ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Шлях до Бога – тернистий і вічний

 Юлія КОЛОМІЄЦЬ

шкільний бібліотекар

с. Селище, Баришівський р-н, Київська обл.

Однією з головних пам’яток будь-якого села є церква. І, як правило, кожна така спо­руда має свою історію, поза сумнівом, тісно пов’язану з історією населеного пункту, де розта­шована. Адже раніше саме храм був центром сільського життя, довкола якого оберталися всі найголовніші події. Впродовж свого життя кожна людина не раз бувала у церкві: там її хрестили, коли вона з’являлася на світ, там була повінчана, звідси ж проводжали до іншого світу, коли її земний шлях добігав свого кінця...

Ось уже сто років височіє над ко­зацьким селом Селищем величний храм святого великомученика Геор­гія Побідоносця. Завжди в недільні та святкові дні заклично звуть до Бога його дзвони. Церква насправді є окрасою села, і сучасникові навіть важко уявити, що так було не завжди: храм пережив непрості часи, перегор­нув трагічні сторінки своєї історії.

Певно, що ніхто не знав тоді, вже далекого від нас 1913 року, коли освя­чувався новозбудований храм, якою буде його доля. Тоді рішення про зве­дення нового храму ухвалила козаць­ка громада села. Для побудови храму кожен селянин робив посильний гро­шовий внесок. Лише один із громади відмовився, сказавши, що йому церк­ва ні до чого. І тоді громада присуди­ла продати з його господарства сви­ню, щоб виручені кошти внести на спорудження нового храму.

Церкву зводили без державної до­помоги впродовж десяти років. Ви­конробом на будівництві працював козак Антон Самійлович Чичкань. Церква мала шість куполів, її зробле­но з дуба, який випиляли селяни в місцевому лісі. Це була справжня на­родна толока – кожен ішов на будову за велінням власного сумління.

Першим священиком нового хра­му був Володимир Трипольський. При церкві тоді активно діяла цер­ковнопарафіяльна школа, де вчи­телька – дочка отця Володимира – на­вчала грамоти близько сорока дітей.

Отець Володимир правив службу Божу до 1929 року. Потім безбожна влада насильницьки «перепрофілю­вала» сільську церкву на зерносхови­ще, а священик та його сім’я зазнали незаслужених гонінь і репресій із боку панівної тоді атеїстичної влади.

І лише під час війни, вже при нім­цях, богослужіння відновили. Саме тоді й до 1965 року вів його отець Ан­тоній Трипольський. Цей період для Божого храму та його священослужи­теля був непростим, адже гоніння на релігію після війни відновилися з но­вою силою, що призвело до майже катастрофічного стану сільської свя­тині.

З 1965 року й досі богослужіння в храмі веде отець Михаїл Макєєв. Власне, саме йому вдалося відновити храм і надати нинішнього вигляду, який милує людське око. Селищан­ська церква та її настоятель широко відомі не лише в Баришівському ра­йоні, а й в Україні. Яскравим свідчен­ням цього є те, що до Свято-Георгіївського храму прибувають ві­руючі з інших міст і сіл України. До отця Михаїла часто приїжджають те­лежурналісти з Києва, аби взяти інтерв’ю.

А розказати мудрому сивочолому настоятелю є про що, адже служіння Богові в минулі часи було сповнене тривог і боротьби з чиновниками за Церкву та віру. Ось лише два промо­висті факти з минулого: щоб зрізати одну гілочку тополі біля криниці, аби з неї не падав тополиний «пух», потрібно було писати прохання до райвиконкому – настільки «серйоз­ною» була ця «операція». Або таке: отець Михаїл кілька років умовляв секретаря райвиконкому дозволити провести в храм опалення та елек­трику, але можновладець так і не на­дав дозвіл.

Боже покликання настоятелем храму в усі часи свого існування в умовах відвертої боротьби з церквою панівної атеїстичної влади вимагало від людини великої віри й душевної мужності. І вже той факт, що сіль­ський храм досяг такого знаменного ювілею, викликає в нас глибоку по­вагу та шану до його будівничих, мужніх та мудрих настоятелів, до всіх вірних, що зберегли невгаси­мий вогник віри. Бо саме віра робить усіх нас добропорядними чесними людьми.

 Пам’ять про святе – вічна

 У 2000 році на місці пер­шого дерев’яного хра­му села, біля автобус­ної зупинки, настоя­тель Свято-Георгіївської церкви отець Михаїл спільно з керівництвом місцевого радгоспу та сільською радою звели триметровий дубовий хрест. Пам’ятна табличка на ньому сповіщає: «Цей хрест-пам’ятник зведено на честь 2000-річчя Різдва Господа Нашого Ісуса Христа і в пам’ять 450-річчя козацького села Селища, на місці, де був однокупольний храм XVIII ст. в ім’я святого великомучени­ка Георгія Побідоносця. Розі­браний у 1929 році». І відно­вилася вічна й безперервна нитка історії села, з’єднавши покоління всіх, хто жив і живе на нашій благословен­ній землі.

Тож будьмо гідні своїх пред­ків, бо відома істина про те, що народ, який не знає або згубив знання свого минуло­го з його духовними скарба­ми, вмирає і зникає з лиця землі. Бо зараз саме на нас лежить відповідальність за передання безперервної ес­тафети пам’яті наступним поколінням. При цьому за­вжди варто пам’ятати народ­ну мудрість: «Кому Церква не Мати, тому і Бог не Отець»...

 До Дня хрещення Русі

 27 липня ц. р. у Києві розпочнеться велике святкування. Під час пре­зентації запланованих заходів, по­відомляє УНІАН, рок-музикант Олег Карамазов, керівник Міжнародної громадської організації «День Хре­щення Русі», нагадав ключову по­дію – зустріч мощей святого рівно­апостольного князя Володимира: святиню доставить у Київ міжна­родний Хресний хід, що 29 травня стартував у Владивостоку й пройде територією Росії, Білорусі, а далі перетне український кордон.

Олег Карамазов розповів і про концерт для учасників святкуван­ня. «Це буде не просто концерт, – сказав він. – На Хрещатику ми створимо свято з глибоким зміс­том... Це привід розповісти молоді про те, що ми знаємо про Вітчизну й історію». Митець уточнив, що під час концерту на екранах демон­струватимуть історичні сюжети про Хрещення Русі, й цей показ чергу­ватиметься з виступами відомих музикантів, богословів, культурних і громадських діячів, спортсменів. Окрім того, планується зібрати найбільший за всю історію народ­ний хор із киян та гостей міста, ко­трий виконає три найулюбленіші пісні – українську, білоруську та російську. Пісні доберуть заздале­гідь шляхом голосування у соціаль­них мережах.

 СОРОК РОКІВ НА НИВІ КУЛЬТУРИ

Сергій Баранчиков

заввідділу організаційно-гуманітарної роботи Закарпатської облпрофради

Ганна Табакович сумлінно трудиться у закладах куль­тури вже сорок років. Із них дванадцять – керує За­карпатським обласним Будинком культури профспі­лок, який 2009 року посів перше місце у Всеукраїн­ському огляді-конкурсі культосвітніх закладів проф­спілок і нагороджений відзнакою ФПУ та грошовою премією. Нині тут працюють 14 клубних формувань, що налічують понад 600 учасників.

Трудову діяльність Ганна Іванівна розпочала 1973 року після закінчення Хустського культосвітнього учи­лища – директором Будинку культури села Нижнє Се­лище Хустського району. Працювала завклубом заво­ду «Ужгородприлад», який 1980 року Укрпрофрада визнала кращим культосвітнім закладом профспілок УРСР. Згодом Ганна закінчила Ленінградську вищу профспілкову школу культури за спеціальністю «Управління культурно-просвітницькою діяльністю». Працювала за фахом на Сумщині, зрештою майже два десятиліття – у Закарпатському обласному Будинку культури профспілок.

Культурно-економічна стратегія, яку розробляє й реа­лізує Ганна Табакович, дає можливість не лише збе­регти й підтримати наявні художні колективи, а й примножити напрями діяльності закладу. Завдяки її зусиллям у Будинку культури профспілок створено всі умови для роботи трьох відомих хореографічних колективів – «Юність Закарпаття», «Джерельця Кар­пат» та «Веселка». Добре відомі мешканцям Ужгоро­да та його передмість об’єднання «Надвечір’я», во­кальна студія «Зорепад», дитяче об’єднання «Світ школи», спортивно-хореографічна студія «Вікторія», танцювальна група «Есфірь», студія естрадного вока­лу, драматичний гурток, гурток художнього слова, школа естетичного розвитку, студія східних танців, клуб кінофотолюбителів тощо.

Велику увагу Ганна Іванівна приділяє зміцненню матеріально-технічної бази Будинку культури. За фі­нансової підтримки Закарпатської облпрофради, ін­ших джерел фінансування закуплено музичну апара­туру, оновлено сцену, актовий зал тощо. Нещодавно з її ініціативи у БК відкрито арт-кафе «Зерно», де від­буваються цікаві заходи, у тому числі зустрічі з твор­чою інтелігенцією.

2010-го Ганну Табакович нагороджено нагрудним знаком ФПУ «Профспілкова відзнака». Її визнано но­мінантом Всеукраїнської премії «Оплески», нагоро­джено пам’ятним призом і премією ФПУ. Торік Феде­рація профспілок України присудила їй перше місце в номінації «Кращий керівник культурно-освітнього за­кладу профспілок» й вручила пам’ятний приз ФПУ. За­карпатська облпрофрада видала буклет із досвіду ро­боти обласного Будинку культури профспілок, який поширено серед усіх культосвітніх закладів профспі­лок Закарпаття для практичного використання.

12.07.2013

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини