ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Творчість єднає континенти

Недавно керівник заслуже­ного народного ансамблю пісні й танцю України «Дар­ничанка», заслужений пра­цівник культури Петро Ан­дрійчук був запрошений до США для участі у концертах оркестру народних інстру­ментів. Маестро Андрійчук не лише блискучий хормей­стер і музикант, а й, що не менш важливо, митець за­требуваний, завжди бажа­ний там, де колеги по цеху знають і цінують його твор­чість. Додому він повернув­ся, сповнений вражень, і ми вирішили дізнатися про по­їздку докладніше.

– Петре Олександровичу, Вас за­просили виступити чи як почесно­го гостя? До якого міста? І про які народні інструменти йдеться?

– Я прилетів до Лос-Анджелеса на запрошення керівників оркестру. Це мої колишні консерваторські одно­курсники – заслужений артист Украї­ни Анатолій Мамалига та його дружи­на Ірина Орлова, добре знані в Украї­ні, а тепер, як я переконався, ще й в Америці, майстри народно-інструментального мистецтва. Там подружжя років із десять, мають учнів у місце­вих школах. Торік Ірину названо кра­щим учителем року в Альгамбрі (міс­то, що входить до складу конгломера­ції Лос-Анджелес); вона викладає у муніципальній школі, організувала такий джазовий оркестр, що навіть бешкетники охоче в ньому грають, пе­ремагають на різноманітних конкур­сах і з музикою вже не розлучаються. Крім того, Анатолій та Ірина навча­ють дітей грі на народних інструмен­тах, створюючи тим самим базу для оркестру народних інструментів, який став змістом їхнього життя.

Оркестр – домрово-балалаєчного типу, з чотириструнними домрами, власне, такий, які ми, поряд із струнно-смичковими, чуємо в Україні і які функціонують у більшості наших спе­ціальних навчальних закладів. Духо­ва група – високопрофесійні музикан­ти з різних колективів Лос-Анджелеса. Є в оркестрі й учасники зрілого віку, залюблені у народно-інструментальне мистецтво. Дехто з них доїжджає на­віть з інших міст. А мене запросили в оркестр як баяніста, однак випала щаслива нагода й диригувати.

– В оркестрі діти з українських ро­дин?

– Українців, як не дивно, одиниці. Здебільшого тут діти азійського, ла­тиноамериканського походження, афроамериканці. І, безперечно, слов’яни. Вразило, з яким натхнен­ням дітлахи навчаються гри на на­ших народних інструментах. Є серед них і фантастично талановиті. При­міром, одна юна латиноамериканка так віртуозно-мистецьки грає на ба­лалайці, що їй можуть позаздрити студенти наших вишів.

– А яка репетиційна база, реперту­ар, де відбуваються щорічні кон­церти? Яка публіка приходить на виступи?

– Базу для репетицій уже кілька років люб’язно надає місцева Укра­їнська автокефальна церква. Репер­туар демократичний: світова класи­ка, народна та популярна музика, яку аранжує Анатолій Мамалига. Є і його власні твори. Вже традиційни­ми для оркестру стали щорічні кон­церти у престижних залах. Готують­ся до них кілька місяців, це справа непроста, потребує неабиякого орга­нізаторського хисту. Однак колек­тив уже має свою публіку, котра очі­кує нових програм, хоч вартість квитка сягає 40 доларів. До концер­тів долучаються й колишні наші му­зиканти, які тепер мешкають у різ­них містах США, та відомі солісти з України, зокрема, свого часу тут спі­вала Валентина Степова. А цьогоріч, окрім мене, запрошено солістів На­ціональної філармонії України Ва­дима й Ніну Чорнокондратенків. З оркестром Ірини Орлової та Анато­лія Мамалиги вже традиційно співає народний артист Росії, нині профе­сор Музичної академії Лос-Анджелеса, володар голосу дивовижної краси Володимир Чернов, який 12 ро­ків був солістом Метрополітен-опера. До речі, він добре знає україн­ську, близький друг нашого славет­ного Анатолія Кочерги.

Перший концерт, у якому брала участь невелика кількість виконав­ців, ми дали для студентів Каліфор­нійського університету, де викладає наша співвітчизниця Анна Кудима. Другий, у повному складі, – в універ­ситеті міста Сан-Дієго, а третій, основний, у Герберт Зіппер Холлі Колбурнської музичної академії, од­ному з найпрестижніших спеціаль­них музичних навчальних закладів Америки. Й попри те, що цей кон­церт збігся в часі з фінальним мат­чем із бейсболу – то «святе» для аме­риканців! – зал однаково був перепо­внений. Прикро, але слухачів-українців на цих концертах було вкрай мало.

Тим часом у залі можна було ба­чити не лише вихідців із колишньо­го СРСР та європейців, а, здається, увесь світ. Після концертів, як це за­ведено й у нас, глядачі підходили по­спілкуватися, висловити задоволен­ня. Запам’яталися мені дві літні пані, які спеціально приїхали за сотні кілометрів; їхні дідусі й бабусі – з Тернопільщини, з міста Заліщики, що поруч із моїм рідним Борщовом, а наприкінці ХIХ століття були серед перших, хто оселився на американ­ському континенті.

 ДЗВЕНИТЬ НАША ПІСНЯ

У рамках заходів з нагоди 60-річчя утворення Черкаської області та 200-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка в обласному центрі відбувся концерт кращих народних аматорських колек­тивів закладів культури профспілок Черкащини, яким торік підтверджено або вперше присвоєно звання «Народ­ний аматорський колектив профспілок України».

Зпрограмою «Черкащино, перлино України! Тобі наша любов і серця спів» виступили тридцять два колективи, продемонструвавши високу майстер­ність, любов до людей і рідного краю.

Присутніх привітав голова Федерації профспілок області Петро Шевченко. Він подякував організаторам та учасни­кам, зокрема головам обкомів профспі­лок АПК, освіти, споживчої кооперації, охорони здоров’я, які постійно прово­дять відповідну роботу у колективах, за духовне виховання молоді й підтримку всіх, хто реалізує свій творчий потенці­ал у аматорському мистецтві.

Кращі народні аматорські колективи відзначено подяками. А глядачі ще раз переконались, що душа народу жива, не вмирають наші традиції, звичаї, дзвенить наша пісня.

 ВІЧНЕ КОХАННЯ ІСНУЄ!

 7 травня в одному з найчарівніших київських ку­точків – Маріїнському парку, неподалік Мосту закоханих, відкрито незвичайний пам’ятник Ві­чному Коханню. Так, суцільні символи. Отже, стоять, міцно обійнявшись, зворушливі старенькі жінка й чоловік. І відтепер буде ця скульптура янголом-охоронцем усіх щиро закоханих, які при­йдуть до неї за благословінням.

Хто вони, ці старенькі? Чи не вигадані, чи реальні люди? Так, ідеться про реальних людей. Скульптори Олександр Моргацький і Григорій Костюков відтвори­ли на замовлення телеканалу «Інтер» (telekritika.ua) зустріч у студії «Жди меня» українки та італійця, котрі пронесли свою любов через усе життя й зустрілися че­рез понад шість десятиліть вимушеної розлуки.

Мокрина Юрзук і Луїджі Педутто познайомилися 1943 року в австрійському таборі для військовополо­нених – солдат-італієць і селянка, яку фашисти вивез­ли на примусові роботи з України. Вона не знала іта­лійської, він вивчив російською лише дві-три фрази. Та коханню не потрібні слова... І коли 1945 року ра­дянські війська звільнили їх, здавалося, що ось тепер і настане щасливе подружнє життя. Але ні. Дві країни – та, що перемогла, й та, що програла, – розлучили закоханих: радянська влада категорично відмовила Луїджі, а італійська – не бажала приймати Мокрину. Й хоч він у повоєнний час неодноразово писав їй, листи «не доходили» до адресата. Проте ці двоє ні на день не забували один про одного!

Вони зустрілися лише через шістдесят років, коли обидва давно овдовіли й після того, як 2004-го Луї­джі Педутто звернувся до авторів передачі «Жди меня» з проханням розшукати його кохану жінку. Їхня зустріч розчулила мільйони людей! Луїджі за­просив свою Мокрину до себе, в містечко Кастель-Сан-Лоренцо, й сам часто приїжджає до неї в село, залюбки допомагає по господарству. Готуючи для своєї єдиної вишукані італійські страви, завжди щось наспівує.

...На відкритті пам’ятника були присутні Посол Італії в Україні пан Фабріціо Романо, глава КМДА Олександр Попов, керівники телеканалу «Інтер». І головне – при­був герой події, 90-річний Луїджі Педутто. Старенька Мокрина приїхати не змогла, уповноважила двох сво­їх онук – Галину й Олену, які подякували від її імені всім, причетним до урочистої акції. Усі, хто брав сло­во, говорили по-різному, але про одне й те саме: це мудрий урок для кожного з нас; ті, хто проніс щире кохання через усе життя, не розгубивши ні краплини, варті того, аби бути увічненими в пам’ятникові почут­тю, над яким час не владний.

«Це прекрасний пам’ятник, – сказав Луїджі Педутто. – Все, що я відчуваю в серці, скульптору вдалося пе­редати дуже точно».

19.05.2013

Тетяна МОРГУН оглядач «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини