ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Яка «культура» не друг культурі?

Чи звертали ви увагу, яка пряма, мов стріла, дорога з’єднує Софійський собор у Києві з Михайлівським золотоверхим? Так воно й було задумано – буквально зримий зв’язок між величними київськими храмами. Вони концентрують й оберігають духовність великої столиці й пере­дусім це – Софія Київ­ська. Найбільшою удачею для нашої святині стало отримання нею статусу заповідника та перебуван­ня під егідою ЮНЕСКО.

Під егідою ЮНЕСКО перебувають п’ять українських об’єктів. З 1990 року під одним охоронним номером значать­ся Софія Київська та Києво-Печерська лавра. Статус «під охороною ЮНЕСКО» має свої переваги: завдяки йому охоронні об’єкти можуть одержувати гроші з Фонду всесвітньої спадщини задля розв’язання власних проблем. До того ж відповідні пам’ятки мають додаткові гарантії збереження.

Проте, мабуть, жо­ден інший київ­ський храм не є таким «конфлік­тогенним», не пе­ребуває так часто і так бо­лісно в епіцентрі палких суперечок. І нині Софія Ки­ївська, схоже, вкотре стає розмінною монетою чиї­хось домовленостей, від­чутно збуривши громад­ську думку.

Річ у тім, що 14 лютого Кабінет Міністрів України передав національний за­повідник «Софія Київська» під управління Міністер­ства культури. Влада на­полягає, що саме в розпо­рядженні Мінкульту є все необхідне для підтриман­ня пам’яток заповідника у належному стані. Але з цим не згодні передусім керівництво та більша час­тина колективу заповідни­ка. Наукові співробітники переконані, що це перший крок до передання голов­ного скарбу заповідника, найдавнішого зі збереже­них християнських собо­рів України – Софійського – церкві. По-перше, істори­ки, краєзнавці, археологи не впевнені, що їх негайно не «попросять» звільнити приміщення. По-друге, представники різних нау­кових шкіл у принципі проти провадження служ­би Божої у заповідному храмі, який через велелюд­ність і кіптяву свічок може опинитися на межі оста­точної загибелі.

А чимало експертів ви­словили занепокоєння тим, що національний за­повідник – через Міністер­ство культури – цілком може бути переданий Українській православній церкві Московського па­тріархату. Тим більше, що духовенство УПЦ МП уже давненько просить україн­ську владу про такий пода­рунок. І тим самим піддає заповідник небезпеці по­збутися охоронного стату­су ЮНЕСКО.

Тим часом Софія Київ­ська, безумовно, належачи світу, насамперед нале­жить усім українським громадянам, незалежно від віросповідання. Але наші чиновники, котрі го­лосніше за інших просто­рікують про символічне значення Софії як націо­нального символу, на якійсь дивній хвилі дивно­го популізму нехтують іс­тинним значенням слова «культура» й ухвалюють рішення не на користь заповідника.

НЕЗВИЧАЙНА ІКОНА

Ікона Богородиці з назвою Непорушна Стіна роз­міщена у головному вівтарі київського Софійсько­го собору. Це – особливий епітет, котрий присво­юється, як правило, зображенням Богоматері іко­нографічного типу оранта. останнє слово похо­дить від латинського orans, тобто та, що молиться, благає. оранту завжди вирізняє величність і мо­нументальність. Звертає на себе увагу, що Богома­тір зображено без Немовляти, з возведеними до­гори руками – це жест заступництва. Заклик звіль­нитися від усього земного – пристрастей, стихій, і всім єством піднестися до високого й духовного. Самостійно подібні зображення використовува­лися лише зрідка, здебільшого образ, виписаний у такий спосіб, входить до складу багатофігурних композицій.

У Софії Київській чудотворний образ Божої мате­рі, яка молиться, лишався неушкодженим упро­довж дев’яти століть, попри те, що й місто, і сам собор піддавалися руйнуванням. Мабуть, саме тому ікону й було названо Непорушною Стіною. І, за переказом, місто Київ не загине, допоки про­стирає над ним руки Божа Мати-оранта Непоруш­на Стіна.

Якщо пам’ятаєте, фільм із такою назвою ли­шав не вельми приємні враження від «портре­ту» радянської дійсності. Проте не всі так ду­мали раніше, та й сьогодні не всі думають так, як-от режисер згаданого фільму.

Як повідомляє Бі-Бі-Сі, в Се­вастополі відкрито Музей радянського дитинства, і він набуває дедалі більшої популярності серед насе­лення. Тим більше, що в та­кий спосіб здійснився за­дум саме керівництва міс­цевого парку відпочинку. Тут усе нагадує про недав­нє минуле: старі магнітофо­ни, радіоприймачі та про­гравачі платівок, піонер­ська, комсомольська та партійна атрибутика.

«Гадаю, дорослі люди із за­доволенням пригадають тут своє дитинство і юність», – вважає один з відвідувачів музею. До сло­ва, в Севастополі учнів мо­лодших класів приймають у піонери. Цим опікується го­лова Спілки місцевих дитя­чих організацій Валентина Ситник. На відомий заклик десятирічні діти, звісно ж, відповідають «Завжди на­поготові!», хоча ніхто не знає, до чого кожен з них реально буде готовий у до­рослому віці.

Усе це цікава інформація до роздумів. Передусім про те, що геть зруйнувавши пози­тивне почуття колективіз­му, колись нам притаманне, країна позбавила людей гідної альтернативи чи хоча б примітивного почут­тя надійності існування та спокійного погляду в день завтрашній.

НЕСПОДІВАНИЙ НАБОКОВ

Не всім відомо, що славетний письменник Воло­димир Набоков був водночас і видатним енто­мологом, точніше – лепідоптерологом (розділ науки, що вивчає лускокрилих). Простіше ка­жучи, все своє життя обожнював метели­ків, вивчав їх, досліджував, досяг­ши неабияких наукових вершин.

У вісім років Набоков почав читати наукову літературу з ентомології. Він – автор 18 наукових статей, від­крив 20 нових видів метели­ків, 13 з яких по сьогодні зберігають належні їм міс­ця в науковій систематиці. І, між іншим, сучасні енто­мологи дали цим видам імена набоківських літера­турних персонажів.

Метелики допомогли Набо­кову пізнати й полюбити Америку: подорожі за ними зі сходу на захід країни дали письменникові мате­ріал для низки «американ­ських» романів, зокрема «Лоліти». Своє життя Набо­ков завершив у Швейцарії, яку обрав завдяки присут­ності там альпійських луків з метеликами. Набоківські колекції нині зберігаються в кількох музеях світу, різні метелики 570 разів згаду­ються в його творах! Невід’ємні від життя пись­менника, легкокрилі красе­ні були для нього і відпо­чинком, і незмінним дже­релом натхнення.

Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

24.02.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини