ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Вертикаль Говорухіна і Ганс Крістіан Андерсен

Той, хто недолюблює журна­лістів, часто має для цього підстави. Варто було Станіс­лаву Говорухіну зронити фразу, що він «ображений на глядачів, куражу немає» й далі не зніматиме кіно, як «смажений» факт підхопили десятки періодичних та інтернет-видань, на всі заставки ла­суючи ключовою фразою, викладе­ною або тотожно, або в дещо інших редакціях. Скільки я не намагалася розібратися – ну, хоч хтось, хоч один-єдиний напише, в чім, власне, річ, і як він сам оцінює фільм «Ві­кенд» та дивно суголосну реакцію різних аудиторій, – нічого подібного знайти не вдалося. Авжеж, головне не сутність проблеми, головне – скандальчик навколо неї, зовсім як у старому анекдоті: яка різниця – він вкрав, у нього вкрали...

Що розсердило Говорухіна? Те, що в трьох (!) аудиторіях публіка смія­лася в абсолютно недоречному місці (кого цікавить, в якому, легко може дізнатися). Власне, про таку поведін­ку публіки із сльозою казав персо­наж михалковського фільму «12» – актор у виконанні Михайла Єфремо­ва: «Вы ж посинели все, как удавлен­ники, от вашей ржачки – смеетесь везде, всегда, надо всем! Вы еще в зал не вошли, а уже хари свои ржать приготовили! Вам смешно абсолют­но все – жизнь, смерть, цунами, зем­летрясение! Думаешь, вот плюнешь в зал, смеяться будут все равно, по­думают: шутка такая...».

Інша річ, якби хтось розумний і компетентний написав би, що цей фільм Говорухіна за його сценарієм має такі-то й такі-то вади й прора­хунки, порівняно, скажімо, з філь­мом Луї Малля 1958 року «Ліфт на ешафот» за однойменним романом Ноеля Калефа. Або й без порівняння – сам по собі. Але для цього слід во­лодіти знаннями з теорії та історії кіномистецтва, розбиратися, що таке нуар і неонуар, який там набір стилістично-естетичних нюансів, проаналізувати фільми французь­кої «нової хвилі», творчість сера Альфреда Хічкока...

Що ж до некінознавців, то в люди­ні все одно й завжди перемагають її преференції, власне почуття смаку, відчуття межі між пристойним і не­пристойним. Тому одна журналістка пише, що фільм Говорухіна – набір коміксів, а споживачі «творчого жур­налістського продукту» в «комен­тах» радо підхоплюють: «На старість мозок всихає», «А чо? Взяти попкор­ну й квитки в останній ряд – для по­цілунків. А там не гріх і поіржати, нехай хоч Гамлета показують». Іро­нії, на жаль, не відчула. Все серйоз­но. І лише одна дівчина написала: «Подивилася трейлер, за стилісти­кою нагадало ранні фільми Хічкока. Неодмінно подивлюся, коли вийде на екрани. Говорухіну – респект!».

До речі, про цей остогидлий попкорн в останньому ряду глядачевого залу казав сам С. Говорухін, людина сувора, але щира, часом аж занадто, під час свого майстер-класу в Києві 2010 року. Казав як про антитезу по­нять «культура» й «цивілізованість». Як синонім до слова «дикун». І під цю дикунську аудиторію, справедли­во зауважив він, чимало режисерів та продюсерів створюють відповід­ного ґатунку фільми, чітко спрямо­вані на все, що «нижче паска».

Немає цивілізованої аудиторії – немає й добротного кінопродукту. «Світ стрімко падає в середньовіч­чя», – написав один російський бло­гер, маючи на увазі міжконфесійні чвари. Але в культурно-цивілізаційному сенсі він падає ще нижче. При­чому повсюдно. Чи не про це промов­ляє той факт, що тріумфатором 66-го Каннського фестивалю став триго­динний фільм про лесбійське кохан­ня «Життя Аделі» або що на ниніш­ньому, XXIV, сочинському «Кінотав­рі» названо «спалахом таланту» кар­тину «Інтимні місця» подружжя Н. Меркулової та О. Чупова з відвер­тим сексом (на межі) та матом. Акто­ри Юрій Колокольников та Олеся Су­дзиловська радісно оголюються й «діють», а режисери переконують ці­каву журналістку, що зйомки цієї стрічки допомогли їм налагодити власні стосунки. Обидва чомусь упевнені, що саме «знизу» можна розв’язати всі проблеми адекватної соціалізації людини у великому міс­ті, а судячи з надміру інтимних сцен, подружжя потребує дуже сильної «накачки» аж до необхідності поді­литися своєю проблемою із знімаль­ною групою й усім світом. Успіх і їм, і багатьом іншим творчим колегам-однодумцям забезпечено!

Тому можна зрозуміти Станісла­ва Говорухіна, автора цілої низки незабутніх стрічок, що чудово обі­йшлися навіть без «ню», коли він каже: «Я ніколи в житті не віддав би будь-яку свою картину на конкурс фестивалю «Кінотавр», аж ніяк не рифмуюся з програмою, яку тут ор­ганізовують. Мій глядач – людина, яка читає книжки, а не телефон».

 Усе в порядку– йдемо на дно

 Як здається, преце­дент з картиною «Вікенд» є вель­ми показовим. Бо на­близив до «Кінотав­ра», й стало зрозумі­ло: «Вертикаль» С. Го­ворухіна (включно з його однойменним фільмом) як була, так і лишилася конструкці­єю міцною й самодос­татньою, а кіношна й білякіношна аудиторія і в «цивілізованій» Єв­ропі, і в нас під носом – ті андерсенівські голі (в переносному й буквальному сенсі) королі, що загубили пристойність і наче люстро відбили чи не повну руйнацію базо­вих моральних цін­ностей.

 Друга в Європі

 У приміщенні пам’ятки архі­тектури XVIII ст. «Брама За­боровського» відкрито ціка­ву експозицію – «Бурштино­ві мозаїки в Софії Київській» за мотивами візантійських мозаїк, фресок соборів Свя­тої Софії, Михайлівського Зо­лотоверхого й Кирилівської церкви. Мозаїчні панно створено митцями України й Італії. Бурштин – україн­ський, мозаїчна техніка – класична. Виставку організо­вано в рамках спільного проекту Національного за­повідника «Софія Київська» та Міжнародного благодій­ного фонду «Українська ро­дина» за підтримки Асоціа­ції «Український бурштино­вий світ», повідомляє i-pro.kiev.ua. Україна стала дру­гою країною в Європі, яка реалізує подібний проект.

Відтепер для дітей працюва­тиме «Школа-студія мозаїк у Софії Київській», а досі така існувала лише в Равенні. Тут відбуватимуться майстер-класи з мозаїки, читатимуть­ся лекції з історії мозаїчного мистецтва для дітей та до­рослих. Керуватиме школою-студією Ліна Даміані, український художник-мозаїст, випускниця майстерні Марко Санті, автор мозаїч­них панно з бурштину, пред­ставлених на виставці.

 ЗАКАРПАТСЬКА «ВЕСЕЛКА» ЗАЧАРОВУЄ

 Сергій Баранчиков

завідувач відділу організаційно-гуманітарної роботи Закарпатської облпрофради

 Того дня в обласному українському муздрамте­атрі ім. Братів Шерегіїв у м. Ужгороді був ан­шлаг. Сотні шанувальників хореографічного мистецтва прийшли на звітний концерт одного з кращих дитячих аматорських колективів профспі­лок України й Закарпаття – зразкового дитячого ан­самблю танцю «Веселка» обласного Будинку культу­ри профспілок із нагоди 20-річчя його творчої діяль­ності. Незмінним художнім керівником самобутнього колективу є заслужений працівник культури України Людмила Петрецька.

Учасників свята привітали голова Закарпатської облпрофради Іван Король, начальник управління культу­ри обласної державної адміністрації Юрій Глеба, ди­ректор виконавчої дирекції обласного відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності Ігор Сегляник, народна артистка України Клара Балог, заслужений працівник культури України Іван Пастеляк, директор обласного Будинку культури профспілок Ганна Табакович.

Іван Король вручив ансамблю «Веселка» та його худож­ньому керівнику Почесні грамоти президії Федерації профспілок України, а також комплект сценічної фор­ми. Було й чимало інших відзнак, нагород, подарунків…

А далі почалося неповторне дійство: «Веселка» зася­яла яскравими барвами! Бурхливими оплесками гля­дачів супроводжувалися хореографічні композиції «Ми – діти Закарпаття» та «Гуцульська фантазія», український народний танець «Маруся», російська «Калинка», угорський чардаш, дитячий танок «Веселі бджілки», народний танець Закарпаття «Березнян­ка», хореографічна картинка «Кокетки», танець за східними мотивами, єврейський «Хава нагіла», ци­ганський танець, жартівливий хлоп’ячий танок «Со­пілкарі». А фінальним акордом незабутнього вечора став традиційний український гопак.

Глядачі гідно оцінили високу майстерність юних тан­цюристів усіх трьох вікових груп.

16.06.2013

Тетяна МОРГУН оглядач «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини