ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Чарівним пензлем

Колись я була близько знайома з нині широковідомим народ­ним художником України Ва­силем Лопатою. Невдовзі піс­ля знайомства він сказав, що звати його Василь Іванович. «О, ти як Чапаєв!» – пожартувала я. «Чому як Чапаєв – як Суриков!» – гордовито відказав Василь Лопата.

Суриков – один з найбуремніших, найромантичніших, найтонших ро­сійських художників. Цьогоріч випо­внилося 165 років з дня його наро­дження. Трапився практично вичерп­ний відгук французького критика Де­ліня, який характеризує Сурикова так: «В його картинах він відкрива­ється нам як могутній воскрешатель минулого, яке реконструює з точніс­тю науковця. Сотні сторінок кращих історичних книг не дадуть такої яс­ної ідеї про історичну трагедію, що сталася у Москві за часів Петра. На­товп відіграє головну роль у більшос­ті його картин. Нічого не вражає біль­ше, ніж народ, що хвилюється, захи­щається чи нападає; кожна група живе власним життям, героїчна або скорена. Точність малюнку, розмаїт­тя барв гармоніюють в єдиному ціло­му, сповненому величі, могутньому, правдивому й трагічному».

Радше за все критик мав на увазі «Ранок стрілецької страти» (1878), першу велику історичну картину Ва­силя Сурикова. Роздивляєшся полот­но – й ніби чуєш ридання, що вирива­ється з багатьох грудей. Страту ще не розпочато, але настали останні хвилини прощання з життям. Охо­плений розпачем люд юрмиться біля храму Василя Блаженного, а на тлі кремлівської стіни – Петро І, невбла­ганний і безжалісний. Суриков не просто співчуває народу в цій карти­ні – він страждає разом з ним, при цьому не вводить жодної натураліс­тичної деталі, що відлякує, бо, як сам казав, не жах смерті прагнув пе­редати, а врочистість останніх хви­лин, які дивовижним чином розкри­ли те прекрасне, що було в душах простих людей, – мужність засудже­них до страти, ніжність та глибину скорботи їхніх родин.

Цю картину було експоновано на дев’ятій пересувній виставці в берез­ні 1881 року, але ще до відкриття ви­ставки Ілля Рєпін написав Павлові Третьякову, відомому підприємцю й меценату: «Картина Сурикова справ­ляє враження невідворотне, глибо­ке... на всіх обличчях написано, що вона – наша гордість на цій вистав­ці... Яка перспектива, як далеко Пе­тро! Могутня картина!».

Василь Іванович Суриков наро­дився у Красноярську й був «з усіх боків природний козак». Так він ка­зав про себе, гордо додаючи: «Моє ко­зацтво понад двохсотлітнє». Ще з ди­тинства приваблювало його все не­звичайне, особливе: «Побачу щось, що захопить увагу, одразу яскраво помічаю в усіх деталях і згодом, вар­то лише пригадати, – воно мов живе перед очима». Й звісно ж, усе це хоті­лося намалювати!

Не одразу й не легко здійснилася мрія юнака про навчання мистецтва живопису. І якби не мудра матір та не спонсорська, кажучи сучасною мовою, допомога двох краснояр­ських можновладців, не потрапив би він врешті-решт до петербурзької Академії мистецтв. Писав картини, малюнки, головним чином біблійної тематики, неодноразово діставав престижні золоті й срібні медалі, грошову винагороду. У 1875 році Су­риков закінчив академію й отримав звання класного художника першого ступеня. Незабаром надійшло замов­лення на розпис чотирьох панно у храмі Христа Спасителя, й Суриков береться до роботи, аби заробити гро­ші й дістати можливість вільно тво­рити. Власне, це була перша й єдина робота на замовлення в його житті.

Вже було задумано «Бояриню Мо­розову», але перед тим, аби «відпо­чити», митець почав роботу над ше­девральною картиною «Меншиков у Березові». Мимоволі думаєш: якщо це відпочинок, то митець і справді геній. Суриков змальовує ще недав­но світлійшого князя, віце-адмірала, фаворита й сподвижника Петра І в найтяжчий період його життя, коли за імператора Петра ІІ Меншикова було позбавлено всіх посад, нагород, титулів, майна й відправлено на за­слання до Тобольської губернії. У Бе­резові Меншиков збудував собі дерев’яний будинок, для села – церк­ву й сказав історичну фразу: «З про­стого життя починав, простим жит­тям і закінчу». В певному розумінні Суриков «відпочивав», бо головний герой переважної більшості його картин – народ, а тут у центрі доля окремої і неоднозначної особистості. Звісно, для українського народу Меншиков був і лишається варва­ром, який за вказівкою Петра пото­пив у крові Батурин, проте наразі йдеться про мистецький твір, причо­му чи не найперший в ряду аналогіч­ного характеру полотен, бо ніде тра­гедія окремої історичної особистості не звучить так велично й потужно, як от у Сурикова. За словами живо­писця Михайла Нестерова, «Менши­ков» з усіх суриковських драм най­більш «шекспірівська»... Типи, ха­рактери їх, трагічні переживання, простота концепції картини, її жах, безнадійність і глибока зворушли­вість – усе захоплює». А колорит – просто-таки рембрандтівський.

