Диво тайського слона
Після дельфінів слони вважаються найрозумнішими тваринами на
землі. Тобто, звісно, можна говорити про рівень IQ у мавп, коней, собак, але з
цими тваринами людині розбиратися якось ніби психологічно легше. Що ж до слона,
то принаймні для європейця він лишається таємничим гігантом. З іншого боку, розум,
коли він таки є, в гіганта не відбереш: одразу спадає на думку зворушлива історія
Лоллі з однойменного оповідання Олександра Купріна. До речі, циркові дресирувальники
стверджують, що ображати слона не варто – й зовсім не через його великі розміри,
а виключно з урахуванням наявності розуму й довгої пам’яті.
А стосовно його таланту, то, власне, бажання розповісти про
це виникло в мене після того, як моя онука показала ролик в інтернеті, де симпатичне
тайське слоненя на ім’я SUDA на очах враженої публіки – тож сумніватися у справжності
не доводиться! – намалювало на полотні свій автопортрет на зеленій траві з квіткою
у хоботі. Публіка за огорожею безперестанку вигукувала: «О Боже!», «О Господи!»,
аплодувала, сміялася й... благоговіла.
Малювати вміють орангутани, мустанги, чорні носороги, собаки,
морські леви, дельфіни, що вже неодноразово доводили здивованому світу. Втім, їхнє
мистецтво радше, сказати б, абстракціонізм чи, у кращому випадку, експресіонізм.
А от слони здатні створювати справжні – реалістичні – витвори мистецтва, надто тайські
слони. Працівники Національного інституту слона в Таїланді переконані в тому,
що їхні підопічні – природжені художники, котрі залюбки й без примусу малюватимуть,
аби дали пензля. І справді, мимоволі впевнюєшся, що вони спроможні створити виразні,
яскраві й точні картини, які цілком можуть скласти серйозну конкуренцію роботам
людини.
Слонячий хобот – неймовірно гнучкий, «на нього» працюють сорок
тисяч м’язів і саме за його допомогою тварини впевнено працюють пензлем. Коли ж
хочуть змінити колір, просто кидають пензель на землю. Й тоді людина-помічник,
що стежить за роботою, вкладає у хобот пензель з іншою фарбою. Решту виконує сам
«художник».
Так би мовити, концентроване захоплення талантами слонів відрізняє
передусім столицю Шотландії Единбург, де в Музеї мистецтв навіть діє відповідна
експозиція. Це не випадково: до Шотландії картини привезла мистецтвознавець Вікторія
Кхунапрамот, випускниця Единбурзького університету (equator.ru). Незвичайні здібності
слонів жінка зауважила, відвідуючи природоохоронний центр у Північному Таїланді.
Й була особливо вражена, переконавшись, що здібності вельми різнобічні. Так, кілька
років тому тайські слони двічі на день розважали туристів футболом або... граючи
на акордеоні. А наприкінці 90-х, пише ianimal.ru, було запроваджено спеціальний
проект стосовно розвитку творчості й захисту азійських слонів. Його автори й натхненники
– американські художники (з «нашим» корінням) Віталій Комар та Олександр Меламід.
Саме вони розробили спеціальну програму навчання слонів живопису й вирушили з нею
передусім до екзотичного Таїланду. А з часом ця програма не лише прижилася, а й
розширила свої кордони: тепер малюють слони Камбоджі, Індонезії, Шрі-Ланки.
Прикметний іще й такий факт. Слони-художники – неймовірно позитивні
істоти: вони воліють малювати дерева, квіти, траву. Або автопортрети.
До слова. У світі є чимало охочих придбати слонячі картини –
при тому, що їхня вартість може сягати 12 тисяч доларів. Разом із картиною покупець
одержує й сертифікат справжності, а також біографічні дані митця.
Доходи від продажу картин
передають Центру для придбання їжі та медикаментів для слонів. Річ у тім, що тайські
слони, пише liveinternet.ru, цілком можуть претендувати на звання соціально найзахищеніших
слонів у світі. Адже якісна медицина – беззаперечна соціальна гарантія, а в місті
Лампанг діє перший у світі шпиталь для величезних пацієнтів. Тут крапельниці, шприци,
протези – усе як для людей. Адже на волі чи на роботі – у сільському господарстві
чи туристичному бізнесі, зі слонами трапляються різні неприємності: багато хто
стає на гострі чи небезпечні предмети, потрапляє під машини, дістає виробничі
травми. Зрештою, просто хворіє. Найбільша біда, з якою може стикнутися тайський
слон, – наступити на міну. В таких випадках доводиться дуже довго чекати, доки
нога загоїться або й виготовляти величезний протез, як це зробили для 50-річної
слонихи Мотали. Для тайських лікарів неможливого немає!
І
лякає, й закликає!
Київський фунікулер (від
лат. funiculus, тобто мотузка, канат), хоч і вид транспорту, та однаково – одна
з архітектурних пам’яток столиці. Його споруджено 1905 року, вже після запуску одеського
фунікулера (1902). Відтоді кияни – хто спокійно, хто дещо схвильовано – дістаються
у такий спосіб із Подолу до так званого Верхнього міста. Фунікулер має пречудовий
підйомник, просто деякі люди побоюються такого неспецифічного подолання складного
рельєфу місцевості. А даремно!
До початку минулого століття мешканцям Києва, аби дістатися
з Подолу нагору, доводилося долати 500 дерев’яних сходинок і 36 сходових майданчиків.
Важко й незручно. Щоправда, Володимирським узвозом курсував трамвай, та все одно
київська влада розуміла, що слід «оптимізувати» міську транспортну систему, й замовила
механічний підйомник. Перший фунікулер назвали Михайлівський електричний канатний
підйом – адже нагорі височів Михайлівський Золотоверхий собор (kievtown.net,
kpt.kiev.ua).
Механічний підйом вдосконалювався принаймні двічі – 1928 року
й усередині 80-х років, коли було проведено реконструкцію київського фунікулера,
після якої його станції набули сучасного вигляду. Особливо гарна нижня станція,
де арки ніби підіймаються схилами вгору.
ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ!
Відверто кажучи, не надто
полюбляю це гасло як таке, щось у ньому примусове, псевдопатріотичне. Це однаково
як вам би сказали: любіть сусідку з вашого поверху! А ви якраз любите іншу жінку.
Любов – почуття некероване, непримусове, то поклик серця. Але серце наше – чутливе,
воно радіє, захоплюється, плаче, страждає, тішиться. І в цьому сенсі – їй-право!
– якщо доречно говорити про розвиток патріотичних почуттів, просто необхідно вдатися
до сільського, так званого, зеленого туризму! Й ви побачите Україну в її питомій,
неповторній, унікальній, неперевершеній красі! Ви схвилюєтеся, зблизька побачивши
закличні гори, розкішні луки, сині води, безмежні ліси, спокійні, наче фантастично
замріяні різнокольорові поля й видолинки, рукотворні шедеври. «І все то те, вся
країна / Повита красою, / Зеленіє, всміхається / Дрібною росою». Авжеж!
Сприйняття сільського відпочинку міським мешканцем України,
зауважує tourlib.net, коливається від цілковитого заперечення до захоплення його
екологічністю та економічністю. Звісно, останнє не стосується городян першого
покоління, назавжди пов’язаних із селом. А от серед корінних мешканців міст дедалі
міцнішає ідея переваги відпочинку на природі, в спокої, серед затишку й краси. Звісно,
вони розуміють, що це не курорт із п’ятизірковим готелем, зате цінують не так побутовий
комфорт, як саму обстановку, добру екологію, власне емоційне, душевне оздоровлення.
Нині відпочинок у селі набуває розвитку; відчутно більшає, зокрема
радіопередач, у яких мешканці Полісся, Поділля або Карпат розповідають про свій
край, запрошують у гості. Місцеві господарі (safari.kiev.ua) з радістю не лише улаштують
вас у своєму затишному будиночку, а й навчать усіляких премудростей, приміром,
як робити трав’яний чай, де і як краще збирати гриби, повідають безліч місце-вих
традицій і легенд. Вони обожнюють свою малу батьківщину, достеменно знають усі її
принади, всі пам’ятки – й готові не лише розказати, а й показати їх гостеві. Особлива
увага – до дітей, а хіба це не головне для батьків?!
Такі зустрічі матеріально вигідні обом сторонам, а якщо вони
відбуваються цивілізовано, то їхні сенс і значення просто-таки важко переоцінити.
Це саме те спілкування, яке духовно збагачує і кожне окреме серце, й країну в цілому.
Й принаймні хоч із цього боку нікого не доведеться закликати любити Україну.
04.08.2013
Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»
|