ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Боротись до останнього патрона

«Світ розколото навпіл, і тріщина пройшла крізь серце Поета», – писав Генріх Гейне. Цей ви­слів безпосередньо – й у переносному, й у буквальному сенсі – стосується долі й творчості заслу­женого діяча мистецтв України, ла­уреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, фронтовика-орденоносця, видатного, незабутньо­го українського поета Дмитра Оме­ляновича Луценка (1921–1989).

Останні слова, сказані ним у пе­редсмертний час дружині Тамарі Іванівні, були: «Тепер мені не страш­но й умирати – я залишив людям піс­ні». Є в нього такі рядки: «Всі ми смертні, всі ми пасажири / І експрес наш зникне, як міраж / Я лишаю в спадок людям щирим / Пісню й сло­во – нелегкий вантаж». І цей, справді нелегкий, вантаж став золотою мис­тецькою спадщиною, яку маємо дбайливо зберігати для наступних поколінь, бо в його піснях і віршах – наша правдива історія, щирі, глибо­кі й вічні почуття.

Не кожному по силах спромогтися на пісню, яку народ не лише співає, а й щиро вважає своєю – такою, що ви­йшла з самої душі народної. В перед­мові до збірки віршів Дмитра Луцен­ка «Усе любов’ю зміряне до дна» відо­мий поет Микола (Данилович) Томен­ко пише: «Коли йдеться про пісні... поета-фронтовика Дмитра Луценка, то нехай знає народний загал, що та пісня, яка запала йому в душу, – а це й «Мамина вишня», і «Хата моя, біла хата», і «Фронтовики», й багато інших – була простріляна вісьмома інфарк­тами, котрі по війні переніс поет. ...За­лишилися добірні зерна поезії, яким проростати ще через десятиліття, а то й цілі століття. Він був великим жит­тєлюбом і працелюбом, заряджав ото­чуючих добром і лагідністю, щиріс­тю, теплотою й людяністю. Він, який пережив голодомор, не раз і не двічі замерзав в окопах Сталінграда, втра­тив найдорожче – свою дочку, дивив­ся на життя по-філософськи мудро».

Мудро, але не відсто­ронено, не відчужено, інакше не з’явилася б така щемна, неповторно-тонка лірика, такі пісенні тексти, ко­трі спочатку вихоплю­вали один в одного ком­позитори, а за ними – найпопулярніші вико­навці. Згадаймо хоча б «Як тебе не любити, Ки­єве мій» на музику Іго­ря Шамо, котру виконує незабутній Юрій Гуля­єв. І як виконує! Скіль­ки ніжності, теплоти, навіть інтимності вкладає він у спів, а як виходить на коду, роблячи прак­тично неможливе навіть для гнучкого лірико-драматичного баритона: «Ки-є-ве-мій» – підвищення кожного скла­ду до немислимої теситури, майже фальцету, приглушеного, м’якого й дзвінкого водночас. Річ не в теорії, а радше в тому, як відгукнулась багата душа славетного виконавця на високу майстерність авторів пісні!

У 1976 році Дмитро Луценко та Ігор Шамо стали лауреатами Шевченків­ської премії за низку пісень, у тому числі й за «Києве мій». Гроші переда­ли до дитячих будинків столиці.

Лише близькі люди знали, що лі­ричний, ніжний, чутливий, уважний і привітний Дмитро Луценко був не лише тяжко поранений на війні, при­чому 8 травня 1945 року, а й смер­тельно поранений війною. Звідси й вісім інфарктів та, мабуть, дочасна смерть: «Скільки нас не вернулось до отчого дому... Крає серце пекуча, ще і досі, як рана, сльоза...»

Дружина поета Тамара Іванівна Луценко, яка стала фактично по­смертним продюсером свого чолові­ка, розповідала журналістам: «Мені здається, що тема війни була осно­вною в його житті, бо скільки жив, стільки думав про тих, кого втратив, якими дорогами пройшов. Він усе че­рез своє серце, таке чутливе, поетич­не, перепускав. У його книжці «Усе любов’ю зміряне до дна», що вийшла в серії «Бібліотека Шевченківського комітету», половина віршів – про його фронтових друзів, людей, яких забрала війна і які йому сняться». Свого часу Дмитро Луценко написав віршований спогад про бойових по­братимів – «Баладу про братерство», і текст вірша так вразив Ігоря Шамо, що він, не відкладаючи, створив му­зику, а пісню неймовірно проникливо виконав Анатолій Мокренко. На мос­ковському конкурсі цей твір про сол­датську дружбу, взаєморозуміння й взаємовиручку викликав захоплення слухачів і посів перше місце.

 Лишився переможцем

Згадаймо ще один прекрас­ний, напрочуд ліричний твір – пісню на вірші Дми­тра Луценка «Осіннє золо­то» (музика Ігоря Шамо). Знову ж таки, з легкої руки Тамари Іва­нівни Луценко однойменну на­зву має й престижна мистецька премія та щорічний пісенний фестиваль, що відбувається на батьківщині поета у селі Березо­ва Рудка на Полтавщині. Завдяки невтомній багаторічній праці цієї жінки, її спілкуванню з компози­торами й виконавцями з’являються нові й нові пісні, створе­ні на вірші Дмитра Луценка, ви­ходять компакт-диски. Один із них CD «До живих я звертаюсь», де стільки болю й водночас стільки душевних скарбів!

Уже пішов і я давно в запас,

Але мене ніхто здолать не зможе,

Бо я – народ,

В якого дух не згас,

Народ, ім’я якому –

Переможець! (1984)

 ПОПОВНЕННЯ МУЗЕЙНОГО ФОНДУ

Багаторічні поневіряння Музею історії Києва всім добре відомі. Як і те, мабуть, що через скруту музейні фонди щонай­менше в останнє десятиліття практично не поповнювалися новими мистецьки­ми творами, зокрема картинами, що становлять живописний новітній літо­пис столиці. Тож міська влада, як пові­домляє i-pro.kiev.ua, звернулася до ме­ценатів – людей культурних і не байду­жих до історичної спадщини – з прохан­ням придбати й подарувати музею кар­тини сучасних митців. При цьому чи то влада гарно пояснила, чи меценати й самі знали, що добродійна акція стано­витиме престижну частину мистецького проекту «Київ назавжди. Kyiv forever», який реалізується на виконання ініціа­тиви «Культурна височина» Стратегії розвитку Києва до 2025 року.

Тож відомий меценат і нардеп Олек­сандр Фельдман придбав для музею роботу одного з найкращих радянських акварелістів Юрія Химича. Інший меце­нат, Федір Зернецький, подарував чоти­ри роботи Юрія Єрмоленка. Почесний громадянин Києва й меценат Ігор Пона­марчук придбав і передав музею дві роботи відомого київського майстра живопису Володимира Чернікова.

 Тільки любов...

 Пісня на фронті допомагала не лише жити, а й вижити. Це багаторазово зазначали фронтови­ки у своїх розповідях про війну. Як відомо, ці­кава доля «Синего платочка» зробила твір саме таким: він допомагав вижити. Спершу ніжна ме­лодія вальсу, створеного Єжи Петербурзьким, зачару­вала поета Якова Галицького, й 1940 року він написав невибагливий «мирний» текст, у якому, втім, з’явилися «ключові слова»: синий платочек. Пісню записа­ли відомі естрадні співачки Ізабелла Юр’єва і Катери­на Юровська, завдяки яким «Синий платочек» набув широкої популярності. Проте в перші місяці війни над­звичайно популярним був другий варіант цієї пісні – найімовірніше, доробок колективної народної твор­чості: «Двадцать второго июня / Ровно в четыре часа / Киев бомбили / Нам объявили / Что началася вой­на...» Мелодія стала для людей рідною і близькою.

Та найпопулярнішим виявився третій варіант «Синего платочка», створений навесні 1942 року. У квітні до гвардійської частини генерала Гагіна, яка охороняла легендарну «дорогу життя», приїхала Клавдія Шуль­женко із джаз-оркестром під орудою її чоловіка Воло­димира Кораллі. Артистка познайомилася з кореспон­дентом фронтової газети лейтенантом Михайлом Максимовим. Саме він і запропонував їй новий, воєн­ний текст «Синего платочка». Цю пісню Шульженко ні­коли раніше не виконувала: мелодія їй подобалась, а ось текст Галицького вважала банальним, далеким від досконалості. Проте вірші, запропоновані Максимо­вим, одразу захопили Клавдію Іванівну. Вперше «Си­ний платочек» на слова Михайла Максимова Клавдія Шульженко виконала 12 квітня 1942 року для воїнів-залізничників Волховського депо. Пісня мала шале­ний успіх, співачці й поетові вручили рідкісний у фронтових умовах подарунок: шматок торта й склянку журавлини. Через кілька місяців, узимку, в неопалю­ваній студії звукозапису Клавдія Іванівна записала «Синий платочек» на платівку. Такі платівки політпра­цівники вручали бійцям як дорогоцінний подарунок, адже це був справжній гімн солдатської любові та вірності. З новим текстом «Синий платочек» й увійшов в історію Великої Вітчизняної війни.

Зрозуміло, що популярними на фронті були й інші чу­дові пісні («В лесу прифронтовом», «Тёмная ночь», «В землянке» тощо), але в «Синем платочке» чітко простежується та сама тема, що про неї ми згадува­ли, коли йшлося про воєнні твори Олеся Гончара: мі­німум декларацій – максимум людяності. Адже «строчил пулемётчик за синий платочек, что был на плечах дорогих», а не «За Родину, за Сталина!». Тож для бійців, геть змучених боями, втратами, неперед­бачуваністю кривавих жнив, образ синьої хустинки на дорогих плечах і «любящий взгляд» коханої були найкращою мотивацією до атак і мужності, незрад­ливим маяком на шляху до Перемоги.

Минуло багато років, світ наповнювався і наповню­ється новими піснями, мелодіями та ритмами, але популярність «Синего платочка» не згасає, і народ, як і раніше, любить і співає цю пісню.

13.05.2013

Тетяна МОРГУН оглядач «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини