ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Ніби фантомні болі душі…

«...Тільки відчуваю якийсь неспокій, ніби якісь фан­томні болі душі. Почало­ся це з того, що я рап­том захотів на Кана­ри. Не тому, що курорт, океан, екзотика. А тому, що вичитав у одному жур­налі, що там десь високо в горах, у вічнозелених нетрях є плем’я, яке не говорить між собою, а пересвистуєть­ся. І я подумав – от якби й у нас не говорили, а пересвис­тувались. Бо стільки вже наговорено, до цілковитої втрати смислу. Та ще й якоюсь мовою недолюд­ською, сурогатом української і російської, мішанкою, плебей­ським сленґом, спадком рабсько­го духу і недолугих понять, від чого на обличчі суспільства ле­жить знак дебілізму, – а при чому ж тут я?»

Роман Л. Костенко побачив світ у відомому видавництві «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», директор якого, Іван Малкович, справедливо зауважив: «Сподівався на подію, а виявилося, що це ви­бух! Книжка вражає по-справжньому. Здається, у нас так ще не писали. Сподіваюся, що це буде несподіванкою для всіх!»

Літературна, мис­ляча Україна вже давно занурена в читання й обгово­рення нового ро­ману неперевершеної Ліни Костенко «Записки україн­ського самашедшого». По­ставити таке дивовижне слово в заголовок серйоз­ного психологічного твору могла хіба що Ліна Васи­лівна – це абсолютно в дусі її темпераменту, сміливос­ті й нестандартної розумо­вої організації. Письмен­ниця презентувала свій но­вий твір в УКРІНФОРМі, театрі ім. І. Франка; і туди, й туди зібралося публіки стільки, що ніде було яблу­ку впасти. І хоч нинішню журналістику й називають «комп’ютерною», праців­ники практично всіх мас-медіа, дружно відкинувши набридлий «модерновий стиль», заговорили люд­ськими голосами про вічні цінності: взаємодовіру, прагнення чистоти й від­вертості, непродажність щирої душі порядної людини.

Оповідь у романі ведеть­ся від першої особи: так мислить головний герой твору, 35-річний комп’ю-терний програміст, безпо­середній учасник світових абсурдів, «базовою трав­мою» якого, як зізнається він сам собі, є Україна.

...За автографом пись­менниці вишикувалася кількагодинна черга, в якій терпляче очікували малі й старі, люди різних професій, різного соціаль­ного статусу. Особистість Ліни Костенко, наче маг­ніт, притягує до себе сер­ця. Вона дивна та яскрава, сильна й жіночна, епатаж­на й цивілізована, розкута і водночас суттєво обмеже­на власним недрімним внутрішнім цензором. І ні­чого дивного, що спілку­вання з нею, її енергетики потребують ті, хто принци­пово слабший, хто не та­кий упевнений, хто скутий умовною світською морал­лю. «Записки...» просякну­ті її силою, її правдою і думкою про безальтерна­тивність подолання «сама­шедшої» сьогоднішньої української дійсності.

НЕ ОБЕРТАЮЧИСЬ – УПЕРЕД!

– Чомусь нашу літературу називають «укрсучліт» із чиєїсь дуже важкої руки, – зазначила Ліна КОС­ТЕНКО, представляючи роман. – В основі цього слова є щось дуже неприємне. Правда, це ще на­зивається «постмодерн». Посттоталітарне сус­пільство, постгеноцидне суспільство, постмо­дерн... А «пост» означає «після». А що попереду? Аніж підходити до фінішу із «пост», із поразкою, краще нам усім вийти на старт і думати про пере­могу.

У романі головний герой розмірковує: «Усе post i post, треба, щоб хтось уже вистрелив зі стартово­го пістолета».

Та, звичайно ж, оце post означає не лише завер­шення однієї епохи й початок іншої, а й, сказати б, упослідження, перебування десь у хвості, в кінці... А думати так про Україну, звісно, дуже боляче.

ЩЕ РАЗ ПРО ЛЮБОВ

Львів побачив прем’єру авторської вистави «Пан­на з Веселої Гори» у доволі незвичайній постановці.

Річ у тім, що автор ідеї і постановник – про­відний актор Першо­го українського теа­тру для дітей та юнацтва, народний артист України, кіноактор Сергій Кустов – запросив до участі в спек­таклі львівського художни­ка Леоніда Ковригу. І він просто на сцені малює те­матичні картини.

...Весела Гора – колись ба­гатий хутір побіля Тернопо­ля, де в 20-х роках минуло­го століття зустрілися січо­вий стрілець, поет, педагог Василь Бобинський та 16-річна Емілія, котра збира­лася вступити до універси­тету й потребувала допо­моги ерудованого репети­тора. Вони покохали один одного й побралися.

В основі сюжетної лінії спек­таклю – доля родини Бобинських, які на початку 30-х ро­ків вирушили з маленьким сином до Харкова. На них чекали голод, репресії, сва­вілля НКВС. Бобинського було заарештовано як «во­рога народу», Емілія потра­пила до табору для «дружин ворогів народу», а їхній чо­тирирічний син Борис – до спецдитбудинку, де утриму­вали «дітей ворогів народу».

По закінченні війни Борис розшукав матір у Казахста­ні й повернувся з нею у Ве­селу Гору.

Спектакль створено за дра­матичною поемою львів’янина Миколи Петренка, зву­чать вірші Василя Бобин­ського. Режисер, компози­тор, актори вклали у твір максимум таланту і душі. Тому й вийшла п’єса на всі часи, вистава з трагічним звучанням, шекспірівським нервом – про трагічну, але всепереможну любов.

Як повідомляє culture.unian.net, у Києві відкри­лася й працюватиме до 13 лютого виставка картин, намальованих відомим російським кі­норежисером Станіславом Говорухіним.

Виявляється, Говору­хін, який зняв такі ві­домі фільми, як «Міс­це зустрічі змінити не можна», «Вертикаль», «У пошуках капітана Гранта», «Ворошилівський стрі­лець», «Десять негринят» і багато інших, малює карти­ни майже двадцять років.

Здебільшого це пейзажі, є також портрети, але головне – автор не хизується своїми роботами, майже нікому їх не показує. Однак на персо­нальну виставку в Києві по­годився охоче й одразу.

Митець розповів, що впер­ше взявся за пензель у 56 років, у компанії друзів: сла­ветного художника Олексан­дра Шилова, колишнього віце-президента РФ Олек­сандра Руцького, кінорежи­сера Сергія Бондарчука.

– Поїхали вранці до Москви-ріки біля Ніколиної гори. Холод соба­чий. Випили по чар­ці. Руцькой вибрав пейзаж і почав при­лаштовувати етюд­ник. Я подивився, як він це робить, і роз­клав свій, мало не зламав. Потім він видавив фарби на палітру. Я зробив те саме. А потім ціле літо ма­лював як проклятий, – роз­повів режисер.

Певна річ, Станіслав Гово­рухін продовжує знімати фільми. Нині у виробництві відомий французький де­тектив «Ліфт на ешафот», про що маестро розпові­дав у Києві торік під час проведення майстер-класу.

10.02.2011

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини