Діаманти не для диктатури пролетаріату

Чи вдячна пам’ять, чи ціка­вість, а чи притаманний лю­дині дослідницький дух збе­регли чимало прізвищ у «на­родних» назвах різних місь­ких будівель. У Києві – «будинок Мо­роза», «будинок Городецького», «бу­динок Уварової» тощо. Та в цьому ареалі «історичної пам’яті» не надто пощастило тим, хто, мабуть, заслу­говує на таку пам’ять найбільше. Адже довгий час фасад відомого му­зею по вулиці Терещенківській при­крашала безлика вивіска: «Держав­ний музей західного й східного мис­тецтва». Проте колись заклад нази­вався власним іменем: Музей мис­тецтв імені Богдана та Варвари Ха­ненків! Це подружжя й створило його. А після революції, за вказів­кою радянських органів, імена ви­датних меценатів з назви було вилу­чено – «через відсутність за Ханенка­ми революційних заслуг». Утім, і від загибелі храм мистецтв, як могли, берегли: ремонтували, оновлювали, тож 15 вересня 1944 року музей оста­точно запрацював.

Нині історичну справедливість поновлено, й закладу повернуто єди­но правильну назву з іменами його видатних фундаторів. Адже родин­ний союз Богдана Івановича та Вар­вари Ніколівни Ханенків приніс Ки­єву й у цілому Україні сотні видат­них творів світового мистецтва. Нео­ціненний скарб!

Богдан Ханенко – з поважного роду козацько-старшинської верхів­ки. За фахом він був юристом, профе­сіоналом блискучим і затребуваним. А душу мав тонку, творчу, тож у тридцять два роки (1881 року) йде у відставку, вирішивши присвятити себе колекціонуванню образотвор­чості. Власне, три роки роботи у пе­тербурзькій адвокатурі, широке коло цікавих знайомств, надто із творчою інтелігенцією, його особистісні якос­ті, широка ерудиція й родинні тради­ції – усе разом активно посприяло но­вому й остаточному вибору. У 1874 році Богдан Ханенко одружився з до­чкою відомого українського поміщи­ка, бінесмена й мецената Ніколи Те­рещенка Варварою. Її батько, два брати й дядько Федір давно захоплю­валися мистецтвом, у сімейній ко­лекції було зібрано видатні твори Во­лодимира Боровиковського, Дмитра Левицького, Іллі Рєпіна, Івана Айва­зовського, Михайла Врубеля, Івана Шишкіна, Василя Поленова, Володи­мира Маковського... Отже, молодих людей – нащадків двох славетних українських родів – поєднало не лише щире кохання, а й спільна при­страсна любов до мистецтва.

Перші твори для своєї збірні Ха­ненки придбали під час весільної по­дорожі, в Італії. Згодом відвідували Францію, Німеччину, Іспанію, були активними учасниками європей­ських аукціонів, знайомилися з відо­мими антикварами західної Європи, авторитетними знавцями живопису (зокрема, із Петром Семеновим-Тянь-Шанським). Богдан і Варвара Ханенки були прекрасно виховани­ми й освіченими, тому формували свою колекцію, уникаючи випадко­востей, завжди радилися з видатни­ми європейськими фахівцями. Ідео­логом, організатором, активним «до­бувачем» виступав, як правило, Бог­дан Іванович, а Варвара Ніколівна завжди була ідеальним помічником та однодумцем.

Зростав авторитет колекціонерів, у збірні поступово з’являлися нові теми, пише history.vn.ua: скульпту­ра, вироби художньої промисловос­ті, античні твори, мистецтво Далеко­го й Близького Сходу.

•  «Вдячний Київ»

З 1881 року подружжя оселилося в Киє­ві. Щоб розмістити багатющу колекцію, Богдан Іванович збудував на Терещен­ківській (тоді вул. Ново-Олексіївська) особняк у стилі неоренесанса. Кожен зал – окрема етноісторична стилізація. За півстоліття Ханенки зібрали колекцію з понад 1200 творів, велику бібліотеку з питань образотворчості, видали ката­лог. І від самого початку знали, що по­дарують свою колекцію (де є такі ше­деври, котрим могли би позаздрити і Лувр, і Ермітаж) співвітчизникам. Це була їхня тверда громадянська позиція. У заповіті, складеному незадовго до смерті (у квітні 1917-го), Богдан Ханенко передає усе своє зібрання Києву; умова була лише одна: заклад має офіційно називатися «Зібрання Ханенка».

...Для Варвари Ханенко настав час важ­ких випробувань, радянська влада ви­селила її з помешкання, й Варвара Ніко­лівна доживала вік у своєї служниці Дусі, бідуючи, хворіючи, всіма забута. Проте продовжувала поповнювати збір­ню, працювала над каталогом, перевез­ла до Києва петербурзьку частину ко­лекції... Вона пережила чоловіка рівно на п’ять років і похована поряд із ним на території Видубицького монастиря. Довгі роки над могилами стояв дерев’яний хрест із написом: «Ханен­кам від Дусі».

...Те, що чимало перлин унікального зі­брання було втрачено в період Другої світової війни, – біда радше об’єктивна. Аот за радянських часів багато неоці­ненних експонатів просто розпорошили – продали, обміняли, подарували, «за­губили». Нині про це кажуть і пишуть відверто. Якими «благими намірами» не керувалися б чиновники, а виходить, що їхні байдужість та безкультур’я ще й досі під різною машкарою гукаються нам.

 

Ой, «переперчено»...