ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Старе по-новому. Неупереджено

Брати Віталій і Дмитро Капра­нови частіше за їхніх колег-літераторів опиняються в епі­центрі зацікавленої уваги громадськості взагалі й культурно-літературної зокрема. Що ж, так виявляється дуже справедливе уособлення «вибіркового правосуд­дя» шанувальників освіченості, ро­зуму, дотепності, ерудованості, ком­петентності. А тут іще брати Капра­нови підносять співвітчизникам і зовсім цікавий сюрприз. Вихід у світ їхньої книжки «Мальована іс­торія незалежності України», про яку так довго говорили журналісти, стався! (Така собі історична алю­зія!). Книга містить мапи, портрети історичних діячів і структуровану в таблиці хронологію, але більша її частина – комікси, які створили ху­дожники з кількох українських міст у різних регіонах України.

Книгу було презентовано у верес­ні, напередодні львівського Форуму видавців, повідомив portal.lviv.ua. Тож нині буквально немає такого ви­дання, яке не розповіло б своїм чита­чам про цю новину. До слова, відбу­лася й емоційна та захоплива радіо­передача серії «Український вимір», в якій автор і ведучий Роман Коляда разом із братами Капрановими дуже цікаво розмірковували про різні ас­пекти щойно виданої праці.

А праця й справді незвичайна, починаючи вже з назви. Адже, як влучно зауважив Олекса Вертипо­рох (culture.unian.net), три з чоти­рьох слів у ній викликають здиву­вання. Чому – «мальована», чому письменники (а не історики) «пи­шуть історію», чому, зрештою, «іс­торія незалежності», а не просто «іс­торія України»? На такі природні запитання брати Капранови охоче відповідають послідовно.

Мальована інформація легше сприймається. Діти понад усе полю­бляють книжки з картинками, не від­стають від них і дорослі. Отже, ко­мікс, або мальована історія, саме й містить картинки й діалоги. Тож до­бре і дітям, і дорослим, які можуть разом (або з не меншою зацікавленіс­тю й окремо) читати й вивчати нашу історію у праці братів-літераторів. Капранови не згодні з тим, що, мов­ляв, «залізли до чужого городу», по­силаються передусім на автора пер­шого підручника з історії України Пантелеймона Куліша. А крім того, текст книжки рецензували автори­тетні науковці – історики, філософи, культурологи, професори й кандида­ти наук, «так що жодної самодіяль­ності». Насамкінець на третє запи­тання журналіста (culture.unian.net) брати відповіли так: «Тому що це роз­повідь про те, як українці будували свою державу. Ми не пишемо про те, чи ми слов’яни, чи арійці, чи скіфи, чи європейці, чи азіати. Залишимо це іншим. Нас цікавить просте запитан­ня: чому тисячі й тисячі українців ги­нули за право жити своїм власним законом, власним розумом і самим порядкувати на своїй землі? Якщо, як твердить радянська історія, з ча­сів Русі у нас не було власної держав­ності, то яким чином в людях тисячу років трималася ідея незалежності? Мали б давно змиритися».

Лицарі незалежності

Для появи будь-якого прориву в будь-якій галузі людських знань потрібні дві умови: необхідне й достатнє. Ма­буть, для Капранових «необ­хідним» стало принципове й категоричне несприйняття ними викладу та системати­зації української історії, що в багатьох варіантах є в розпо­рядженні суспільства: «…бо українська історія – це суціль­на каша з фактів, імен та мі­фів, які неможливо зрозуміти ба навіть запам’ятати. Україн­ська історія – це чорні діри в сотні років, прохідний двір для різних племен та наро­дів. Українська історія – клап­тикова ковдра, як хронологіч­но, так і географічно – шмат­ки з історії Галичини, Волині, Буковини чи Криму стирчать із загального полотна, неначе уламки інопланетних цивілі­зацій» (hurtom.com). Це – їхня громадянська позиція. Аще як письменники вони стверджують: фактаж ціка­вий, але сам виклад нікуди не годиться, бо це просто на­бір випадковостей і штучне виокремлення певних розді­лів. А«достатністю» набір умов увінчала, мабуть, підго­товка сина одного з Капрано­вих до ЗНОз історії й запи­тання юнака: «Як усе це мож­на запам’ятати?». Батько й дядько подивилися підручни­ки – й вжахнулися: «Набір князів, гетьманів та письмен­ників, ніяк між собою не пов’язаних, білі плями розмі­ром у цілі регіони...». Так вони висловилися. Йсклали все до­купи, вибудували, виструнчи­ли, подібні історичні події в різних регіонах логічно пов’язали між собою – й ство­рили коротку, зрозумілу та по­слідовну версію історії Украї­ни, в якій, що найприкметніше, на всіх важливих етапах обов’язково з’являвся мані­фест історичної свідомості.

Кожну епоху в книжці тексто­во описано, додано два ко­мікси, що ілюструють найяскравіші події, й портрет го­ловної персони. До слова, у виклад історії України Капра­нови інтегрували й історію кримських татар.

Портрети намалював Юрій Журавель, водночас лідер групи OT VINTA, а над комік­сами працювали художники з Миколаєва, Чернігова, Дні­пропетровська, Вінниці, Львова.

Дивлячись на зірки

Зворушлива стаття на сайті sandy-z.livejournal.com починається так: «До бо­лісного в нас питання про ставлення до інвалідів...». У Бразилії, в м. Сан-Паулу, іс­нує балетна школа для сліпих. Закладом уже 16 років керує Фернанда Бьянчіні, а коли починала, їй самій було лише 15. Подолавши суцільний скепсис і недовіру, молода жінка досягла того, що її Асоціа­ція балету й мистецтв для незрячих стала однією з найавторитетніших у світі. Шко­ла успішно розвивається, а сліпі балери­ни стали улюбленицями меломанів, за­воювали світову славу завдяки майстер­ності й високій балетній техніці. Дівчата виступали на закритті Паралімпійських ігор у Лондоні, вдома перебралися до просторішого й зручнішого приміщення, їм охоче надав сцену один з найвідомі­ших театрів Бразилії – Municipal Theatre Сан-Паулу для постановки й виконання балету «Спляча красуня».

Про унікальну балетну школу для сліпих, її педагогів і вихованців планують зняти фільм, який називатиметься Looking at the Stars («Дивлячись на зірки»), повідо­мляє те саме джерело. Він розповіда­тиме про те, що можна досягти й немож­ливого, аби було бажання та терпіння. Одна з героїнь майбутньої стрічки – про­відна балерина трупи Гейза Перейра, яка втратила зір у 9 років. Попри всі труднощі (а вони, зрозуміло, немалі), танок спо­внює дівчину почуттям безмежної радос­ті. Гейза Перейра каже, що сприймає світ зовсім інакше, коли танцює, відчуваючи, ніби довкола розлита якась магія, й варто лише захотіти – й ти злетиш! Нині вона допомагає Фернанді працювати з дівча­тами, більшість яких з бідних родин. Але за навчання вони не сплачують. Оскільки в балерин завжди є партнери, заклад Фернанди Бьянчіні знаходить спонсорів, котрі допомагають танцівницям, у тому числі в повсякденні.

Поспішайте йти за Христом!

У cтолиці відбувся традиційний, 11-й, Міжна­родний фестиваль православного кіно «По­кров». Уперше – з трансляцією онлайн. Заявок надійшло більше, ніж будь-коли: 150 із 5 країн світу. Для участі в основних фестивальних конкурсах журі відібрало 61 стрічку в різних номінаціях: ігрове кіно, документальне, анімаційне.

Розпочавшись як фестиваль для специфічного, а отже, обмеженого кола, цей проект поступово при­вертає увагу все більшої аудиторії людей з різним ступенем свободи віросповідання – як осереддя творчого продукту, котрий... лікує душу. Аот цього й справді багато хто потребує. Щодо того, чи не є нуд­ним православне кіно (дехто так вважає), то багато­літній директор МФПК «Покров» протоієрей Олек­сандр Акулов в інтерв’ю у новому відеоблозі «Православ’я в Україні» відповідає на це запитання як справжній кінознавець: усе залежить від теми, сю­жету, естетичних преференцій, почуття міри й смаку режисера. Та найголовніше – православне кіно несе золоте зерно в самій основі своєї концепції: воно по­вертає глядача обличчям до вічних моральних цін­ностей. Цим вирізнялося радянське кіно, яке, на дум­ку отця, саме з огляду на таку концепцію й було в певному розумінні християнським.

Фільм-відкриття фестивалю (в усіх сенсах!) – художня стрічка українських кінематографістів «Лука. Святитель-хірург». Режисер Олександр Пархоменко. Святитель Лука, Валентин Феліксович Войно-Ясенецький (1877–1961), був видатним хірургом, що врятував життя сотням людей, знаним науковцем і діагностом, зцілювачем практично за всіма профіля­ми й напрямами медичних спеціальностей. При цьо­му його власне життя сповнене драматичних і трагіч­них подій: численні арешти, допити, заслання, які він переніс як стоїк.

Операції – і служіння Богу, оперував архієпископ Лука, не знімаючи панагії. Як лікар він удостоївся ме­далі «За доблестный труд в Великой Отечественной войне», Сталінської премії першого ступеня за науко­ву розробку нових хірургічних методів лікування гнійних хвороб і поранень. Святитель Лука – леген­дарна особистість, титан духу, таких людей Господь посилає на землю нечасто. Його життєвий шлях і праці гідні ретельного вивчення й, до слова, «Поспі­шайте йти за Христом» – назва однієї з його книг, кожна з яких чисте золото мудрості, досвіду, почуттів.

Режисер фільму розповідає: «Любов, віра, духовне становлення людини через страждання й перешкоди – ось що нас цікавило в цій історії передусім» (ledilid.com). На головну роль було запрошено двох артистів – киянина Андрія Самініна (Войно-Ясенецький у мо­лодому віці) й Віталія Безрукова, батька Сергія Безру­кова (головний герой у старшому віці). Вобох – вра­жаюче одухотворені обличчя. Йтут, як мовиться, без варіантів, адже мощі святого Луки в Свято-Троїцькому соборі м. Сімферополя й досі зцілюють людей...

27.10.2013

Тетяна МОРГУН «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини