічно пов’язали між собою – й створили
коротку, зрозумілу та послідовну версію історії України, в якій, що
найприкметніше, на всіх важливих етапах обов’язково з’являвся маніфест історичної
свідомості.
Кожну епоху в книжці текстово описано, додано два комікси,
що ілюструють найяскравіші події, й портрет головної персони. До слова, у
виклад історії України Капранови інтегрували й історію кримських татар.
Портрети намалював Юрій Журавель, водночас лідер групи OT
VINTA, а над коміксами працювали художники з Миколаєва, Чернігова, Дніпропетровська,
Вінниці, Львова.
Дивлячись на зірки
Зворушлива стаття на сайті sandy-z.livejournal.com
починається так: «До болісного в нас питання про ставлення до інвалідів...». У
Бразилії, в м. Сан-Паулу, існує балетна школа для сліпих. Закладом уже 16
років керує Фернанда Бьянчіні, а коли починала, їй самій було лише 15.
Подолавши суцільний скепсис і недовіру, молода жінка досягла того, що її Асоціація
балету й мистецтв для незрячих стала однією з найавторитетніших у світі. Школа
успішно розвивається, а сліпі балерини стали улюбленицями меломанів, завоювали
світову славу завдяки майстерності й високій балетній техніці. Дівчата
виступали на закритті Паралімпійських ігор у Лондоні, вдома перебралися до
просторішого й зручнішого приміщення, їм охоче надав сцену один з найвідоміших
театрів Бразилії – Municipal Theatre Сан-Паулу для постановки й виконання
балету «Спляча красуня».
Про унікальну балетну школу для сліпих, її педагогів і
вихованців планують зняти фільм, який називатиметься Looking at the Stars
(«Дивлячись на зірки»), повідомляє те саме джерело. Він розповідатиме про те,
що можна досягти й неможливого, аби було бажання та терпіння. Одна з героїнь
майбутньої стрічки – провідна балерина трупи Гейза Перейра, яка втратила зір у
9 років. Попри всі труднощі (а вони, зрозуміло, немалі), танок сповнює дівчину
почуттям безмежної радості. Гейза Перейра каже, що сприймає світ зовсім
інакше, коли танцює, відчуваючи, ніби довкола розлита якась магія, й варто лише
захотіти – й ти злетиш! Нині вона допомагає Фернанді працювати з дівчатами,
більшість яких з бідних родин. Але за навчання вони не сплачують. Оскільки в
балерин завжди є партнери, заклад Фернанди Бьянчіні знаходить спонсорів, котрі
допомагають танцівницям, у тому числі в повсякденні.
Поспішайте йти за Христом!
У cтолиці відбувся традиційний, 11-й, Міжнародний фестиваль
православного кіно «Покров». Уперше – з трансляцією онлайн. Заявок надійшло
більше, ніж будь-коли: 150 із 5 країн світу. Для участі в основних фестивальних
конкурсах журі відібрало 61 стрічку в різних номінаціях: ігрове кіно,
документальне, анімаційне.
Розпочавшись як фестиваль для специфічного, а отже,
обмеженого кола, цей проект поступово привертає увагу все більшої аудиторії
людей з різним ступенем свободи віросповідання – як осереддя творчого продукту,
котрий... лікує душу. Аот цього й справді багато хто потребує. Щодо того, чи не
є нудним православне кіно (дехто так вважає), то багатолітній директор МФПК «Покров»
протоієрей Олександр Акулов в інтерв’ю у новому відеоблозі «Православ’я в
Україні» відповідає на це запитання як справжній кінознавець: усе залежить від
теми, сюжету, естетичних преференцій, почуття міри й смаку режисера. Та
найголовніше – православне кіно несе золоте зерно в самій основі своєї
концепції: воно повертає глядача обличчям до вічних моральних цінностей. Цим
вирізнялося радянське кіно, яке, на думку отця, саме з огляду на таку
концепцію й було в певному розумінні християнським.
Фільм-відкриття фестивалю (в усіх сенсах!) – художня стрічка
українських кінематографістів «Лука. Святитель-хірург». Режисер Олександр Пархоменко.
Святитель Лука, Валентин Феліксович Войно-Ясенецький (1877–1961), був видатним
хірургом, що врятував життя сотням людей, знаним науковцем і діагностом,
зцілювачем практично за всіма профілями й напрямами медичних спеціальностей. При
цьому його власне життя сповнене драматичних і трагічних подій: численні
арешти, допити, заслання, які він переніс як стоїк.
Операції – і служіння Богу, оперував архієпископ Лука, не
знімаючи панагії. Як лікар він удостоївся медалі «За доблестный труд в Великой
Отечественной войне», Сталінської премії першого ступеня за наукову розробку
нових хірургічних методів лікування гнійних хвороб і поранень. Святитель Лука –
легендарна особистість, титан духу, таких людей Господь посилає на землю
нечасто. Його життєвий шлях і праці гідні ретельного вивчення й, до слова,
«Поспішайте йти за Христом» – назва однієї з його книг, кожна з яких чисте
золото мудрості, досвіду, почуттів.
Режисер фільму розповідає: «Любов, віра, духовне становлення
людини через страждання й перешкоди – ось що нас цікавило в цій історії
передусім» (ledilid.com). На головну роль було запрошено двох артистів –
киянина Андрія Самініна (Войно-Ясенецький у молодому віці) й Віталія Безрукова,
батька Сергія Безрукова (головний герой у старшому віці). Вобох – вражаюче
одухотворені обличчя. Йтут, як мовиться, без варіантів, адже мощі святого Луки
в Свято-Троїцькому соборі м. Сімферополя й досі зцілюють людей...
27.10.2013
Тетяна МОРГУН «ПВ»
|