ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

«Контраверсійний» Довженко

У столичному кінотеатрі «Київ» відбувся Тиждень кіно Олександра Довженка. Після повного цифрово­го відтворення глядачам запропо­новано ретроспективний показ шедеврів видатного українського кінорежисера. До цієї добірки увійшла відома довженківська кі­нокласика, в тому числі «Ягідка кохання», «Земля», «Аероград», «Сумка дипкур’єра», «Іван», «Щорс», «Звенигора», «Мічурін».

Про Довженка або кажуть багато й емоційно, або не кажуть нічого. Мабуть, жодна по­стать українського митця не оточена такою кількіс­тю міфів та вигадок, які здаються правдою, й прав­дивих свідчень, що легко сприйняти як міф. У цьому переконуєшся, читаючи документи й матеріали, присвячені художнику. Експресивний і несамови­тий, ліричний, ніжний і безпорадний, Довженко був наче зітканий із проти­річ. У його особистому житті – стосунках із жінка­ми, колегами, політичних поглядах, ставленні до на­ціонального питання, вла­ди було чимало такого, що для творчої, вразливої лю­дини є дуже непростим ви­пробуванням і подолан­ням, мукою, вічною бороть­бою. Він був наче оголений нерв, як відкрита рана. А якщо додати до цього, що Довженко постійно перебу­вав під пильним наглядом спецслужб...

Свого часу П. Марусен­ко писав у «Дзеркалі тиж­ня», що Олександр Довжен­ко «...із захопленням сприй­няв революцію; вступив до лав комуністичної партії; був близький до самого Сталіна; з 16 років не вірив у Бога; був буржуазним на­ціоналістом; ненавидів Сталіна та його оточення; понад усе любив Україну; був першим дисидентом... І розібратися у цій контра­версійній суміші складно, проте необхідно».

Що ж до ретроспектив­ного показу фільмів Олек­сандра Довженка, то сьо­годнішній глядач виявив до них більше уваги й ро­зуміння, ніж земляки-сучасники режисера (якщо вірити документальним свідченням тих років). Як повідомили в адміністра­ції кінотеатру «Київ», най­більший інтерес викликав фільм «Земля», один з най­популярніших та найвідо­міших за радянських ча­сів, тож його демонстра­цію було подовжено.

СПРАВЖНЯ УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ

«Земля» – німий фільм 1930 року. Події відбува­ються у невеликому українському селі напере­додні колективізації. Ставлення до цього різко розмежовує односельців на два табори, і коли активіст-революціонер Василь переорює межу, що відділяє колгоспну ниву від приватних госпо­дарств, його з-за рогу вбиває син куркуля. Стає зрозумілим: не лише село – світ розколюється й розділяється, і ніколи вже не буде так, як до цьо­го. Кінознавці відзначають, що навіть Ейзенштейн так не знімав фільми: таїна життя відчувається за кожною сценою. Неперевершено прекрасний ві­деоряд картини, особливо знаменита метафора очищувального дощу, що ллється й ллється на розкішні плоди багатостраждальної плодючої землі, котру так палко і так по-різному любить її не менш багатостраждальний народ. Фільм «Зем­ля» вражає єдністю змісту, темпу й кінотехніки, в ньому промовистим є кожен рух, це справжня українська народна пісня.

СЛУЖБОВИЙ РОМАН... ТРИВАЄ

У березні в кінопрокат виходить романтична комедія «Службовий роман. Наш час» виробниц­тва студії «Квартал-95» та кінокомпанії «Лео­поліс».

Автори сучасної вер­сії вирішили модер­нізувати улюблений рязанівський фільм, аби «сучасна молодь усе правильно зрозуміла». Тож «мимра» Людмила Калугіна (у цій ролі – Світлана Ход­ченкова) стала володаркою рейтингового агентства, бізнес-акулою, цілком зану­реною в роботу. Новосель­цев тепер – фінансовий аналітик і водночас... завзя­тий мотогонщик (Володи­мир Зеленський). Юрій Са­мохвалов, як і належить, дуже сумнівний тип – зна­ється з потрібними людьми, багато на що здатний. Ар­тист Марат Башаров, який грає цю роль, сам придумав і характерну зовнішність для свого героя. Нарешті незабутня Оля Рижова. Вона, як і рязанівська Оленька, сповнена чарів­ності, але, звісно ж, інша. Бо це – Анастасія Заворотнюк. Мабуть, старше покоління, яке добре пам’ятає перший «Службовий роман», теж здивується й усміхнеться, почувши коментарі моло­дих акторів. Приміром, Світ­лана  Ходченкова: «Мене за­вжди дивувало, як люди мо­жуть щодня вставати о 7-й ранку, їхати на роботу й бути там до 7-ї вечора. Це ж одноманітно й нудно. Цілі­сінький день у замкненому приміщенні, одні й ті самі обличчя...». Володимира Зе­ленського обрали на голо­вну роль тому, що він – ча­рівливий «сумний клоун» з неабияким драматичним і комедійним талантом.

Театрів у Києві набагато більше, ніж будь-хто з нас може полічити по пальцях.

Приміром, є Театр імені... Глядача! Є «Вільний театр» із своїм спектаклем-довгожителем «Чайка на ім’я Джонатан» за вражаю­чим твором Річарда Баха; театр «Вільна сцена»; «Світ­лий театр»; Перший жіно­чий театр і ще низка інших, сповнених духом свободи обрання репертуару, режи­сури і, звісно ж, самовияв­лення. Та якими вони не були б вільними, сучасни­ми й різними, до недавньо­го часу всіх їх об’єднувала спільна біда: безпритуль­ність. Кожному колективу і всім разом було ясно, що в їхньому виживанні зацікав­лені передусім вони самі.

Тож і було звернуто погляд на прес-центр палацу «Укра­їна», пристосований під теа­тральний майданчик. Саме до нього помалу й почали підтягуватися безпритульні київські театри. Й усіх радо приймали! Отже, Малий зал Палацу став, як пишуть жур­налісти, театральною кому­налкою. Справді: рівні умо­ви, права й обов’язки. І пере­дусім – вигідні орендні став­ки. Щоправда, йдеться про показ уже готових спекта­клів, з репетиціями це було б надто дорого. Все ж на Ма­лій сцені різні театри показу­ють свої вистави; втішені й молоді режисери.

Мабуть, було б не зовсім правильно чекати від щас­ливих «вільнодумців» театрального академізму. Однак театр ніколи не переставав бути майстернею, лаборато­рією, і якщо працювати (чи експериментувати) яскраво, талановито, азартно, то ціл­ком можна довести як ідею, так і естетику до горішньої межі переконливості.

СТОРІНКУ ПІДГОТУВАЛА Тетяна МОРГУН,«ПВ»

17.02.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини