Світле Христове Воскресіння

Власне кажучи, вся понад двоти­сячолітня історія християн­ства – це історія неминущого захоплення, згадування й про­повідування тієї події, що ста­лася 14 числа першого весняного мі­сяця нісана (за іудейським календа­рем) в Єрусалимі: розп’яття нашого Спасителя Ісуса Христа і Його диво­вижне Воскресіння на третій день, «перший день тижня» (після суботи), котре стало головним празником християн. Адже Божий син показав людям перемогу над смертю й ві­чним забуттям. Більше того, у Во­скресінні бачиться й підтвердження життя після смерті, вічне існування душі – а це, у свою чергу, безпосеред­ньо закликає людей до сповідування й додержання високої моральності у земному житті та постійного духовного самовдосконалення. Як хресною Христовою смертю здійснено нашу спокуту, так світлим Його Воскресін­ням даровано нам вічне життя.

За біблійним сюжетом Христос воскрес рано-вранці, й це супрово­джувалося значним землетрусом, бо ангел небесний відвалив камінь від дверей Гробу Господнього. Й коли на світанку до гробу прийшли жінки-мироносиці, аби обмастити аромата­ми тіло Ісуса, вони побачили відва­лений камінь і порожній гроб, а не­вдовзі їм з’явився ангел і сповістив про Воскресіння Господнє. Тому й на врочистій відправі цього дня завжди лунають такі, всім нам знайомі, сло­ва, що неодмінно викликають у лю­дей хвилювання: Христос воскрес! Смертю смерть подолав і сущим у гробі живот дарував...

В українців свято Воскресіння на­зивається Пасха або Великдень. Сло­во «Пасха» апелює до ще старозапо­вітного свята «песах» (у перекладі «переходити», «позбавляти», «милу­вати»), що його відзначали іудеї на знак звільнення з єгипетського по­лону. Закладалося ягня, котре стало прообразом Христа, бо Його назива­ють іще Агнець Божий. Цікаво, що майже в усіх європейських мовах у християн назва цього свята теж по­ходить від слова «песах»: варіанти – pascha (лат.), pasen (гол.), pasqua (італ., ісп.) тощо. Не менше цікаво, що в західнослов’янських мовах, за old.hurtom.com, свято Воскресіння називається «Великаніч» (чеською Velikonoce, польскою Wielkanoc).

А в нас – Великдень (Великий День). Існує кілька легенд стосовно походження назви. Згідно з однією (за тим же джерелом), свято Велико­дня налічує не менше семи тисяч ро­ків, народилося ще за дохристиян­ських часів, коли з неба опустилися золотий плуг і золоте ярмо, а Яр став Ярилом, богом весняних робіт і ро­дючості. Й сходив він на землю того весняного дня, коли можна було за­сівати її зерном. То був Великий День хлібороба. Святий День. Велик­день. За іншою легендою, «Велик­день називається так, бо в той час, коли Христос народився, сильно сві­тило сонце й стояли такі довгі дні, що теперішніх треба сім зложити, щоб був один тодішній. Тоді було, що як зійде сонце в неділю вранці, то зайде аж у суботу ввечері. А як розп’яли Христа – дні поменшали. Тепер тільки царські ворота в церкві стоять навстіж сім днів…» Святку­ють Пасху сорок днів – стільки, скільки Христос являвся учням сво­їм після Воскресіння. Сорокового дня Він вознісся до Бога-Отця. Пер­ший тиждень по Великодню – найурочистіший. Отже, знову склада­ються сім днів в один прадавній...

 

 

 Сьома седмиця – Страсний тиждень

 Тиждень по квітній неді­лі називається білим, або чистим. Страсний тиждень – дуже суво­рого посту: на знак згадуван­ня страждань, що їх прийняв Ісус Христос.

У понеділок і вівторок україн­ські господині опікуються ре­тельним прибиранням осель та пранням. У воду для миття підлог додають відвари різних запашних трав: м’яти, звіро­бою, полину. Викидають старі непотрібні речі. У середу на­лежить завершити всі роботи з благоустрою будинку та при­будинкової території. Найваж­ливіший день білого тижня – четвер, який називається Чис­тим, Світлим, Великим, Страс­ним або ще Живним. У четвер за традицією випікають паски. Ввечері, повертаючись із церкви, люди намагаються донести додому страсну свіч­ку, аби вона не погасла.

Страсну п’ятницю присвячу­ють молитвам, роздумам, по­каянню, це найскорботніший день церковного року. Їсти можна аж після виносу пла­щаниці. А у великодню суботу роблять крашанки, найбіль­ше – червоних, бо це нагадує про кров Спасителя.

 

 

 ПИСАНКА –  СИМВОЛ ВІЧНОЇ ЛЮБОВІ

Розписують писанки під час Великого посту, й перед початком роботи жінки освячують себе молитвою та вдягають чисту сорочку, бо інакше писанка не матиме магічної сили, що приносить добро, щастя й достаток. Назагал пи­санки завжди вважалися амулетами, оберегами від лиха й хвороб. Українці переконані, що у світі доти існуватиме любов, доки люди виготовлятимуть писанки. Більше того, – доти існувати­ме світ! «Тут і небо із зорями, і вода з рибами, і дерево життя з птахами й оленями, й засіяне поле, й трибанні церкви. Й усе це вимальовується в певному порядку, аби підтримати лад і рівновагу в світі» (kolyba.org.ua). Тож кожна слов’янська жінка, кожна укра­їнка, розписуючи писанку, рік у рік «оновлює світ».

Писанки – дуже давній вид мисте­цтва, й така ж давня їхня символіка. Символічних малюнків – понад сто, й жодна рисочка, жоден символ не є випадковим. Для наших предків чис­ла були священними, у кожного своє значення й своя сила. Тому поділ по­верхні яйця на певну кількість частин і стале повторення деяких елементів робляться свідомо. В такий спосіб утворюються поля різної форми й ве­личини – основа для розміщення орнаменту. Зазвичай у традиційній манері зображують сонце, зорю (або ружу), хрест, гілку-сосонку тощо. Здав­на повелося, що нечисленні чоловіки-писанкарі були, як правило, знахарі. Й цікаво, що рослинний орнамент на українських писанках здебільшого пов’язаний із лікувальними рослинами.

 

 Великодні гаївки

  Моя мила гаївко,

Ой же ж тебе тілько:

В неділю ся зачила –

У вівторок ся скінчила!

 

 «Гаївки» – давня й найпоширеніша назва пісень-ігор-хороводів, пов’язаних за хрис­тиянства з Великоднем, а за язичницьких часів – із весняним воскресінням природи. В деяких місцевостях кажуть «гагілки», а ще «ягіл­ки», «ягівки» або й «галагівки». «Гаївки» часом плу­тають із «веснянками», а насправді останні охоплю­ють більш широкий цикл пісень, гаївки – вужчий. Отже, виникли вони ще в дохристиянські часи, коли прихід весни дозволяв людям, надто молодим, на­решті вирватися з хати, побігти до зеленого гаю, на­солодитися веселими іграми й співами на свіжому весняному повітрі. А ще – освідчитися в коханні.

Зберігшися у християнській традиції, гаївки переда­ють радість від приходу весни й Воскресіння Христо­вого. «Наша пам’ять мусить припадати до джерел, – пише Михайло Шалата, – з метою духовного самоза­хисту народу, з метою збереження української етніч­ної субстанції».