Суриков був щасливий у шлюбі

 Може, завдяки цьому він віртуозно розробляв жіночі образи, шукаю­чи й щоразу віднаходя­чи й особливий тип, і особливу гармонію рис, які робили прива­бливим навіть на звичний по­гляд некрасиве обличчя. З одно­го боку, він знайшов цілком окремішний тип жіночої краси – уособлення ніжності, суму й гли­бокої чуттєвої чарівливості. З ін­шого, художник відкрив диво­вижний закон, який полягає в тому, що навіть за некрасивих рис обличчя сприймається як гарне, якщо ці риси гармонійні: «Це і є сутність краси». Його жі­ночі портрети – краще підтвер­дження сказаного.

У цілому ж темпераментна, гаря­ча, сповнена барв і почуттів твор­чість Василя Сурикова могутнім струменем вливає в серця його нащадків ті знання про минуле, які кращих із цих нащадків роблять патріотами й гуманістами.

 Просто кіно!

 Державне агентство України з пи­тань кіно підготувало перелік філь­мів, які в 2013–2014 роках одер­жать державне фінансування, пові­домляє i-pro.kiev.ua з посиланням на «КоммерсантЪ–Украина». За цей час планується зняти (чи завер­шити зйомки) 108 фільмів вітчизня­ного та спільного виробництва: 10 повнометражних стрічок різних жанрів, 39 документальних і 27 ані­маційних.

Голова Держкіно Катерина Копило­ва повідомила, що ігрові повноме­тражні стрічки дістануть державну підтримку лише частково – від 20 до 50% вартості виробництва. Се­ред цих стрічок у тому числі профі­нансують і короткометражну фан­тастичну драму «Свині» (кіноком­панія «Директорія кіно»), автори якої ототожнили людей із свинями, чий світ, у свою чергу, з’їдять також свині. На цей креатив держава ви­ділить 1,8 млн грн.

Загалом на виробництво й поши­рення національних фільмів перед­бачено виділити 141 млн грн – при тому, що сумарна вартість проектів становить 1,13 млрд грн. Решту гро­шей причетним до кіновиробництва й кінопрокату доведеться шукати са­мостійно. А оскільки, за словами тієї ж К. Копилової, в країні практично відсутній попит із боку дистриб’юторів на прокат українських фільмів, їхнім авторам доведеться також са­мостійно подбати про вихід власних творів на широкий екран. І це тема, варта окремої уваги.

 Відродження починається з духовності

Ольга Успенська

автор та координатор творчого проекту

 У курортному селищі Ворзель, що під Києвом, відбувся IV Всеукраїнський фольклорно-етнографічний фестиваль «Золоті ключі» ім. Василя Верховинця. Він став знаковою подією не лише для глядачів, а й для 400 його учасників з дев’яти областей України та Києва, бо всі ділились один з одним секретами майстерності.

Організатори фестивалю, який є складовою творчого проекту «Відродження починається з духовності», під духовністю розуміють інтелектуальну діяльність, залучення широких верств населення до надбань культури. Захід підтримали Національна всеукраїн­ська музична спілка, Національна хореографічна спілка, Український центр культурних досліджень, Управління культури й туризму КОДА та Національна радіокомпанія України.

Мені пощастило впродовж 20 років спостерігати за творчим життям деяких колективів та їхніх керівників. Переконана, що надбання аматорських колективів, які стали переможцями фестивалю, справді варті ува­ги. Приміром, народний ансамбль танцю «Ровесник» Технологічно-промислового коледжу Вінницького на­ціонального аграрного університету, що торік відсвят­кував 40-річний ювілей. Його керівник – заслужений працівник культури України Василь Бондарчук. «Ро­весник» – володар гран-прі фестивалю «Золоті ключі» у номінації «Хореографічні колективи» – представив програму «Танець довжиною в життя». За 40 років 14 поколінь студентської молоді змінилися в «Ровесни­ку», незмінні тільки керівник, усмішки й вибухи оплес­ків, якими зустрічають кожен виступ. Колектив пред­ставляв нашу державу на міжнародних фестивалях у Польщі, Болгарії, Румунії, Югославії, Угорщині та Франції, Іспанії та Португалії, Канарських островах та Чехії й Швейцарії. І всюди гран-прі або перше місце.

Феноменальний музичний талант і плідна діяльність на ниві хорового мистецтва якнайкраще характеризу­ють керівника народного хорового колективу «Факел» Гніденцівського газопереробного заводу ПАТ «Укрнафта» смт Варва Чернігівської області, заслуженого працівника культури України Миколу Дураса. Керова­ний ним колектив отримав на нашому фестивалі за­служене перше місце у номінації «Хорові колективи».

Коли хор співає «Реве та стогне Дніпр широкий», люди наче за командою підводяться, й у переповне­ній залі панують щирі емоції. Справжньою окрасою цього колективу є його солісти – Вікторія Поляна та Володимир Лисенко. «Факел» гастролював у Білорусі та Росії, його радо зустрічали в Луцьку, Чернігові, Прилуках, Києві та Білій Церкві. Він – неодноразовий переможець галузевих оглядів аматорської творчос­ті. Хочу від себе особисто щиро подякувати проф­спілковому лідеру Гніденцівського газопереробного заводу Тетяні Левченко, яка віднайшла фінансову можливість для приїзду хору на фестиваль.

Хай щастить вам, дорогі учасники фестивалю, у твор­чих звершеннях, гараздів і неосяжного Божого бла­гословення кожному з вас.

20.04.2013

Тетяна МОРГУН оглядач «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини