Суворий, побожний... романтик і мрійник
Цього травня минуло 165 років з дня народження в російській
глибинці сина священика Віктора Михайловича Васнецова. При згадуванні цього
імені хто з нас по-доброму не всміхнеться: «Три богатирі», «Альонушка», «Іван-царевич
і сірий вовк», «Снігуронька» – будь-яка культурна людина чудово пам’ятає ці
картини й безпомилково називає їхнього автора. Але для нас Васнецов, мабуть,
передусім цікавий як автор грандіозних розписів Володимирського собору в
Києві, де працював у 1885–1896 роках і виявив найвищу професійну художню
майстерність.
Збудувати величний собор до 900-ї річниці Хрещення Русі було
ухвалено ще 1852 року, пише Катерина Кім (taday.ru), і по всій країні
розпочалося збирання пожертв. Через 10 років було нарешті закладено підвалини
храму. Архітектори задумали його в давньоруському стилі, а внутрішнє оздоблення
мало відображати історію церкви в особах. Запросили Васнецова й, судячи з
документів, і його ровесника Василя Сурикова.
Відповідальний і суворий до себе Васнецов, людина глибоко
віруюча, попервах навіть розгубився: «Розписати Володимирський собор у Києві?!
– сказав, нервово походжаючи кімнатою туди-сюди. – Ні, я правильно зробив, що
відмовився...». Але наступного дня надіслав до Києва телеграму: «Якщо Суриков
відмовиться, лишіть роботу за мною».
Слідом за тим митець, який звик ставитися до всього
понадсерйозно, тут же вирішив, що йому бракує необхідного досвіду й вирушив по
знання до Італії. Грошей у нього було обмаль, вистачило лише на місяць. Але він
устиг обійти всі римські храми й галереї, побувати у Флоренції, Венеції, Равенні.
Згадував про цю подорож, використавши цікаві мистецькі паралелі: «Більш ніж
добре пам’ятаю, що... весь італійський Рафаель сприймався мною як музика
Моцарта. А Мікеланджело був, поза сумнівом, чистої води Бетховен». Романтичний
Васнецов гадав, що на роботу в Києві піде років зо три (замовники – що із
п’ять), а насправді присвятив їй понад десятиліття.
Осінь 1885-го в Києві була теплою, золотою. Проте у
величезному соборі холодно й якось незатишно. Перед митцем – величезний, у 4
тис. квадратних аршин (аршин – 72
см) сірувато-білий простір, який належить розписати.
Розпочати завжди важко, однак, як казав сам собі Віктор Васнецов (за тим же
джерелом): «Ех! Що мені до того, маю великий талант чи малий, віддавай усе!».
Й почалася титанічна праця. Голова його була сповнена
святими, апостолами, мучениками, пророками, ангелами, орнаментами – й усе в
гігантських розмірах! Щодня рівно о 10-й ранку Васнецов приходив до собору,
вдягав парусиновий халат, якому, між іншим, теж судилося стати по-своєму
легендарним. Так, скажімо, славетний меценат і великий друг художника Савва
Мамонтов, який часом навідувався до Києва, сміючись, коментував: «Живопис,
фарби Віктора Михайловича на стінах собору я бачив, розумів і схвалював; а
ось якого кольору халат на ньому, зрозуміти не в змозі – стільки на ньому
різних фарб, що ніяк не відмиваються, від пензлів та витирання рук!»
І день у день, з величезною палітрою, довжелезним муштабелем
та оберемком пензлів Васнецов піднімався нагору й працював натхненно, до
самозабуття, не помічаючи, чи поставлено риштування, чи прибито поручні.
Одного разу, відступаючи від стіни, він таки впав з кількаметрової висоти.
Митець прагнув створити щось цілком особливе, нове,
героїчне. Мріяв, аби прості люди, відвідуючи храм і милуючись розписами,
відчували свято, а про образи святителів, пророків, князів казали: це – батьки
наші, вони величні й суворі, але дивишся на них із такою ж любов’ю й довірою, як-от
маленький онук довірливо йде дідові на руки.
Створивши 15 величезних композицій, 30 фігур, Васнецов
налаштувався на розпис вівтаря. ...На тлі золотавого вечірнього неба поволі
проступало ніжне, осяяне внутрішнім світлом обличчя з лагідними очима,
повними суму й любові. Лице Матінки Божої. Васнецов, який зростав у сільському
храмі, добре розумів: будь-яка людина, будь-який мешканець найдальшого села,
котрий навіть не вміє достоту читати, зроду знає, що має трьох матерів: це
Матір Божа, мати-земля й та мати, що на світ породила. Ці образи, дорогі серцю
кожного православного, митець, здається, прагнув поєднати.
Урочисте освячення Володимирського собору відбулося 20
серпня 1896 року за неймовірного велелюддя. Вражаюче співав хор, усе було
пречудово. Митця щиро вітали найвідоміші культурні діячі, а винуватець
грандіозного успіху лише зауважив: «Сам дивуюся несподівано величезному художньому
враженню!»
СВІТЛО ДАЛЕКОЇ ЗІРКИ
Недаремно кажуть:
буде й на нашій вулиці свято! Затверджено План заходів на відзначення 110-ї
річниці з дня народження Бориса Романовича Гмирі – слави й гордості України.
Нарешті наше Міністерство культури взяло собі до виконання низку правильних і
необхідних кроків, про що роками мріяла невтомна хранителька меморіальної
квартири великого співака Ганна Принц.
Упродовж 2013–2014 років планується реставрувати,
перезаписати й видати на електронних носіях архівні та фондові записи музичної
спадщини Бориса Гмирі; поповнити фонди публічних бібліотек недавно виданою
унікальною книгою митця «Борис Гмиря. Дневники. Щоденники. 1936–1969»;
розробити та внести на розгляд Кабміну відповідне урядове рішення про
спорудження в Києві пам’ятника Борису Гмирі; підготувати й провести Міжнародний
конкурс вокалістів його імені; рекомендувати КМДА розглянути можливість створення
мистецького центру Бориса Гмирі в його меморіальній квартирі. Заплановано
проведення науково-практичної конференції з наступним виданням напрацьованих
матеріалів, тематичних концертів і музичних вечорів. Держкомітету телебачення
й радіомовлення, ЗМІ пропонується передбачити й здійснити широке висвітлення
життєвого та творчого шляху славетного співака, а «Укрпошті» – випустити серію
поштових марок, присвячених 110-річчю з дня народження Бориса Гмирі.
АЖ СЕРЦЕ ШКВАРЧИТЬ!
Ви, певно ж,
здогадалися, що йдеться про незабутній фільм режисера Віктора Іванова «За двома
зайцями». Вищезгадані вислови належать його героям, зокрема й Секлеті
Пилипівні (у неповторному виконанні Нонни Копержинської), яка під словом
«прийомний» розуміла «приємний». Своєрідна гра слів, яку мимохіть усі ми
зауважували в стрічці, не була випадковою. Річ у тім, що свій фільм 1961 року
(Київська кіностудія ім. О. П. Довженка) В. Іванов знімав таки українською
мовою. Стрічка дістала чомусь другу категорію, планувалася для показу хіба на
теренах Української РСР. Але фільм набув небаченої, просто-таки шаленої
повсюдної популярності! Тоді ті самі актори, яких ми обожнюємо, – Олег
Борисов, Маргарита Криницина, Нонна Копержинська, Наталія Наум, Микола
Яковченко та ін. – частково переозвучили фільм російською мовою. І негайно та
логічно він потрапив до всесоюзного кінопрокату.
А зовсім недавно стало відомо, що знайдено оригінальну
фонограму легендарного фільму. Про це повідомив zn.ua заступник гендиректора
Національного центру О. Довженка Іван Козленко. За його словами, фонограма
знайшлася у Маріупольському фільмофонді. Отже, сталася справжня сенсація:
через по-над півстоліття герої «За двома зайцями» заговорять українською мовою.
Й офіційна презентація цієї україномовної версії планується на осінь, у рам-ках
традиційного Київського кінофестивалю «Молодість».
З огляду на те, що й п’єса М. Старицького (за мотивами якої
знято фільм), і її так звана праоснова «На Кожум’яках» І. Нечуя-Левицького
написані українською мовою, демонстрація фільму В. Іванова з поновленою
фонограмою справді є відновленням історичної справедливості. І. Козленко має
тут рацію. Водночас це й привід поговорити про саму мову (згадайте: «частково
переозвучили»), адже можна собі уявити, як розмовляли ті ж Сірки, живучи на
Кожум’яках, або Секлета тощо. Мабуть, приблизно так, як Вєрка Сердючка, за що
її «сценічного батька», талановитого Андрія Данилка, не раз і не двічі було
гнівно затавровано дуже принциповими носіями «чистої» мови. Ця кіносенсація
справді добрий привід сказати, що той, хто вміє розмовляти українською, вміє
й щиро насолоджуватися смачною говіркою, а тому, хто досі послуговується
суржиком, мабуть, уже нічого не допоможе.
26.07.2013
Тетяна МОРГУН спеціально для «ПВ»
|
