« на головну 29.03.2024
Архів номерів  •  Актуальний номер » (1246)
07
Березень
 
Інтерв’ю
 
ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»


РУБРИКИ


Передплата





Статті Культура

Диво тайського слона

Диво тайського слона Після дельфінів слони вважа­ються найрозумнішими тва­ринами на землі. Тобто, звіс­но, можна говорити про рі­вень IQ у мавп, коней, собак, але з цими тваринами людині розби­ратися якось ніби психологічно лег­ше. Що ж до слона, то принаймні для європейця він лишається таємничим гігантом. З іншого боку, розум, коли він таки є, в гіганта не відбереш: од­разу спадає на думку зворушлива іс­торія Лоллі з однойменного оповіда­ння Олександра Купріна. До речі, циркові дресирувальники стверджу­ють, що ображати слона не варто – й зовсім не через його великі розміри, а виключно з урахуванням наявнос­ті розуму й довгої пам’яті.

А стосовно його таланту, то, влас­не, бажання розповісти про це вини­кло в мене після того, як моя онука показала ролик в інтернеті, де сим­патичне тайське слоненя на ім’я SUDA на очах враженої публіки – тож сумніватися у справжності не доводиться! – намалювало на полот­ні свій автопортрет на зеленій траві з квіткою у хоботі. Публіка за огоро­жею безперестанку вигукувала: «О Боже!», «О Господи!», аплодувала, сміялася й... благоговіла.

Малювати вміють орангутани, мустанги, чорні носороги, собаки, морські леви, дельфіни, що вже неодноразово доводили здивованому світу. Втім, їхнє мистецтво радше, сказати б, абстракціонізм чи, у кра­щому випадку, експресіонізм. А от слони здатні створювати справжні – реалістичні – витвори мистецтва, надто тайські слони. Працівники На­ціонального інституту слона в Таї­ланді переконані в тому, що їхні під­опічні – природжені художники, ко­трі залюбки й без примусу малюва­тимуть, аби дали пензля. І справді, мимоволі впевнюєшся, що вони спроможні створити виразні, яскра­ві й точні картини, які цілком мо­жуть скласти серйозну конкуренцію роботам людини.

Слонячий хобот – неймовірно гнучкий, «на нього» працюють сорок тисяч м’язів і саме за його допомо­гою тварини впевнено працюють пензлем. Коли ж хочуть змінити ко­лір, просто кидають пензель на зем­лю. Й тоді людина-помічник, що сте­жить за роботою, вкладає у хобот пензель з іншою фарбою. Решту ви­конує сам «художник».

Так би мовити, концентроване за­хоплення талантами слонів відріз­няє передусім столицю Шотландії Единбург, де в Музеї мистецтв на­віть діє відповідна експозиція. Це не випадково: до Шотландії картини привезла мистецтвознавець Вікто­рія Кхунапрамот, випускниця Един­бурзького університету (equator.ru). Незвичайні здібності слонів жінка зауважила, відвідуючи природоохо­ронний центр у Північному Таїлан­ді. Й була особливо вражена, переко­навшись, що здібності вельми різно­бічні. Так, кілька років тому тайські слони двічі на день розважали ту­ристів футболом або... граючи на акордеоні. А наприкінці 90-х, пише ianimal.ru, було запроваджено спеці­альний проект стосовно розвитку творчості й захисту азійських сло­нів. Його автори й натхненники – американські художники (з «нашим» корінням) Віталій Комар та Олек­сандр Меламід. Саме вони розроби­ли спеціальну програму навчання слонів живопису й вирушили з нею передусім до екзотичного Таїланду. А з часом ця програма не лише при­жилася, а й розширила свої кордони: тепер малюють слони Камбоджі, Ін­донезії, Шрі-Ланки.

Прикметний іще й такий факт. Слони-художники – неймовірно по­зитивні істоти: вони воліють малю­вати дерева, квіти, траву. Або авто­портрети.

До слова. У світі є чимало охочих придбати слонячі картини – при тому, що їхня вартість може сягати 12 тисяч доларів. Разом із картиною покупець одержує й сертифікат справжності, а також біографічні дані митця.

  •   І догляд, і повага

 Доходи від продажу картин передають Центру для придбан­ня їжі та медикамен­тів для слонів. Річ у тім, що тайські слони, пише liveinternet.ru, цілком мо­жуть претендувати на звання соціально найзахищеніших слонів у світі. Адже якісна медицина – беззаперечна соціальна гарантія, а в місті Лампанг діє перший у світі шпиталь для величезних па­цієнтів. Тут крапельниці, шприци, протези – усе як для людей. Адже на волі чи на роботі – у сільському гос­подарстві чи туристичному бізнесі, зі слонами трапля­ються різні неприємності: багато хто стає на гострі чи небезпечні предмети, потра­пляє під машини, дістає ви­робничі травми. Зрештою, просто хворіє. Найбільша біда, з якою може стикнути­ся тайський слон, – наступи­ти на міну. В таких випадках доводиться дуже довго чека­ти, доки нога загоїться або й виготовляти величезний протез, як це зробили для 50-річної слонихи Мотали. Для тайських лікарів немож­ливого немає!

 

  І лякає, й закликає!

 Київський фунікулер (від лат. funiculus, тобто мотузка, канат), хоч і вид транспорту, та однаково – одна з архітектурних пам’яток столиці. Його споруджено 1905 року, вже після запуску одеського фунікулера (1902). Відтоді кияни – хто спокійно, хто дещо схвильова­но – дістаються у такий спосіб із Подолу до так званого Верхнього міста. Фунікулер має пречудовий підйомник, просто деякі люди по­боюються такого неспецифічного подолання складного рельєфу міс­цевості. А даремно!

До початку минулого століття меш­канцям Києва, аби дістатися з По­долу нагору, доводилося долати 500 дерев’яних сходинок і 36 схо­дових майданчиків. Важко й не­зручно. Щоправда, Володимир­ським узвозом курсував трамвай, та все одно київська влада розумі­ла, що слід «оптимізувати» міську транспортну систему, й замовила механічний підйомник. Перший фунікулер назвали Михайлівський електричний канатний підйом – адже нагорі височів Михайлів­ський Золотоверхий собор (kievtown.net, kpt.kiev.ua).

Механічний підйом вдосконалю­вався принаймні двічі – 1928 року й усередині 80-х років, коли було проведено реконструкцію київ­ського фунікулера, після якої його станції набули сучасного вигляду. Особливо гарна нижня станція, де арки ніби підіймаються схилами вгору.

 

  ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ!

 Відверто кажучи, не надто полюбляю це гасло як таке, щось у ньому примусове, псевдопатріо­тичне. Це однаково як вам би сказали: любіть сусідку з вашого поверху! А ви якраз любите іншу жінку. Любов – почуття некероване, непримусо­ве, то поклик серця. Але серце наше – чутливе, воно радіє, захоплюється, плаче, страждає, тішиться. І в цьому сенсі – їй-право! – якщо доречно говорити про розвиток патріотичних почуттів, просто необхідно вдатися до сільського, так званого, зеленого туризму! Й ви побачите Україну в її питомій, неповторній, уні­кальній, неперевершеній красі! Ви схвилюєтеся, зблизька побачивши закличні гори, розкішні луки, сині води, безмежні ліси, спокійні, наче фантастично замріяні різнокольорові поля й видолинки, рукотвор­ні шедеври. «І все то те, вся країна / Повита красою, / Зеленіє, всміхається / Дрібною росою». Авжеж!

Сприйняття сільського відпочинку міським мешкан­цем України, зауважує tourlib.net, коливається від цілковитого заперечення до захоплення його еколо­гічністю та економічністю. Звісно, останнє не стосу­ється городян першого покоління, назавжди пов’язаних із селом. А от серед корінних мешканців міст дедалі міцнішає ідея переваги відпочинку на природі, в спокої, серед затишку й краси. Звісно, вони розуміють, що це не курорт із п’ятизірковим го­телем, зате цінують не так побутовий комфорт, як саму обстановку, добру екологію, власне емоційне, душевне оздоровлення.

Нині відпочинок у селі набуває розвитку; відчутно більшає, зокрема радіопередач, у яких мешканці Полісся, Поділля або Карпат розповідають про свій край, запрошують у гості. Місцеві господарі (safari.kiev.ua) з радістю не лише улаштують вас у сво­єму затишному будиночку, а й навчать усіляких пре­мудростей, приміром, як робити трав’яний чай, де і як краще збирати гриби, повідають безліч місце-вих традицій і легенд. Вони обожнюють свою малу батьківщину, достеменно знають усі її принади, всі пам’ятки – й готові не лише розказати, а й показати їх гостеві. Особлива увага – до дітей, а хіба це не го­ловне для батьків?!

Такі зустрічі матеріально вигідні обом сторонам, а якщо вони відбуваються цивілізовано, то їхні сенс і значення просто-таки важко переоцінити. Це саме те спілкування, яке духовно збагачує і кожне окреме серце, й країну в цілому. Й принаймні хоч із цього боку нікого не доведеться закликати любити Україну.

04.08.2013


Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР 2000
Ваше ім'я:
Коментар:
  введіть цифри на картинці
УВАГА!

З метою підвищення попиту на газету "Профспілкові вісті" редакція прийняла рішення припинити практику розміщення повного чергового номеру у pdf-форматі на власному сайті. Натомість обмежитися публікацією першої сторінки та анонсів найрезонансніших матеріалів. Пропонуємо читачам передплачувати видання. З умовами передплати можна ознайомитися у розділі ПЕРЕДПЛАТА.

НОВИНИ

22.03.2024 19:35

15.03.2024 18:49

15.03.2024 18:46

10.02.2024 18:02

10.02.2024 18:01

10.02.2024 17:58

10.02.2024 17:48

12.01.2024 20:50

12.01.2024 20:49

24.12.2023 14:26

Усі новини


Опитування

Якою б Ви хотіли бачити улюблену газету "Профспілкові вісті" надалі?

Традиційною паперовою, друкованою
- 0 %
Новітньою електронною (виключно в інтернеті за передплатою)
- 0 %
Змішаною (відкриття передплати на електронну версію при збереженні паперово-друкованого формату)
- 0 %
Усього: голосів






 

Профспілкові ВІСТІ, 1990-2023©

01042, Украіна, м. Київ
Майдан Незалежності, 2
Тел/факс: 528-70-49
Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання