ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Кінорефлексії бурхливої пам’яті

 «Я – геній!» – каже епохаль­ний, яскравий, супереч­ливий, епатажний режи­сер у фільмі «Параджа­нов», що його україн­ський Оскарівський комітет (шість членів комітету з десяти) нині вису­нув на найпрестижнішу премію Аме­риканської кіноакадемії в номінації «Кращий фільм іноземною мовою». Звісно, в певному сенсі це кінокуль­турна сенсація, й привертає увагу, як десятки репортерів квапилися «кину­ти» в мережу цю гучну новину, часом аж захлинаючись у власних повідо­мленнях. Приміром: «Режиссер уверя­ет, что ждать дешевой скандальности от фильма не стоит», – довелося про­читати на сайті vesti.ua/kultura. Та зерно істини тут є, адже невипадково про Сергія Параджанова (Саркіс Пара­джанян) казали: вірменин, народже­ний у Грузії й звинувачений росіяна­ми в українському націоналізмі. А ув’язнений він був (це теж добре відо­мо кіногромадськості) за ст. 122 КК УРСР «гомосексуалізм». І до слова, як пише culturemeter.od.ua, герой карти­ни «Параджанов», учергове епатуючи суспільство, висловився приблизно так: «У такій великій країні, як Радян­ський Союз кожен має право самостій­но розпоряджатися власним задом».

Скандальність, епатаж... Зрештою, те, що становило прикметні сторінки біографії митця, те, що за радянських часів сприймалося як брутальний ви­клик суспільній моралі, сьогоднішнє здеморалізоване суспільство (хіба за мікроскопічним винятком) навряд чи здивує, збентежить, обурить, від­штовхне. Тож із цього боку (даремно так хвилювався кореспондент vesti.ua) режисерам фільму Олені Фетисо­вій та Сержу Аведикяну нічого не за­грожує.

Власне, гучне різноголосся стосов­но яскраво й нестандартно відзнятої стрічки «Параджанов» увірвалося в український кінопростір ще влітку, під час роботи Одеського кінофести­валю. А до цього, як відомо, фільм по­долав довгий шлях: по обговоренні проекту зйомки було розпочато 2011-го; наступного року саме на ОМКФ відбувся показ робочого мате­ріалу картини, а вже нинішнього – одеська прем’єра. Й фільм дістав приз «Золотий Дюк» як кращий україн­ський повнометражний фільм. Цього ж літа картину тепло сприйняли гля­дачі на кінофестивалі у Карлових Ва­рах (Чехія).

«Параджанов» спільно відзняли Україна, Франція, Вірменія і Грузія. Під час прес-конференції, присвяченій фільму, повідомляє culturemeter.od.ua, співрежисер Олена Фетисова (Україна) сказала: «Ми хотіли зняти не докумен­тальне кіно, а фільм про режисера й художника, котрий живе проти всіх... у власному вирі подій». Другий режи­сер – чудовий французький актор Серж Аведикян (він особисто знав митця й зіграв у стрічці головну роль) заува­жив, що фільм і його герой передає внутрішній світ людини, яка знайшла свою кіномову. Пишуть, що в ролі Па­раджанова Аведикян – незрівнянний! Він настільки з усіх поглядів поді­бний, що часом здавалося, буцімто грає сам Сергій Параджанов. «Вести» підхоплюють: картина напрочуд емо­ційна, а від подібності француза-вірменина Сержа Аведикяна до Пара­джанова – просто мурашки по шкірі.

До речі, Серж Аведикян сказав, що у фільмі всі персонажі дуже людяні, немає карикатур на радянську епоху, картина нікого не засуджує. Між ін­шим, можна б з оцим і посперечатися, з огляду на один-два хвацьких кадри, а втім, не побачивши картини повніс­тю (вийде в жовтні), про її естетику, морально-соціально-політичну заго­стреність судити важко. Однак трей­лер справді справляє враження (втім, на те він і трейлер): яскраво, динаміч­но, епатажно, захопливо.

•   «Який же я націоналіст?..»

  Автори фільму використали в роботі прин­цип колажності (в одному кадрі С. Пара­джанов з’являється у зіниці Леоніда Бреж­нєва), маючи на увазі, що кінорежисер був ще й художником, лишив по собі чимало малюнків та колажів. Найяскравішим у кар­тині, розповідає glavred.info, вийшов епі­зод про зйомки фільму «Тіні забутих пред­ків» (1964): робота режисера з акторами на знімальному майданчику, прем’єра фільму, коли зал аплодував стоячи. Саме за цей фільм режисера було звинувачено в націоналізмі, й нині з екрану Параджанов каже: «Який я український націоналіст?.. Яхудожник... хочу створювати фільми, спо­внені любові». Уцікавому інтерв’ю п’ятирічної давнини (rian.com.ua) Марія Малевська запитує Валентину Шеданія (Глинько), яка зіграла в «Тінях...» малу Ма­річку: «Ходять легенди про навіженість Па­раджанова, неочікуваність, у спогадах це – людина-карнавал... Він справді був та­ким?» – «Дуже-дуже гомінким, – відповіла Валентина, – справді яскрава особистість, гучна, непередбачувана». Вона запам’ятала маестро в мексиканському пончо, з величезним капелюхом, а також те, що для однієї сцени спеціально розфарбовували листя й дерева: «Самої природи Параджа­нову бракувало...».

 Це для них«непрестижно»

  У цікавій статті «Кіно окремо, статуетки окремо» (reporter.vesti.ua) авторка нарікає, що свідчення національного ви­знання у сфері кіно – премія ім. О. Довженка – втрачає свій важливий статус, оскільки, в ці­лому немолоді за віком, члени журі премії не розуміють і не визнають сучасних кінотенден­цій. Прикро, мовляв, що пре­мія ім. Довженка не стала для українського кіно тим, чим став «Сезар» для французького.

З іншого боку, скажімо, до 2010-го українське кіно можна вважати мало не фантомом, і лише в останні три роки укра­їнські режисери створили близько 60 повнометражних фільмів та чимало короткоме­тражок. Й ці стрічки приверну­ли до себе увагу на світових кі­нофорумах. Звідси – три безза­перечних висновки: кінови­робництво запускається, коли держава підтримує його фінан­сово; українське кіно може бути престижним; воно потре­бує меценатів, котрі це розуміють.

Апоки члени згаданого журі освоюють нові кінематографіч­ні тренди, відомий україн­ський актор і кінорежисер Ана­толій Матешко з болем розпо­відає виданню zn.ua, що зна­йти спонсора в Україні на укра­їнське кіно – не-ре-аль-но! По­тенційні вітчизняні спонсори вважають такі інвестиції... не­престижними. «В Україні спон­сору найчастіше нецікаві поді­бні вкладення, – зауважує ми­тець. – Багато хто не бачить у цьому сенсу, віддачі, прести­жу, іміджевого підґрунтя». Прикро, звичайно. Та заради справедливості слід згадати ще одну думку Анатолія Ма­тешка (з того ж інтерв’ю): «Одна з глобальних проблем сучасного кіновиробництва – якісний сценарій. Колосальна проблема».

 Її життя – театр

  12 вересня славетна Тетяна Дороніна відсвяткувала своє 80-річчя. Апроте справжні зірки завжди лиша­ються молодими. Попри солідну фільмографію Доро­ніної і набагато розкішніший список її театральних ро­біт, більшість із нас запам’ятали актрису принаймні за чотирма визначними ролями в кіно. Хіба можна тан­цювати й любити театр більш відчайдушно, ніж Надя Резаєва («Старша сестра»), співати більш зворушно-проникливо, ніж колгоспниця Нюра («Три тополі на Плющисі»), кохати яскравіше й відданіше, ніж бортпровідниця Наталка Александрова («Ще раз про ко­хання») або Шура Олеванцева («Мачуха»)?

Актриса, співачка, театральний режисер і художній ке­рівник МХАТу ім. Горького, Тетяна Дороніна каже, що не вірить у долю. Й саме ця риса характеру (newstube.ru) – покладатися лише на власні сили – допомогла їй стати актрисою з великої літери. З одного боку, вона знайшла вельми цікаві, хоч і не беззаперечні барви для своїх кіно- і театральних героїнь: м’яка, ніби нету­тешня, мовить з придихом, із мрійливими паузами, з іншого – жорстка й безкомпромісна королева, воєна­чальник, такій фронтом командувати! І таки вже по­над чверть віку «командує» МХАТом (на Тверській) піс­ля його розділу. Та, може статися, розмірковують театрознавці, в цьому дивовижному поєднанні двох вза­ємовиключних якостей і полягає унікальність її талан­ту, особлива притягальність кожного образу, створе­ного на екрані й сцені.

Режисер Георгій Натансон («Старша сестра», радян­ський неореалізм з особливою інтонацією) розпові­дав, що свого часу італійські кінокритики й кінознавці, в захваті від фільму, порівнювали Дороніну з Мерілін Монро, Джульєттою Мазіною. «Але, звісно, Тетяна До­роніна є незрівнянною», – резюмував старійшина ре­жисерського цеху. При цьому всі добре знають, що ак­триса є гранично вимогливою до себе й колег, спра­цюватися з нею – окрема «робота». Що ж стосується її самої, то один з чоловіків Тетяни Дороніної – письмен­ник, драматург, сценарист, телеведучий та історик Ед­вард Радзинський казав: «Бувало, вона грала щодня. Водночас Настасью Пилипівну й Лушку, героїнь Воло­діна і моїх, репетирувала зранку, спала в театрі». Її «амплуа» охоплювало все, що вона грає; героїні Доро­ніної – сильні, стихійні, вони шукають глибини, жада­ють внутрішньої свободи...

...Й на початку нинішнього сезону Тетяна Дороніна гратиме Вассу Желєзнову в однойменній виставі.

22.09.2013

Тетяна МОРГУН оглядач «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини